1

Василь ПЕТРУК

Любіть

Україну

(автобіографічна повість життя,

кохання і науки)

Вінниця 2015

2

ББК 84 УКР6

П-31

У книжці використані фотографії з сімейного альбому автора

Петрук Василь

П-31 Любіть Україну (автобіографічна повість життя, кохання і науки). –

Вінниця, 2015. – 203 с.

ISBN 978-617-850-013-3

У третьому виданні, виправленому і доповненому, написаному до

55-річного ювілею відомого українського вченого, Заслуженого природо-

охоронця України, Відмінника освіти України, доктора технічних наук,

професора В.Г. Петрука, висвітлені історичні нариси його малої Батьків-щини, спогади дитинства, юнацьких і студентських років та науково-

педагогічної діяльності, які можуть бути корисними у справі виховання української молоді в дусі патріотизму, любові до життя і людей.

ББК 84 УКР6

ISBN 978-617-850-013-3 © В.Петрук, 2015

petrukvg@gmail.com

http://eeb.vntu.edu.ua

http://ineek.vntu.edu.ua

3

ПЕТРУК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ

Директор інституту екологічної безпеки та моніторингу довкілля, за-

відувач кафедри екології та екологічної безпеки Вінницького національного

технічного університету, доктор технічних наук, професор, член-

кореспондент Української технологічної академії, академік Української ака-

демії економічної кібернетики, академік Міжнародної академії наук екології

та безпеки життєдіяльності, академік Української національної академії

природознавства, лауреат премії імені Івана Богуна, експерт Євросоюзу з ін-

тегрованого управління та поводження з відходами, лауреат номінації "Лю-

дина року в галузі науки" за 2002 та 2013 роки, заступник голови Конгресу

української інтелігенції Вінниччини, член Громадської ради Вінницької обла-

сної Ради, голова Вінницької обласної екологічної молодіжної організації

"Екотопія Поділля", член науково-методичної комісії з екології Міністерст-

ва освіти і науки України, голова докторської спеціалізованої вченої ради, Ві-

дмінник освіти України, Заслужений природоохоронець України

4

ПЕРЕДМОВА

Українська наука серед шанованих у світі. Наші вчені могли б досягти

ще більших успіхів, якби теперішнє суспільство приділяло їм не тільки більше

уваги, а й віддавало належне, справедливіше віддячувало за нелегку інтелек-

туальну працю. Чи потрібно доводити це? Сьогодні українські вчені в пошу-

ках більшого заробітку та в надії отримати кращі умови для наукової праці масово від'їжджають за кордон і не поспішають повертатися. Хоч переко-

наний, що чимало з них таки повернуться. Іронічне прислів'я: “Там добре, де

нас нема” напоумить ще не одного.

Коли ж перед професором, доктором технічних наук Василем Григоро-

вичем Петруком поклали таке заманливе запрошення, воно його хіба що від-

штовхнуло. Людська гідність і високе почуття патріотизму, які завжди до-

повнюють його творчу наукову працю, не видаються йому консервативними.

Він трудиться на рідній землі для рідної науки і своєї Батьківщини – хіба ці позиції можуть стати предметом торгу та заміни їх на довгі гроші?

Сьогодні, взявшись розповісти про нього, я також можу запевнити

читача, що роблю це не випадково. Понад десяток років співпрацюємо з ним

у Конгресі української інтелігенції Вінниччини, де він заступник голови. Його

громадянська позиція і ті справи, які він вершить, і ділом, і духовною аурою

просвітлюють суспільство, рухають його в напрямку розвою і самодостат-

ності. В зустрічах і ділових розмовах з ним я кожного разу переконувався,

що нам потрібні такі люди – і характером, і знаннями, і досвідом.

Походить цей достойний чоловік з села Кропивна Хмільницького райо-

ну. Родовід його селянський – з прадіда хліб там ростили, себе і народ го-

дували і на традиційних чеснотах трималися. Лихі, недобрі, нечесні вчинки

просто заборонялися як у родинному колі, так і в стосунках з сільчанами та

з усіма іншими людьми. Доброта і повага до інших розумілися як духовне ба-

гатство, що зігріває і облагороджує душу, допомагає достойно жити.

Школу Василь Петрук закінчив із золотою медаллю. Це давало йому

шанси вступити в будь-який вуз. Однак у долі свої закони. В ту пору набирав

популярності предмет хімії. Потреба в фахівцях цієї галузі була необхідною

як у промисловості, так і в сільському господарстві. Особливої уваги пред-

мету надавали в школі. І юнак вирішив спробувати свого щастя аж в Іванов-

ському хіміко-технологічному інституті. Там і став студентом, відразу за-

рекомендувавши себе з найкращого боку. Успішне навчання та організатор-

ські здібності відкривали шлях як у велику науку, так і на матеріальне само-

утримання. А в Росії тоді продовольчі магазини були порожніми. Тому Ва-

силь, як і багато інших студентів, сідав на поїзд і їхав з Іваново до Москви по

продукти. Але на такі поїздки і закупівлі необхідні гроші, їх треба було заро-

бити. Здійснити це вдавалося під час літніх канікул, коли організовували

студентські будівельні загони і вирушали в Казахстан чи Сибір будувати фе-

рми, клуби, промислові споруди. Протягом літа треба було добряче натру-

дитися. Зароблених грошей разом із підвищеною стипендією вистачало для

5

навчання і прожиття до наступного літа. І так щороку. А до праці було не

звикати. З дитинства працював і усвідомив, що все має бути заробленим.

- Одного разу, – зізнався Василь Григорович, – той заробіток у Казах-

стані було так перестрашив, що думалося – і живим не повернуся. Як керів-

никові будівельного загону по завершенні робіт треба було отримати гроші на всіх. Добрався до райцентру, отримав велику суму у кільканадцять тисяч

карбованців – повен портфель – та й подався дорогою до своїх. Дорога довга,

а довкола – голий степ. І раптом побачив, що його наздоганяє машина. За-

мість того, щоб порадіти такій нагоді, мимовільно зринула думка про те,

що хтось дізнався про його ношу і що його наздоганяють злочинці, аби віді-брати гроші. Страх наростав, утікати було нікуди, здавалося – життю на-

став кінець. Наздогнавши, машина зупинилася, і водій запросив сісти в кузов.

Зблідлий, байдуже жбурнув туди портфель, набитий грішми, і сам забрався

всередину. Студентського касира довезли до загону, не підозрюючи, що у йо-

го портфелі літній заробіток бригади молодих будівельників. Однак, це з епі-зодів.

Бездоганно навчаючись в інституті, Василь знав, що його чекає велика

наука, проявляв у навчанні наполегливість та кмітливість, і під кінець йому

запропонували попрацювати в інституті асистентом та підключатися до

наукових розробок вузу. Попрацював там три роки і відпросився додому, у

рідні краї. З того часу серцем і розумом у Вінниці, у її вищих школах. Спочат-

ку перевівся до Вінницького науково-виробничого об'єднання "Жовтень", де

працював начальником технологічного бюро базового цеху підприємства.

Проте тяга до науки перемогла. Звідти перейшов до Вінницького держа-

вного педагогічного інституту на кафедру фізики, де долучився до створення

двох спеціалізованих лабораторій "Оптики", заохотив чимало студентів до

глибокого вивчення дисциплін. При цьому у своєму житті орієнтує себе на

служіння суспільству і людині, для яких толерантно працює, і науці, якій при-

святив свої життєві інтереси.

В інституті працювати цікаво і захоплююче – оточує молодь з юними

мріями і фантазіями, навіть з безмежними ілюзіями. Але перед викладачем –

завдання вести цю молодь у світ науки і знань. Потреба вищої обсервації ви-

магала швидшого завершення кандидатської дисертації. А оскільки дослі-дження стосувалося галузі хімії, то довелося перейти на відповідну кафедру

Вінницького технічного університету. Там викладав студентам цей пред-

мет, а затим майже суміжний "Основи екології". Як з волі предмета, так і суспільних завдань вчив юнаків і дівчат, як осягати нові технології, плекати в

собі громадянські почуття і потребу бути корисним суспільству.

Особливо багато уваги приділяв молодий науковець навчально-

організаційній роботі кафедри. За його ініціативи і безпосередньої участі у

вузі ліцензовано і відкрито нову спеціальність "Екологія та охорона навко-

лишнього середовища", за програмами якої вже з вересня 2000 року навча-

ються студенти-екологи. Тож для методичного забезпечення навчального

процесу підготував і видав декілька методичних розробок з хімії та екології. Серед них навчальні посібники та підручники “Лабораторний практикум з фізико-хімічних основ мікроелектронної технології”, ”Основи науково-

6

дослідної роботи”, “Основи екології”, “Хімія та основи матеріалознавст-

ва”, ’’Вступ до фаху’’, «Методологія та організація наукових досліджень»,

«Природоохоронні технології», «Екологія людини», а для практичних занять

створив ще й лабораторію фізико-хімічних основ мікроелектронної техноло-

гії, а також науково-дослідну лабораторію спектрофотометрії природних

середовищ, розробив навчальні програми та критерії модульно-рейтингового

контролю зі всіх дисциплін, які він викладає. За грантами обласного фонду

охорони навколишнього середовища придбав і облаштував комп'ютерний

клас з семи сучасних програмних комплексів. Щоб наука давала ще й доходи,

то під керівництвом Василя Григоровича за запитом із Державного фонду

охорони навколишнього середовища та Державного фонду фундаменталь-

них досліджень МОНУ виконали робіт на суму декілька сотень тисяч гри-

вень.

Продуктивною стала участь В.Г. Петрука у виконанні науково-

технічних програм та у роботі науково-методичних і технічних рад. Зокре-

ма, програм наукових досліджень Південно-Західного центру АН УРСР, нау-

кових досліджень Міністерства освіти і науки України, є їх відповідальним

виконавцем. Успішно справився і з керівництвом науково-дослідних робіт за

програмами МОНУ, зокрема, “Науково-технічні основи створення медичних

засобів” та ін.

У процесі копіткої наукової і викладацької діяльності Василь Григоро-

вич розробляє і трудиться над виконанням державних договірних тематик з дослідження спектрів відбивання і поглинання біотканин для неінвазивної ді-агностики, а також локації дисперсних середовищ. В 2001-2002 рр. здійснив

розробку екологічно чистих технологій знезараження та практичного вико-

ристання продуктів переробки непридатних пестицидів, яких чимало нако-

пичилось, зокрема, у Вінницькій області, а у 2006 році розпочав і успішно

продовжує науково-дослідну тематику по спільному україно-білоруському

проекту з розроблення спектрополяриметричних основ і нових принципів

неінвазійної діагностики біотканин та ін.

Наука вимагає долати теоретичні проблеми. Це сконцентрував у док-

торській дисертації, яку захистив у 1998 році. Після цього йому присвоїли

вчене звання професора, а також головного наукового співробітника ВДТУ.

Василь Григорович підготував декількох кандидатів технічних наук. Видав

одинадцять монографій, здобув понад тридцять авторських свідоцтв та

патентів на винаходи. Опублікував понад чотириста наукових та науково-

методичних робіт, зокрема в галузі спектрофотометрії неоднорідних сере-

довищ. Є членом двох спеціалізованих вчених рад із захисту докторських ди-

сертацій, членом-кореспондентом Української технологічної академії, ака-

деміком Української академії економічної кібернетики, академіком Міжна-

родної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, членом редколегії шістьох ВАКівських наукових журналів, лауреатом номінації “Людина року

в галузі науки” за 2002 та 2013 роки, експертом Євросоюзу з екологічних

проектів України, а також обласної премії ім. Івана Богуна за громадську ді-яльність, переможцем Всеукраїнських конкурсів «Інноваційний прорив – 2012,

«Кращий винахід – 2012» та ін.

7

У творчих і практичних починаннях Василь Григорович знаходить ро-

зуміння і підтримку своїх старших колег. Бо й сам із студентами і співробі-тниками добра, коректна, ділова людина. В першу чергу, вимогливий до себе.

Відкритий для критики, самооцінок і оцінок спеціалістів. Коли його педагогі-чну, наукову та науково-методичну діяльність розглядали на кафедрі хімії та

екологічної безпеки, на методичних та наукових семінарах, під час аналізу

проведених відкритих лекцій, лабораторних і практичних занять, то неод-

мінно відзначали його високий професійний, науковий та методичний рівень,

компетенцію і ретельність, дохідливість і зрозумілість тим, кому це було

призначено. Його ж аудиторія – не тільки студентство, але і широкий нау-

ковий світ, адміністративні служби, громадськість. Він брав участь у ро-

боті понад п’ятдесяти Міжнародних, всесоюзних, республіканських, галу-

зевих наукових конференцій та науково-практичних семінарів. При цьому, ор-

ганізував зі своєю кафедрою і успішно провів Міжнародні науково-практичні форуми “I-ий, ІІ-ий, ІІІ-ий і ІV-ий Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною

участю”, які спричинили значний позитивний резонанс у екологічній науково-

освітній сфері Вінниччини і України. Виголошені ним на різного роду науко-

вих форумах ґрунтовні доповіді за тематиками – “Комп'ютерні програми

навчального призначення з хімії”, “Концепції розвитку екологічної освіти в

Україні”, “Проблеми сучасних інформаційних та енергозберігаючих тех-

нологій життєзабезпечення людини”, “Неінвазійна спектрофотометрія бі-отканин”, «Сучасні технології знешкодження і утилізації некондиційних пе-

стицидів та побутових і промислових відходів» та інші визнані як поміт-

ний внесок у науку.

Василь Григорович – заступник голови Конгресу української інтеліген-

ції Вінниччини. Виступає на громадських зібраннях, серцем патріота вбо-

ліває за долю незалежності України, трудиться над утвердженням її дер-

жавності. Кожного разу він широко розкриває можливості і успіхи свого ба-

гатогранного таланту. Представляючи його читачам, смію сказати, що з багатьох талановитих і здібних вчених, які частенько замикаються в робо-

чих кабінетах, Василь Григорович вміє ще й активно трудитися серед людей,

сміливо йде дорогою добра і справедливості. Його приклад високого науково-

го професіоналізму і громадянської активності та мужності і є тим золо-

тим зерном, з якого Україна має свій духовний і матеріальний хліб насущний.

Письменник Григір МОВЧАНЮК,

член Національної Спілки письменників України

8

На честь Батьків моїх Григорія Михайловича та

Антоніни Тарасівни з синівською любов’ю

Людина опромінюється світлом у тій же мірі,

в якій вона сама випромінює...

ПРОЛОГ

XXI століття відкрило свій лік. З часу моїх дитячих, шкільних та студентських років відбулося чимало подій і змін. Україна стала самостій-

ною державою. Проте проблем у нашому суспільстві не зменшилось. В пе-ршу чергу, гостро стоїть проблема молоді як шкільної, так і студентської. В той час, що описується в цих спогадах і щоденнику, компартія не випус-кала з рук молодь і скеровувала їх світогляд, їх свідомість в ідеологічне русло. І разом з комуністичною “фата морганою”, тим не менше, молодь була під контролем, під пильним оком комсомолу і партії. Сьогодні наша держава, здається, не піклується проблемами молоді. Остання викинута на узбіччя дороги і деяким державним діячам до її проблем немає ніяковісі-нького діла. При цьому відсутня нормальна національна концепція розви-

тку молодіжної політики. А якщо і є намагання вплинути на молодь, то

тільки як на електорат, зокрема під час виборів. Деякі мас-медіа постійно і цілеспрямовано здійснюють політику розтління молодих душ на основі ко-

смополітизму. Боляче, коли щодня бачиш цей нігілізм стосовно наших ді-тей. Справжні патріоти своєї землі і свого народу, як і в радянські часи, не виховуються, оскільки дехто боїться будь-яких проявів патріотизму, ото-

тожнюючи його з націоналізмом. І в цьому я вбачаю основну проблему

нашого різнобарвного суспільства. Нам кажуть, як тільки буде багата дер-

жава, тоді тільки можна буде зайнятись ідеологією, проблемами нації, її мови, духовності тощо. Я стверджую: за умов відсутності єдності нації на основі життєдайної і перспективної національної ідеї заможною держава бути не може в принципі. Ми за часи незалежності намагалися йти шляхом

первинності економіки і вторинності духовності та національної політики.

Він, і це очевидно, не дав бажаних результатів. Тому пора братися за ідео-

логію патріотизму і, спираючись на неї, самим серйозним чином повести

молодь до відродження справжньої багатої України. Адже саме сьогодні-шнє покоління молодих людей, якщо виховати його в дусі любові до своєї Батьківщини, справжнього патріотизму, і є тим золотим зерном, з якого

майбутня Україна буде черпати своє духовне і матеріальне благополуччя. Розумію, представляючи читачам роздуми і щоденник моїх юних ро-

ків, я не вирішу їхніх проблем. Проте переконаний, що формувати суспі-льну думку щодо проблеми молоді, ми – старше покоління – маємо негай-

но, поступово, ретельно, свідомо і наполегливо. Можливо, через світлі по-

чуття кохання, спогадів незабутніх дитячих, шкільних і студентських ро-

ків, важких цілинних випробувань на шляху до власного утвердження в

9

житті допоможуть молодій людині замислитись, переоцінити свої вчинки і дії, стати на шлях активної життєвої позиції, добра і любові до людей.

Тому присвячую ці скромні спогади і щоденник старшокласникам та студентству, аби вони почерпнули з нього щось корисне і він наштовхнув їх до відважних та благородних діянь на благо нашої святої Вітчизни.

10

РОЗДІЛ 1

ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ –

РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА

Хто не знає свого минулого,

Той не вартий майбутнього.

Хто не відає про славу своїх предків,

Той сам не вартий пошани.

Максим Рильський

Краю мій рідний! Вікопомна моя Кропивно! Дороге моє Поділ-ля! Чи є у цілому світі щось більш благодатне і святе?! Я виплекав мрію

написати коротку оповідь-історію малої Батьківщини, бо саме з цього по-

чинається і на цьому стоїть наша Вітчизна – Україна. Це роблю неспроста. Адже наш Хмільницько-Уланівський край, як і все Поділля, як не крути, є

історичним центром України.

Гартований у праці і у криці, Натхненням творчим вабить всіх здаля,

В державних барвах неба і пшениці Хмільницький край – моя свята земля.

Микола Дорош

І саме тут відбувалися найбуремніші події, найтрагічніші і найгерої-чніші сторінки української минувшини. Звичайно, у царські і радянські ча-си це свідомо замовчувалося. А хто підіймав голову і намагався дослідити

певні висяги рідного краю, тому негайно кремлівськими і доморощеними

посіпаками приписувався націоналізм. Тому і безслідно зникали з України

і опинялися у Пітерських (наприклад, Золота Палата у Ермітажі) або Мос-ковських музеях чи сховищах скіфське та сарматське золото, гетьманські клейноди. Царською та радянською владами нещадно переорювалися, об-

крадалися і стиралися з землі багатющі українські пам’ятки: козацькі кур-

гани (зокрема, Товста Могила на Дніпропетровщині, Кам’янка на Запорі-жжі, Товщинак під Мелітополем, Куль-Оба поблизу Керчі, Немирівське та Петриковецьке городища у нас, на Поділлі) та багато-багато інших доро-

гоцінних скарбів корінних південно-західних русичів, тобто теперішніх

українців. Вимогу про їх повернення на Батьківщину українська влада не посміє поставити перед Росією. Точно так само чимало багатств з України

безслідно «привласнили» королівські Польща, Румунія, Австрія та Угор-

щина, султанська Туреччина, кайзерівська і фашистська Німеччина та інші «сусіди».

При цьому, в Україні не могли бути свої видатні люди, герої, мудрі полководці. Все було віддано на поталу Росії, і тільки вона могла бути

всім і навіть «родиной слонов». Більше того, я пам’ятаю, як у радянські ча-си школярам тенденційно подавалася історія русів тільки для того, щоб

приховати порівняно недавнє, в історичному плані, походження росіян.

11

Але ж ми знаємо, що росіяни – це лише в якійсь мірі похідна гілка від киє-ворусичів або південно-східних слов’ян. При цьому вважалося, що три

братні народи: український, білоруський та російський мають спільну ко-

лиску і з’явились поступово і одночасно. Боронь Боже, було в ті часи твер-

дити, що коли заселилось північне Причорномор’я, Побужжя та Придні-стров’я пращурами києворусичів-українців та розвивалося багато десятків або й сотень тисяч років, то на територіях теперішніх і Варшави, і Мінська, і Москви ще був тільки льодовик, а потім густі дрімучі ліси і людності не було взагалі.

Аналогічне прагнення завуалювати нашу історію, тобто історію киє-ворусичів-українців, є і у євреїв, арабів та інших народів, країни яких дале-ко від нас. Їм вигідно трактувати, що нібито саме вони є колискою людст-ва, що їхня територія є святою землею «обітованою», і що історія почина-ється саме з них, і що саме ці народи є Богом обрані. При цьому я пова-

жаю право віруючих у це людей. Але надто поінформованим стало людст-во за останній час, щоб так легко у ці вигадки вірити. Зрештою, чим кращі такого роду християнські догми, зокрема вище зазначені, від сліпих язич-

ницьких вірувань, наприклад, у сили незбагненної Природи? Зрозуміло, які дивіденди мають з цих цинічних міфів християнська та інші релігії (іудеї, іслам тощо) – завдяки такому тотальному обдурюванню тримати світ, цілі народи, у темноті і покорі вже близько двох тисяч років. Тому нам, особ-

ливо молоді, сьогодні потрібно відмовлятися від цих міфів, які вбиваються в нашу свідомість тривалий в історичному плані час. А всім відомі заповіді типу «не вбий», «не вкради» і багато інших хай наявні релігії собі не при-

писують, бо це найкращі напрацювання людства за всю історію розвитку.

Отож, хочеш залишатися нормальною і порядною людиною, допомага-

ти людям, жити в світі чесно – будь нею! Але це автоматично не озна-чає, що треба «в церкві лоба поклонами розбити», бо сліпа віра – це шлях

в нікуди! Тому релігії і релігійним діячам не потрібно нахабно влазити в державну політику, в світлі душі і розум нашої української молоді. Тим бі-льше, що Конституція (стаття 35), відповідні закони і нормативні акти, зо-

крема «Закону про освіту» (статті 6,8 ), нашої держави категорично забо-

роняють це робити. Але й державі потрібно наполегливіше заповнювати

цю нішу в молодіжній політиці патріотизмом, жадобою до фізичних кондицій, любов’ю до життя, Людини та Природи і до її Творця…

Беззаперечним аргументом усього цього є ще й те, що земля, люди і кліматичні умови середнього Придніпров’я, Побужжя і Придністров’я,

тобто північного Причорномор’я, з давніх-давен є одними з найкращих у

світі, тобто найбільш придатними для повноцінного життя людини. Не-спроста наша свята, Богом дана земля, зажди була і є сьогодні об’єктом

безпощадної боротьби, агресивних нападів, дикого завоювання у минуло-

му з боку найближчих сусідів з усіх сторін. При цьому Україна (Київська Русь і попередні державні утворення) ніколи нікому не загрожували, не за-гарбували і по-бандитськи не забирали нажите невтомною працею добро у

12

сусідів. Історичних фактів скільки завгодно! Українці, з огляду на те, що

їхня земля дає їм стільки благ, скільки вони можуть «проковтнути», були і є мирною та не агресивною нацією. Проте нам треба вже нарешті не відда-вати свого ніяким зайдам, бути послідовними, впертими і дружними, якщо

це стосується наших національних інтересів. До речі, якщо раніше в украї-нців сусіди відбирали матеріальні блага і життя, то сьогодні, крім цього,

придумано ще цинічніший спосіб поневолення – відтік фізичної сили, умів і грошей, зокрема через банки, з України до інших «більш проворних»

держав – колишніх і теперішніх імперій, зокрема, США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Росії, Польщі, Італії та інших. Вони, як бачимо, чесно,

окрім як за рахунок інших народів, жити не могли і не можуть!.. Отже, історію нашого Українського роду, починаючи з історії «малої

Батьківщини», треба знати докорінно, глибоко, робити серйозні висновки,

щоб наша держава і український люд достойно жили, щасливо продовжу-

вали свій рід і були серед інших народів на чільному місці. Ми на це маємо

право, завдячуючи нашим мудрим та героїчним пращурам-

попередникам. Тому обов’язок нинішнього покоління – передати найкра-щі у світі традиції, історію, мову, культуру наших батьків і предків благо-

словенним нащадкам.

Нам усім без будь-якої боязні треба зрозуміти, що новітня влада не-залежної України, я вже не кажу за владу радянської України, не є по суті українською. Всі Президенти дбали за себе, за олігархічні клани, за гроші та банки, підтакували сусіднім державам і, в першу чергу, Росії, але ніяк (хіба що на словах) не переймалися долею пересічного «маленького украї-нця» – носія цієї ж влади, нас із вами. Були великі сподівання і надія на Президента Віктора Ющенка. Проте йому не дали можливості виконати

обіцянок Майдану, наприклад, «бандитів – у тюрми», «схід і захід разом»,

«Єдина помісна православна українська церква» і тому подібних. Однак йому треба віддати належне, бо він все-таки багато встиг зробити для укра-їнства, для відродження патріотизму і національної свідомості. При цьому,

нажаль, він не став харизматичним лідером, який зумів би повести націю

до рівня світових держав. А тепер справжніх українських хлопців навіть на милю не допускають до владного олімпу. Мовляв, «побавилися» жовто-

блакитним прапором на початку 90-х років, на зорі Незалежності, і досить. Та при цьому деяких з них надійно «прикупили», або «притравили», або

«посадили», а найбільш патріотичних – і «прибрали». Щоправда, патріо-

там треба щиро вклонитись і подякувати за Незалежність, за наш жовто-

блакитний прапор і, головним чином, що в перших стрічках Конституції України вони все-таки з величезними потугами вибороли слова «Україна –

держава українського народу». А були посягання від різних зайд встави-

ти лиш формулювання «Україна – держава народів України». Цим припи-

сали б нам вирок ще на багато поколінь. У нашій українській державі і так привільно живуть усі народи, зокрема євреї та росіяни, але не українці. Держава, яку сьогодні у владній піраміді уособлюють у значній мірі все ті

13

ж євреї та росіяни, не тільки нічого не робить для відродження української нації, але й, здається, робить все, щоби простому українцеві було неком-

фортно жити у своїй же державі. Як приклад, недавній так званий мовний

закон. Хотів би висловити своє глибоке переконання: так не повинно бу-

ти! Буде заможній і задоволений українець, як представник корінної і

державотворчої нації, будуть добре жити разом й інші народи. А коли

буде навпаки, то ми ще довго будемо борсатись у багні. Разом з тим, хо-

четься наостанок мрійливо сподіватись, перефразовуючи зміст заповітних

слів нашого великого Генія, нашого Пророка – посланця від Бога, Тараса

Григоровича Шевченка і твердо наголосити: «Таки діждемося свого Ва-

шингтона». Тарас Григорович мав на увазі мудрого і харизматичного

першого Президента США Джорджа Вашингтона, який не тільки об’єднав Америку, але й заклав основу для її відродження і могутнього зростання. Думаю, що Україна заслуговує саме на такого, але нашого Президента. Я

вірю у щасливу долю нашої держави – це неодмінно буде! Тому й беру

завдання – якомога швидше наближати той час, з якого постане перед сві-том справжня, сильна і багата Україна.

Повернуся знову до батьківських порогів, до рідного села Кропивна,

що у Хмільницькому ( а до 1962 року – Уланівському) районі Вінницької

області. Як свідчать поважні історики, зокрема Микола Дорош і його чер-

гова чудова історична книга «Витоки. Дослідження, оповіді, версії» про

призабуті сторінки рідного краю, моє село – одне з найдавніших сіл Хмі-льницького району. З Вікіпедії довідуємося, що воно засноване і відоме з 1200 року. Цей факт треба ще дослідити додатково, звідки взяті ці дані. Однак, у Грамоті дідича та господаря Подільської землі князя Федора Ко-

ріатовича, укладеній кирилицею на пергаменті та підписаній княжим писа-рем Андрієм Морхиною (випускником Києво-Печерської лаври) у городі Смотричі 20 червня 1391 року, йдеться про те, що він «…дарує землі… від

верху Кропивни аж до устя Кропивни долов ( що означає «долина», «мі-сцевість», по-сучасному «басейн») Буга пану Гринькові…», майже одно-

часно з тим, коли було подароване князю Бедришко (Бедриху) поселення на річці Гнилоп’ять, що сьогодні є уславленим містом Бердичів Житомир-

ської області і яке знаходиться від нашого села на відстані 25 кілометрів. До речі, з цієї ж Грамоти випливає, що свідком дарування є, крім інших

свідків, «пан Бедришко» (див. фото оригіналу Грамоти в кінці розділу).

Потім Бедришко отримав уже від Вітовта інші села на Подолії. Гринько

або пан Григорій був, очевидно, впливовою людиною і одночасно княжим

слугою, членом княжого адміністративно-судового апарату, або, імовірно,

княжичем-сином Бориса Коріатовича, який за вірну службу Великому кня-зю заслужив таку милість. Із «Очерка известий о Подольской земле» Н.

Молчановського дізнаємося, що Гринько був Червоноградським воєводою

та Подольським старостою не тільки при Федорі, але й, можливо, і при Ві-товті, і при Свидригайлі. Більше того, відомо, що у 1404 році він залучався як один із суддів у справі про земельну суперечку між польським королем

14

Владиславом Ягайлом та деякими українськими землевласниками. Цьому

ж таки Гриньку цією ж Грамотою були подаровані декілька населених пу-

нктів, зокрема Соколецьку волость, а також Плисків, Дашів, Звенигород,

Вороновицю, Іллінці, Прилуку. При цьому зазначаються межі подарованих

володінь. А ще його теща княгиня Андріанова-Вінницька передала пану

Григорію і своїм (його) дітям села Микулинці, Літин, Івчу (Вонячин), Да-шківці, Стрижавку, які і сьогодні носять ті ж назви. Що потім сталося з во-

лодіннями Гринька, важко дослідити, але відомо, що незабаром, у 1395 ро-

ці, Великий князь Литовський Вітовт передав їх двоюрідному брату князю

Карибутовичу Дмитру Ольгердовичу. Далі володарі цих земель теж зміню-

вались досить швидко, в залежності від суспільно-політичної ситуації того

часу. У будь-якому разі, тоді творилося із власністю на землю аналогічно

сучасним подіям. Отже, поки-що є підстави вважати 1391 рік першою до-

кументальною згадкою про Кропивну. Білоруський історик В. Тимошенко

після детальних додаткових досліджень першоджерел доводить, що у

Князь-Грамоті за 1391 рік мова йде саме про річку Кропивну і одноіменне село, що у теперішньому Хмільницькому районі Вінницької області. При

цьому треба пам’ятати, що відповідно рішенню ЮНЕСКО вік поселення фіксується від першої писемної (не археологічної) згадки про нього в до-

кументах, а їх є чимало: Праці Подільського Єпархіального історико-

статистичного комітету; Радзивілівська папка в Мінську – вище згадана Невядомая грамата Федора Карыятовіча за 20 червня 1391 року: Беларускі Гістарычны Агляд; історичні праці низки вітчизняних та зарубіжних істо-

риків, зокрема: М. Грушевського, Н. Молчановського, В. Отамановського,

А. Зінченко, М. Дороша. Г. Хоткевича, Р. Саввова, П. Меріме, М. Стрий-

ковського, Геродота та ін.; прадавні українські літературні пам’ятки: Веле-сова Книга, Повість минулих літ, Іпатіївський літопис, Слово о полку Іго-

ревім тощо.

Свідками при цьому даруванні були декілька поважних землевлас-ників за списком у Грамоті, окрім згаданого вище Бедришка, Немиря Ба-котський (володар колишнього міста Бакота поблизу теперішньої Дніст-ровської ГАЕС, на жаль, повністю затопленого водосховищем, а, можливо,

і власник міста Немирів), а також литовський шляхтич, могутній володар

величезних земельних угідь на Поділлі, Павло Ступіч, на честь якого, як

стверджують історики, і назване сусіднє село Ступник. Отже, можна вважати на цьому етапі моїх досліджень, що моєму рі-

дному селу у 2014 році виповнилося 623 роки! А топонім «Кропивна» по-

ходить, можливо, від того, що село знаходиться на самому гребені При-

дніпровської височини і частіше за інші близькі до нього села з точки зору метеорології поливалося, «окроплювалося» дощами; можливо, його засну-

вав якийсь старійшина Кроп; можливо, від того, що навколо села, особливо

в ярах і яругах величезна кількість родючої і пишної рослинності і, в пер-

шу чергу, кропиви (вона швидко заростає, особливо на місці зруйнованих

або спалених хат, а наш край найбільше потерпав від навали різноманітних

15

ворогів, а відтак, руйнувань і пожеж), а також осоки, татарського зілля і іншої всякої-всячини. Найбільш ймовірно він походить від гідроніма «Кропивня», а, відповідно, назви річки «Кропивна» чи «Кропив’янка», що

протікає тут, етимологія якої походить від «водяної кропиви – кропивки».

Тож назва поселення найбільш ймовірно виникла від назви річки, а не від

кропиви. Кажуть, в минулому село знаходилося в долині річечок Кро-

пив`янки (Кропивни) та Птинної. Зараз вони з невідомих причин носять назву Руда і Рудка, відповідно. Дуже імовірно, що Кропив’янкою і Птин-

ною були і є інші річечки-притоки Рудої в околі села Кропивна, а їх є чи-

мало, наприклад, потічок, що зараз пропливає мимо клубу і біля школи

впадає в Руду. З історичних документів з’ясувати зараз це поки-що немож-

ливо. В басейновому управлінні водних ресурсів, де працює чимало моїх

добрих знайомих і приятелів, теж не дають ствердної відповіді. Щоправда, факт, що Рудка і Птинна – це одна і та ж річка, мої колеги підтверджують. А от чи називалася раніше Руда Кропив’янкою – це достеменно невідомо.

Історик Микола Дорош останнє дослідив із Єпархіальних Відомостей та інших джерел інформації. Назва річки зазначається на відповідних геогра-фічних картах і гідрографічних документах тоді, коли довжина річки не менше 10 кілометрів. Нажаль, Птинна (Рудка) такої протяжності не має. При цьому слово «руда» відповідає терміну «заплава», тобто широкий бе-ріг, який під час весняної повені заливався водою. Можливо, це пішло від

того, що у давні часи кропив’яни виплавляли (вижарювали) із місцевих

болотистих руд крицю, а потім, обробляючи (оббиваючи) її молотом у куз-ні, отримували залізо. Чому змінилися назви цих річок? Невідомо. Проте достеменно відомо, що в царські, а особливо в радянські часи, історія на-шого краю свідомо перекручувалася для того, щоб знищити пам’ять наро-

ду. А народ, як ми знаємо, без історичної пам’яті, без коренів, без мови та без культури – сіра покірна маса. Це, на жаль, була і є політика колонізато-

рів. При цьому на карті 1868 року є позначка – Кропивнянська Забара (ме-жа, кордон, гряда з підводного каменю). Так воно і є. Дійсно, наше село і сусідні села знаходяться на гребені Придніпровської височини і у свій час були кордоном між Київщиною, Галичиною, Поділлям та «Диким Полем».

При цьому поруч з нашим селом в старовину пролягали Чорний, Татарсь-кий і Галіївський шляхи, по яким рухалися завойовники, а також чумаки,

козацькі війська тощо.

У будь-якому разі, мій рідний край не раз «окроплювався» кров’ю

його мужніх захисників, сльозами радості і смутку його Матерів, щедрою

росою Бога Дощу і Сонця. Ніхто не знає, звідки походить ця назва. У ста-рослов’янській мові у давні часи могло бути якесь поняття, в корені якого

стояли б «кроп», «окріп» та інші. Якщо навести назви сусідніх сіл: Ступ-

ник, Клітенка, Подорожня, Червоний Степ, Вишенька, Чепелі, Тараски,

Остріжок, Буряки, Сміла, Чеснівка, Петриківці, то появу їх назв (окрім

Ступника) цілком обґрунтовано можна трактувати і сьогодні.

16

Село розташоване на берегах аж трьох річок: Руда (Кропив’янка),

Рудка (Птинна) (тече біля колишнього колгоспу) та потічок (струмок)

Безіменний (тече поблизу нинішнього клубу, який був колись садибою мі-сцевого пана Самсона). Дві останні впадають у Руду (Кропив’янку), що бе-ре свої початки з-під Листопадівки (близько автотраси, недалеко від коли-

шньої військової частини – Вежі), тече через Клітенку, а далі – Кропивну

(поруч теперішньої школи), Погорілу, Ступник. За Ступником вона злива-ється з річкою Журавель, яка, у свою чергу, біля Великого Острожка впа-дає в річку Витхлу (Витеклу). Остання тече через Тараски, Пагурці і біля Воронівець впадає у Сниводу (Синю воду), а Снивода біля Янева (Іванів)–

у річку Бог (Південний Буг).

Для придніпровської височини характерні надзвичайно родючі чор-

ноземи і помірний клімат з доволі теплим і дощовим літом (бувають зрідка і тривалі засухи) та м’якою зимою з великою кількістю снігу. Щоправда, останнім часом завдяки глобальним змінам клімату снігу взимку все мен-

ше і менше. Такі благодатні природно-кліматичні умови підтверджують думку

про те, що на цих землях заселялися і жили люди ще з давніх-давен, почи-

наючи з доби палеоліту (палеоліт датується від 1 млн. років до 10 тис. ро-

ків тому). Зрозуміло, що в ті давні часи територія краю була густо заліс-нена. В селі Попівці та Колибабинцях Хмільницького району знайдено

сліди палеолітичної людини. В Кропивні, Ступнику, Клітенці та Листопа-дівці, як кажуть старші люди, теж знаходили викопні рештки знарядь праці пізніших часів, виготовлених також із каменю.

Близько 100 тис. років тому наступив з півночі льодовик. Своїми до-

вгими язиками він дотягував аж до території Києва, а також північних об-

ластей держави – теперішнього північного кордону України з Росією та Бі-лоруссю. В цьому і є, можливо, якийсь історичний знак! Відбулося різке похолодання. Нижче від льодовика на південь (зокрема, територія тепері-шньої України) утворилась тундра, де ходили стада мамонтів, оленів, хи-

жих звірів. Ще й досі на території нашого краю у глиняних кар’єрах знахо-

дять кістки, бивні, зуби цих тварин. Так, у Воробіївському кар’єрі (це при-

близно за 10-15 кілометрів від Кропивни) викопували скелетні залишки.

До речі, тундра, а потім густі ліси і, особливо, степова рослинність після себе залишили товстий гумусний прошарок, а тому сьогодні центральні і південні області України володіють одними з найкращих у світі чорнозе-мів. Відтак, льодовиковий період тривав десь до 10 тисяч років тому і по-

тім відступив. У період (10-5 тис. років тому) середнього кам’яного віку (мезоліту)

потеплішало і клімат став подібним до теперішнього. Людина навчилася приборкувати природній вогонь, а потім штучно добувати його. Люди за-ймались полюванням, рибальством (археологи знаходять різного роду га-чки, луки тощо), приручили собаку, козу, а згодом і свиню, корову та коня.

17

Далі з VII по IV тисячоліття до н.е. тривав неоліт, тобто новий

кам’яний вік. Виникло землеробство і скотарство. З’явилися перші ремес-ла: гончарство, ткацтво. Щоправда, знаряддя праці здебільшого у цей час ще були крем’яні. Житла наших предків були вже наземними, із вогнища-ми у центрі, обмазані глиною. Укріплювалося групоплемінне суспільство і родоплемінна організація здебільшого базувалась на матріархаті. Однак суспільне становище чоловіків і жінок було рівноправним. Щоправда, ко-

жен займався своєю притаманною для нього справою: чоловіки – здебіль-шого полюванням, жінки – вихованням дітей, готуванням їжі. Люди ново-

кам’яного віку ховали своїх небіжчиків у могили, а часом і спалювали тру-

пи і складали попіл в глечиках (знахідки в Заваляній горі у селі Воронівцях

та ряді інших сіл).

Далі настає доба енеоліту (доба міді – бронзи, це IV-II тисячоліття до нашої ери). З цього періоду, зокрема і у нашому краї, зароджується Трипільська культура. Поруч з кістяними, дерев’яними та кам’яними мо-

тиками вже використовували мідні знаряддя праці. Уже тоді сіяли декілька сортів ячменю, пшениці, жита, а також горох, просо тощо. Трипільські по-

селення були знайдені в межиріччі Південного Бугу і Сниводи (Митинці, Широка Гребля, Сандраки та інші).

Доцільно відзначити, що наші предки-трипільці винайшли лучковий

дриль. Ним робили отвори у камені й дереві. В цей час вже досить майсте-рно оздоблювали і розписували посуд, прясла, а також уміли пекти хліб.

Почала інтенсивно розвиватись торгівля з сусідами, особливо з причорно-

морськими містами і державами. У цей час високого рівня досягла духовна культура трипільців, яка передалася нам, теперішнім українцям – їхнім

нащадкам. Орнаменти стародавніх землеробів фіксували пори року, свій-

ських тварин, поклоніння силам Природи і, особливо, Сонцю. Вже тоді з’явився хрест, як символ родючості Землі, як символ життя і вічності, єд-

нання всіх сторін світу, землі і неба. Тобто хрест, як бачимо, прадавній,

саме наш слов’янський символ, виник задовго до Християнства, яке пере-йняло його у нас і зробило своїм символом. Насправді – це наш, як і три-

зуб, віковічний і святий символ. Рівнобічний ременний хрест – це ембле-ма головного Бога Сонця Сварога. У ньому показано рух Сонця. При цьо-

му не можна ототожнювати рівнобічні хрести та свастики з християнськи-

ми хрестами, що мають витягнутий, ніби заземлений, нижчий кінець. Пер-

вісно хрест був знаком життя: вертикаль – чоловіче, батьківське начало,

горизонталь – жіноче, материнське. Їх поєднання утворює третю силу –

синівську (власне, сам хрест). Крім того, хрестом позначалося Сонце – не-бесний вогонь, свято.

Епоха бронзи тривала до І тисячоліття до н.е. Винайдення бронзи да-ло ще більший поштовх розвиткові землеробства, бджільництва, тварин-

ництва та ремесел. В цей час наші попередники вже використовували колі-сний транспорт, зокрема вози, а чоловіки почали відігравати у господарст-ві провідну роль.

18

Далі, аж до IV століття нашої ери тривав ранній залізний вік. Залізо

добували із болотистих руд. При допомозі сиродутних печей виплавляли

крицю. Відтак, кам’яні знаряддя праці були швидко витіснені міцнішими

залізними, мідними, бронзовими. Мотики, рала, а далі й плуги стали заліз-ними. З’явилася ковальська справа. Інтенсивно почалося виготовлення зброї, побутових речей, жіночих прикрас.

У цей час не території Поділля, зокрема і в нашому краї, поруч із праслов’янськими племенами з’являються скіфи. Про це свідчать безліч

курганів, які збереглися, наприклад, поблизу Уланова. Із переказів випли-

ває, що подібні кургани були і на Кропивнянських землях та на Ступенеч-

чині. Це вже були чималі поселення-городища, оточені земляними валами

та ровами. Залишки посуду, бита кераміка, античні монети вказують на зв’язки з Древньою Грецією та Причорноморськими державами. Коли

з’явилися скіфські та сарматські народи, а також кіммерійці на нашій

території, зараз дослідити важко, але міцна праслов’янська житність по-

глинула культуру скіфів та сарматів, розчинила її в собі і стала ще більш

потужнішою та знаною на весь світ. У результаті виникла Черняхівська

землеробська культура. Про це свідчать, зокрема, розкопки поселення-городища поблизу сьогоднішнього міста Немирів, а також ближнього до

Кропивни села Петриківці, де знайдено значну кількість кераміки, глиня-ного посуду чорно-коричневого кольору, сіру кераміку з розписами, зали-

шки знарядь праці цього періоду (2500-2100 років тому) і, головне, най-

більш цінну річ – Срібну гему (царський знак). Аналогічні знахідки трап-

лялись і в Ступнику, і в Кропивні (археологи виявили на території села за 1,1км на схід від місця впадіння річки Рудки в річку Руду, швидше за все, родоплемінне поселення білогрудівської культури 12-10 століть до н.е. ро-

зміром 200х100м, а також два старих кургани-могили на північно-західних

околицях села), і в Чеснівці, і в Подорожні, де ще зберігся курган-насип.

Оскільки у Кропивні та Клітенці, а також у Петриківцях багато родин Пет-руків, то я припускаю, що і мої прадавні пращури мали відношення до Пе-триковецького городища і до цієї всесвітньо відомої Черняхівської культу-

ри.

Аналізуючи археологічні матеріали Черняхівських племен Побужжя і, зокрема, вищезазначене, бачимо, що у суспільстві ранньослов’янських

угрупувань II-V століть нашої ери простежується різкий розвиток госпо-

дарства і культури, торговельні взаємини з країнами Причорномор’я, Віза-нтією, Грецією та Римом. Про це також свідчать знахідки чималої кількос-ті античних монет та монет литовського, польського і турецького пануван-

ня, зокрема, в селі Ступник на верхніх городах Забіжжя (так називається одна із вулиць цього села, де живе родина моєї дружини).

Отже, до середини І тисячі років нашої ери на території нашого краю

вже були грошові відносини, а, відтак, з’явилась племінна знать із нагро-

мадженням грошових цінностей, і, відповідно, відбувався процес розшару-

вання на класи бідних і багатих. Багатими, як правило, ставали купці, тор-

19

гівці тощо. Тоді край заселяли слов’янські племена, що належали до ант-

ського військово-політичного державного союзу. Як наголошує Прокопій

Кесарійський: «Слов’яни-анти не управляються однією особою, а з давніх

часів живуть в демократичному управлінні і тому в них всякі справи вирі-шуються загальними зборами». Анти, тобто наші пращури, були півден-

ною гілкою східних слов’ян. Це свідчить про те, що напівдержавне утво-

рення вже існувало і ми, українці-русичі, у своїй історії маємо давні гли-

бокі державницькі традиції. Цей факт наші недруги звідусюд шалено за-перечують, бо це їм вигідно, але не нам. Крім того, демократичні традиції з тих часів передалися нашому народу. Згадайте народні віча, обрання демо-

кратичним шляхом гетьманів у Запорожській Січі, Майдан тощо.

Починаючи з середини V століття нашої ери, наступає складна істо-

рична обстановка. Наприкінці IV століття готський король Вінітарій напав на антів. Спочатку він зазнав поразки, але потім хитрістю захопив антсь-кого вождя Божа із старшинами і оволодів на деякий час цією землею. До

речі, нинішній Хмільник раніше називався Божський Острів або Бож-

ський і, цілком ймовірно, міг бути резиденцією вождя антів Божа. Крім

того, через наші землі, через Меджибіж і колишній Божський та нашу кра-суню-Вінницю (назва нашого міста походить від річечки Віничка, яка, у свою чергу, носить ім’я язичеського Бога Вєнича, що сьогодні у календарі відповідає серпню, тобто святу врожаю і снопа-дідуха) мирно протікає рі-чка Бог ( термін, швидше за все, відповідає поняттю «вода», «течія»), тобто

теперішній Південний Буг. При цьому хочеться переконливо заявити, що

ці назви виникли неспроста. Тут, дійсно, Божі, чудові, мирні та праце-

любні люди і Божа благодатна земля! В останні роки IV століття на наші землі напали племена гунів. На-

прикінці 50-х років VI століття землю антів особливо жорстоко спустоши-

ли авари, або їх ще називали «обри». Далі, у ІХ столітті зі сходу напали

угри. Їх замінили печеніги аж до 1 половини ХІІ століття, а потім, до 1230

року, – половці. Ці останні події відображені у різних літописах, зокрема, і у «Слові о полку Ігоровім», літописі Нестора та інших згадках того часу.

До речі, у цих давньоруських літописах (1187 р.) уперше вже згадується назва «Україна». Оскільки я згадав про «Слово о полку Ігоровім», то треба зазначити, що Росія вважає цей твір як видатний шедевр виключно росій-

ської культури і літератури. Та це далеко не так! Коли писалося «Сло-

во…», то ростово-суздальські і московські князівства ще тільки зароджу-

валися, а події, що описуються в цьому творі, розгортаються виключно в степах та на землях, якими володіють теперішні Дніпропетровщина, Запо-

ріжжя і, особливо, Донеччина та Луганщина, а також Придоння та При-

азов’я. Воїнами були виключно наші предки, зокрема Київського, Новго-

род-Сіверського та інших південно-руських князівств і боролися вони з половцями, які сунули зі сходу та півдня на захід, на землі Подільські, Ки-

ївські, Чернігівські, Волинські та Галицькі. Характерно, що оригінал руко-

пису «Слова…» нібито згорів в Москві під час пожежі у 1812 році, а нам

20

подають лише писарську копію, складену для Катерини ІІ. Автор цієї ста-ровинної повісті, із зрозумілих причин, нібито не відомий, а наші давньо-

руські букви, зокрема, «і», «є» та «ї» замінені на теперішні російські «и» та «е» і давньоруська орфографія свідомо замінена на сучасну російську. Та-ким чином, царська Росія, в якій, починаючи з кінця сімнадцятого, у вісім-

надцятому та особливо у дев’ятнадцятому століттях просто шаленіли від

антиукраїнської істерії, цинічно наблизила «Слово…» до російської мови і, водночас, відштовхнула його від нашого істинно руського звучання, тобто

першопочаткового тексту. Відтак, «Слово о полку Ігоровім» («полк» – тоді означало похід, воїнство, рать, битва, а не структурна бойова одиниця ар-

мії) – це зразок не «русской», тобто російської, а нашої давньоруської лі-тератури і культури.

Повернімося до антів-слов’ян, котрі у жорстокій боротьбі зберігали

свою незалежність, мову, культуру і державність. В цей час місцевість краю була заселена племенами уличів та бужан на кордоні з древлянами.

При цьому на Побужжі подоляни не стільки русяві, як в більшій мірі – те-мно-руді або злегка чорняві. Вони жили на рельєфних підвищеннях, пере-важно біля річок. Це були споруди із глини, напівземлянки, подекуди

з’єднані між собою ходами. Можна припустити, що і у Кропивні були такі поселення саме на місці колишньої сільради та на горбах по обидва боки

річечок Кропив’янки та Птинної, теперішня назва яких Руда і Рудка, від-

повідно.

Відтак, починаючи з 1100 року ми можемо вести лік наших

слов’янських князів. Саме в цьому році, прийнявши у дарунок містечко

Божський, нашим краєм володів князь Давид Ігоревич. Далі, у 1146 році - князь Святослав Всеволодович, а з 1156 року володарював нашими пред-

ками князь Ростислав Юрійович. Після нього нашим краєм оволодів Да-

нило Галицький і наша територія деякий час була прикордонною між га-лицьким і київським князівствами, тобто до середини ХІІ століття Поділля входить до Галицької Русі.

Саме на цей час Іпатіївський літопис 1150 року вперше згадує Боло-

хівську землю – давньоруську область, що лежала у верхів’ях Південного

Бугу, Случі і Тетерева, куди належить і нинішня територія Хмільницького

району. Болохів – теперішній Любар. Проте болохівські князі чинили опір

спробам Галицько-Волинського князівства приєднати болохівщину до

своєї території. Тут вже тоді жила старослов’янська (українська) люд-

ність зі своїми віковічними сонцепоклонними традиціями, які, не зва-жаючи на кровопролитне і насильницьке Володимирове хрещення, суворо

дотримувались, зберігались і передавались від покоління до покоління десь аж до 19-го століття. Нарешті, в часи новітньої історії, як би там не опиралися християнська, царська, радянська та сучасна у значній мірі ще, на жаль, не проукраїнська ідеології, свідомі українці все ж поступово по-

вертаються до своїх прабатьківських першоджерел – не язичницької віри в

21

цілому, а лише до природолюбних традицій та своїх давніх національ-

но-етнічних звичаїв. Далі наступає ще більш гіркий і трагічний період історії нашого

краю. Хан Батий рушив свої орди на Руські землі. Данило Галицький від-

ступив зі своїм військом, покинувши болохівську землю напризволяще. У

1241 році болохівські князі зі своїми дружинами взяли участь у поході Ростислава Михайловича на місто Бакоту, щоб повернути ці землі. Однак це дуже розізлило Данила Галицького і він рушив зі своїми військами на болохівщину, зруйнував і знищив її головні міста, в тому числі Божський

(теперішній Хмільник), призначивши своїх тіунів (управителів). Через 18 років, у 1259 році татари силою підкорили наш край, утво-

ривши Подільський улус. При цьому, наша хлібна і медоносна земля так вразила завойовників, що вони Подільський улус назвали «золотим». Во-

ни наклали побори, грабували, продавали, гнали у рабство наших людей.

Край спустошувався, послаблювався, а в цей час сусідні держави Угорщи-

на, Польща, Литва зазіхали на родючі землі Поділля і на її працелюбних

людей. При татарах наш край жив відносно вільно, татари не втручалися у

господарство, релігію болохівців. Це дуже непокоїло Данила Галицього,

своїми силами він насаджував католицизм на наших землях. З часом лито-

вці захотіли скористатися відносно вільним краєм. Для цього Гедиміновичі зробили кілька походів, побачили, що український люд її приймає як нових

власників, більш лояльних від татар.

Литва зустрілась з інтересами Польщі на територію Поділля. Ця бо-

ротьба тягнулась довго. У 1354 році на Поділлі був голод. Польща вустами

Папи Климента VI оголосила хрестовий похід проти Литви. От вам і церк-ва, яка мала б бути відокремлена від мирських справ. Це відбувалося зав-жди і це підтверджується сьогоднішніми подіями, коли так званий «патрі-арх всія Русі» Кирило вмішується в політику на користь Росії, а Україна, як і раніше, руками і вустами нинішньої влади мирно проковтує цю інду-льгенцію. Більше того, ще й підштовхує на розкол українства, прикриваю-

чись вигаданою канонічністю. Тільки де поділась наша канонічність у 17

столітті, коли її силою і обманом забрали у Київської митрополії і перене-сли до Загорська під Москву? Чи може дати на це хтось відповідь? Виявля-ється, що ми – києворусичі і наша свята церква, що споконвіків живемо в Україні, у Київській Русі, не канонічні, а вони, бачите, канонічні. Отже, і цій царині, цьому цинізму треба українському суспільству спільно з украї-нською владою таки теж найближчим часом покласти край, бо це зачіпає найсокровенніше наших українських людей – їх духовність, національну

гордість і честь! Польський король Казимир схилив татар, що орудували на Поділлі,

на свій бік. Проте, взнавши це, литовський князь Ольгерд (Альгірдас) в 1362 році, зібравши чимале військо з литовців та руських (переважно укра-їнців та білорусів) біля річки Снивода (Синя Вода), що протікає через Уланів, вщент розгромив татарські орди братів Котлубуга, Качибея і Дми-

22

тра-Солтана, яким з «отчича» і «дідича» належало Поділля. Щоправда, де-які історики вважають, що ця січа відбувалась біля річки Синюхи, у тепе-рішній Кіровоградські області. Однак археологічних доказів цього немає. А от у селах навкіл Уланова, включаючи Кропивну, Ступник, Подорожню,

Петриківці, Чепелі, Воронівці, Пагурці доказів чимало. Це могили (курга-ни) наших і татарських воїнів: списи, наконечники пік та стріл, уламки ме-чів та багато інших знахідок – беззаперечних доказів величної битви.

Зрозуміло, що фальсифікація і перекручування історичних фактів, їх

приниження або замовчування вигідно промосковським науковцям, бо для них не могло бути битви в Україні сильнішої за «Куликове поле». В радян-

ській історіографії вважалося, що саме на Куликовому полі руське воїнст-во дало відсіч монголо-татарським ордам. Почасти – це так. Проте перша

грізна битва відбулась саме у нас і саме наші предки нанесли перший могутній удар по пануванню Золотої Орди. Після цього Ольгерд віддав Поділля чотирьом синам рідного брата Коріата: Юрію, Олександру, Ко-

стянтину і Федору. Вони у 1362 році побудували і зміцнили укріплення у Хмільнику, Брацлаві та Вінниці. Саме з цього моменту припадають пер-

ші згадки вищезазначених славних подільських міст, тому нині ми широко

відзначаємо 650-річні ювілеї з дня їх заснування. Це підтверджує на великому фактичному, науково-обґрунтованому

матеріалі історик, краєзнавець, патріот, гідний син нашого народу, закоха-на у наш край людина Микола Дорош з села Воронівці, що знаходиться у

трьох кілометрах від Уланова. Багато документів, фактів, цифрових даних,

що стосуються малої Батьківщини, я люб’язно перейняв із чудових істори-

чних книг, щиро подарованих мені автором. Не претендую на першість їх

викладення, а тільки всією душею прагну, щоб і моя родина, і діти Кропи-

внянської школи докорінно знали свою історію, викладену не тенденцій-

но, а чесно і послідовно. Знаю, що Микола Никифорович мене в цьому, се-рцем полум’яного патріота, всією широтою душі безперечно підтримує.

Зауважу, ще з 14 століття багато відомих нам сіл вже згадуються у

грамотах та різних літописах, зокрема, і моє рідне село Кропивна (1391 рік,

перша згадка). Хоч і згадок про Ступник, Клітенку, Подорожню та інших

сусідніх сіл на цей час особливих не знайдено, але, я вважаю, що вони то-

ді вже існували можливо під дещо зміненими назвами, або під тими

назвами, які існують і нині. Після Коріатовичів литовський князь Вітовт господарював на По-

діллі, продовжував відбудовувати міста та укріплення, заселяти вільні зем-

лі. На прикордонні заселяв навіть татарських бранців – уланів (угланів) –

багаточисельних потомків татарських ханів від різних жінок. Звідси, мож-

ливо, й походить назва Уланів. Після смерті у 1430 року Вітовта князем на нашій території став Свидригайло. Саме його поляки здолали, він вимуше-но залишив Поділля і Волинь, а його воєвода – князь Федір Корибутович

(не плутати з Подільським князем Федором Коріатовичем) присягнув польському королю на вірність. За це отримав у 1434 році місто Хмільник.

23

Наша земля тоді входила у Летичівський повіт, а Хмільник став центром

староства, до якого входило 28 сіл і містечко Уланів. У 1431 році Хмільник вже входить до Брацлавщини і, відповідно за Кревською унією, до польсь-ко-литовського князівства.

Проте татари не відступали. Щонайменше тридцять разів після 1450

року вони нападали на наші землі. У 1448 році Хмільнику на захист при-

кордоння від татар король Казимир надав Магдебурзьке право і ряд пільг. В цей час організовується козацтво і, як свідчать історики, перши-

ми значною мірою – у нашому краї. На цей період приходиться і приблиз-на дата заснування ближніх від Кропивни сіл: Лозни, Кривоший,

Лип’ятина та інших. Є також підстави вважати, що і сіл Вишеньки, Ступ-

ника, Погоріли, Клітенки. У всякому разі, пільги польського короля Кази-

мира давали можливість заселяти вільні землі і полякам. Саме в цей час і з’являється Погоріла, в якій поселилися польські переселенці (а за даними

Миколи Дороша – і декілька австрійських сімей) по ліву сторону від річки

Кропив’янки (Рудої) на місці винищених і випалених татарами (звідси і на-зва «Погоріла») давнішніх Кропивнянських садиб, які, можливо, називали-

ся «Острог». Це ще раз підтверджує, що Кропивна, як поселення чи село

по обидві сторони річки Кропив’янки, а тепер - Рудої та в низов’ї річе-

чки Рудки (Птинної), вже існувало до цього часу.

Татари страшенно спустошували нашу землю. Звичайно, не обходи-

ли вони ні Кропивни, ані Ступника, ані інших ближніх сіл, бо тут була по-

гранична територія, яку завжди старалися залюднити власники. Тому на-віть після повного спустошення цих сіл за декілька років люди все понов-лювали. Знали про це татари, поляки, а дещо пізніше й московити. Ох і до-

бре вони піджилися за рахунок нещасної матінки-України за цих декілька віків. Візьміть до прикладу 1932-1933 роки, коли кремлівські найманці –

комуністи і комсомольці вигортали в українських людей останню зернину,

залишаючи їх один на один з Голодом. Та про цю страшну сторінку історії України я на фактах розповім нижче.

У 1512 році старостою на Хмільницьких землях призначено Пред-

слава Лянцкоронського, який служив у князя Костянтина Острозького.

З місцевих козаків він створив бойовий загін і неодноразово ходив на та-тар. Ними було взято Аккерманську фортецю (сьогодні – це місто Білго-

род-Дністровський), розбито татарські загони і з великими трофеями коза-ки повернулися до рідного Хмільника і теперішнього Хмільницького ра-йону. Так що іноді наші хлопці-козаки у відповідь теж «давали перцю» та-тарві. В наступні часи поляки використовували наших козаків, які вміли

воювати і проти німців, і проти росіян (наприклад, похід під Очаків у 1582

році). Тим не менше, татарські напади на наші землі тривали і в наступні роки, особливо: 1552, 1555, 1575, 1576 та ін. Історики зазначають, що «зе-

млі хмільницькі вельми спустошувались татарами». Тому потрібно бу-

ло знов-і-знову укріпляти прикордоння, захищатись від надокучливих во-

рогів. З цією метою у 1552 році королівським привілеєм надається Магде-

24

бурзьке право містечку Уланову. При цьому, як випливає з нього,

«Pustinia Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Siniovoda».

У 1558 році польський король Сигізмунд Август жалував хмільниць-кому каштеляну Федору Кам’янецькому місця для заселення кметями, ма-зурами та іншими польськими людьми і мілкої шляхти сіл Петриківці, Мо-

розівки, а також, можливо, продовження підселення Погорілої та Ступни-

ка. У Ступнику, наприклад, є ціла родина Мазурів (через мою бабусю Ла-сивету Мазур я теж маю до цього відношення).

У 1606 році Магдебурзьке право було надано містечку Сальниці, як

прикордонному населеному пункту. Уланів і Сальниця розростались, роз-вивали комерцію, торгували у Бердичеві, Хмільнику, Києві. З цього часу є писемні згадки про села Петриківці, Тараски, Скаржинці, Зозулинці, Бере-зну та інші.

У 1520 році у Польщі було запроваджено кріпосне право. Селяни

за часів Київської Русі, Галицького та Литовського князівств, а також тата-рщини панщини не знали, а при поляках треба було платити податок –

чинш і відробляти на пана 2-5 днів на тиждень, тобто селяни автоматично

ставали кріпаками. Проте наші люди були свободолюбиві і не так просто

на це давались. Вони тікали до козаків або на вільні землі. Польська шлях-

та, на відміну від інших володарів, вела себе гонорово, принижувала і знущалася над українцями, силою насаджували католицизм. Треба зазна-чити, що особливим захисником православних був князь Костянтин Ос-

трозький. Він всіляко противився окатоличенню. Та все ж в Україні буду-

валися костели і кляштори, зокрема у Вінниці (1601р.), Хмільнику

(1603р.), Летичеві (1606р.) та інших містах. В кінці XVI та на початку XVII

століття, як вияв протесту проти національно-релігійного гніту виникають повстання під проводом Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла

Бута (Павлюка). Неспроста, у Кропивні, Ступнику, Петриківцях досі ба-гато родин Павлюків. У 1594 році повстанці Северина Наливайка захопили

Вінницю, Хмільник, Бар, Пиків. Однак згодом зазнали поразки від військ магната Жолкевського. В селах особливо активізувався повстанський рух.

Проте, і наливайківців, і повстання селянсько-козацьких сил Павлюка жорстоко були розгромлені. Обидва селянські ватажки (Павлюк деякий час був гетьманом) ляхи по-бузувірськи покарали, посадивши у Варшаві «на кіл».

Могутньою хвилею народна боротьба знайшла свій яскравий вияв у Визвольній війні 1648-1654 років українського народу проти шляхти.

Блискучі перемоги під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, зок-

рема, під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом ще більше ак-

тивізували всенародний визвольний рух. Відтак, у нашому краї блискуче діяли народні ватажки (у свій час – наказні гетьмани) Максим Кривоніс,

Данило Нечай, Іван Богун. Саме повстанські війська Максима Кривоноса звільнили від польських окупантів Любар, Бердичів, Янушпіль (Івано-

25

поль), Райгородок, Уланів, Сальницю, Острожок, а, відтак, і Кропивну,

Подорожню, Ступник, Клітенку та інші сусідні села. У серпні 1648 року на Хмільницькій землі зупинявся з військами

Богдан Хмельницький. Він перебував у Хмільнику, а також Маркушах,

Куманівцях, Скаржинцях, де квартирувалися козацькі війська. Не був пасивним спостерігачем у цих подіях і наш край. Більшість

молодих чоловіків брали участь у козацько-повстанському війську, а також

виготовляли спорядження, амуніцію, підвозили коням фураж тощо. Уже тоді наші земляки робили гідний внесок у боротьбу за волю, за незалеж-

ність, за свою власну державу, щоб бути повноправними господарями

на своїй землі. У цьому зв’язку так і хочеться зробити емоційний, але справедли-

вий відступ – гідних пам’ятників святим народним героям, зокрема, щойно

згаданим, які у неймовірній борні і муках віддали свої життя за нас, за свою розтерзану Батьківщину, у нашому краї майже немає, проте по всій

Україні, як опійний мак, донедавна були «розсіяні» безглуздо-велетенські пам’ятники Леніну та його більшовицьким послідовникам-катам, які за-вдали стільки багато горя моїм краянам. Гірко, прикро і боляче за це! Іноді здається, якщо святі душі тих наших патріотів літають над нами і бачать увесь цей ідіотизм, то вони, напевне, боляче зітхаючи, думають і зверта-ються до нас зі словами: «Ех, Ви, українці, горе-нащадки! Коли Ви вже

будете мати свою клепку, людську гідність, честь і гордість?».

У 1652 році за Зборівським договором (1649 р.) Хмельницьке ста-роство знову відійшло до Польщі. Пам’ятаймо ж, що цей ганебний для Української держави договір, так як і договір про військово-політичний

союз з Московською державою (1654 р.) не підписали вірні сини України,

видатні її полководці Іван Богун та Іван Сірко. Більше того, Іван Богун,

як полковник Кальницький і Вінницький, не мав поразок в жодній із битв. Тому саме цього славного українського лицаря, наказного гетьмана, треба величати і вшановувати на рівні інших всесвітньо відомих полково-

дців. Після смерті Богдана Хмельницького над Україною нависла Руїна.

У 1655 році величезна татарська орда знову жорстоко пограбувала Поділля і, в першу чергу, Хмільниччину та Уланівщину. Є письмові згадки про

руйнацію ними Сміли, Петриковець, Подорожни, Кропивни. Ці та сусідні села були майже повністю спалені та розорені.

Іван Виговський – наступний після Юрія Хмельницького гетьман

намагався боротися на три фронти – проти поляків, татарів та російських

військ. Останні діяли під орудою графа Шереметьєва. Як ворогів автономії України, гетьман розбив їх під стінами Хмільника у 1659 році. Але це було

ненадовго. Вже у 1660 році Виговський зазнав поразки від російських

військ. Наш край являв собою суцільне згарище. Люди масово тікали на

вільні землі – Слобожанщину. Після Івана Виговського гетьманами були

Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші – більш

26

поступливі наші керманичі. Дорошенко визнав зверхність турецького сул-

тана, намагаючись звільнитися від нелюдської польської опіки та окупації Московської держави відповідно Андрусівської угоди (1667 р.). Його угода з бусурманами відвернула від нього навіть щирого приятеля і побратима кошового отамана Івана Сірка, якого згодом за царським указом було за-слано до Сибіру. Новий гетьман Іван Самойлович визнав російську зверх-

ність, хоча і Військо Запорозьке вустами вирваного з сибірської неволі Івана Сірка передавало йому: «Шановний наш батьку, не віддавай неньку

Україну під неправдиву московську зверхність…».

Правобережжя, у тому числі і наш край, залишилося під Польщею.

Були в українській історії й інші гетьмани, проте українство найприхиль-ніше ставиться до двох з них, а саме: до Івана Мазепи, який показав людс-тву і росіянам в особі царя Петра Першого, що є ще і вічно буде українсь-

кий дух і ми не збираємося бути ні від кого залежними, та до Пилипа Ор-

лика, який подарував світові найдемократичнішу Конституцію, що ста-ла прообразом сучасної Конституції України.

Зверну увагу й на те, що саме наші Уланівсько-Хмільницькі села

були своєрідним кордоном між Польщею і Туреччиною, тому і зазнавали

найбільше лихоліть. Відтак, знов-і-знову з’являлися народні месники, які громили і ненависну шляхту, і знавіснілих москалів, і диких бусурманів. В

нашому краї – це, наприклад, сотник Семко. Ще й досі люди пам’ятають подвиги народних героїв, зокрема, поблизу села Жданівки є урочище «Се-мків яр».

Боялися ляхи повстанців. Жоден шляхтич не міг заставити відроб-

ляти панщину. Ці події про рішучий бій між повстанцями та жовнірами

поблизу Уланова під командуванням воєводи Осолинського оспівані лір-

никами і кобзарями:

«Після битви, коли козаки

Почали їх рубати,

Мусіли ляхи й другі утікати,

Тільки староста по полю Хмільницькому

Показався там до них, до козаків, по-жовнірськи,

Там же пан Ружицький на нього ся спирав.

Лиш на трупи ляхів жалісно поглядав,

Тільки поспільство на полю стояло

Рятунку ляхам щиро не давало…»

За таке «геройство» Осолинському польською короною даровано у «вічне» володіння Хмільницьке староство. Невдовзі він заснував село Осо-

линку ( нині на Літинщині). У кінці ХVІІ на початку ХVІІІ століття продовжується переселен-

ня у спустілі села (наприклад, під Хмільник) поляків, зокрема, з Мазове-цького воєводства. Їх називали «мазурами». Так виникло поселення Мазу-

рівка, нині воно входить у межі Хмільника.

27

Гніт та здирство панів не мали меж. Натомість, з’являються загони

гайдамаків. Поява російських військ у 1795 році на Правобережній Україні викликала ще гучнішу хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили

Максим Залізняк та Іван Гонта. Проте з часом російські карателі жорсто-

ко придушили повстання і ще жорстокіше закатували її ватажків – славних

народних героїв…

Далі після Третього поділу Речі Посполитої-Польщі Хмільницький

край у 1795 році переходить під владу Російської імперії. Так, Уланівське староство дісталось графу Іллінському; Хмільницьке – графу Олександру

Безбородьку; Сальницьке – майору Іраклію Моркову. У 1797 році Хміль-ник стає повітовим центром Подільської губернії. У цьому ж році Право-

славна церква створила декілька округів, в тому числі і Клітенецьке благо-

чиння з парафією у Клітенці, Кропивні, Ступнику та інших селах. У 1758

році селом Кропивна володів поміщик Іван Клітинський.

Приєднання нашого краю до Російської імперії не покращило ста-новища місцевого населення. Кріпосне «право», тобто нелюдська експлуа-тація, ще більше посилилися. Панщина досягала у 1824 році близько 200

днів. Нагадаю, що саме у наших селах у тридцяті роки позаминулого сто-

ліття вперше в Україні почали сіяти буряки. Площі під цю культуру не-ухильно зростали. Догляд за буряками вимагав багато затрат фізичних сил,

зокрема, під час просапних технологій. І знову наші неймовірно витривалі люди «тягнули жили» тільки вже на царську Росію.

У 1812 році почалася французько-російська війна. Наші хлопці-козаки, набрані з Хмільниччини та Уланівщини, з 4-м Подільським полком

захищали Російські інтереси. Чимало з них не вернулися у свої домівки,

були вбитими і покаліченими, зокрема, у величезній бійні під Бородіно.

Царизм здійснював свою великодержавну політику щодо України,

не визнавав існування Українського Народу, особливо утискав його мову.

Як відповідь, з кожним роком зростав селянський повстанський рух. В на-шому краї він вилився у партизанську боротьбу під проводом славного

сина України, гідного народного месника і ватажка Устима Кармалюка.

При цьому, якщо поляки у свій час проявляли гонор, скрізь де-монстрували свою зверхність, то росіяни, які тільки декілька століть тому

вийшли з лісів та боліт, все своє стали називати «вєлікім», утверджуючи

таким чином великодержавний шовінізм.

Охоплені могутнім повстанським рухом, активно діяли селянські загони і в наших селах Хмільниччини та Уланівщини. Благородна справа Кармалюка полягала, в першу чергу, у відбиранні майна у поміщиків та повернення його простим людям. Однією із численних схованок Подільсь-кого «Робін Гуда» був ліс поблизу недалекого нам села Лозна. Народна пам'ять береже мужній образ його правдоборця. При цьому треба з гнівом

та обуренням зазначити, що сьогодні за замовленням відповідних спецс-лужб сусідніх держав деякі запроданці, зарубіжні і вітчизняні паперотворці і журналісти, кидають тінь і на Тараса Шевченка, і на Івана Богуна, а те-

28

пер і на Устима Кармалюка, представляючи їх як не п’яницями, то роз-бишаками. Сталін у свій час казав Берії щодо українців: «Надо сделать

так, чтобы они проклинали своих героев». Можна цим та іншим подіб-

ним негідникам сказати : «Та ви і нігтя зламаного від цих людей, від цих

народних героїв і геніїв не варті. Не вирвати Вам із вдячної народної пам’яті їх світлий образ. Не беріться за цю брудну справу, бо будете самі прокляті народом. Та, власне, ви вже прокляті ним. А наслідки ви знаєте –

проклята людина навіть у десятому поколінні буде покарана!».

Досить помітну роль у нашому краї відігравало чумацтво. Чума-цький шлях проходив частково також і по Бердичівсько-Хмільницькій до-

розі, Чорному та Галіївському шляхам, які пролягають недалеко від села Кропивна. Зрозуміло, що наші земляки тоді, як правило, везли на південні околиці держави для обміну зерно, мед, віск, а звідти – сіль, рибу, прянощі тощо.

Часто наших хлопців забирали і у рекрути. До речі, Устим Карма-люк там теж був, але не став з цим миритися. При цьому царські сатрапи

дійшли до того, що служба тривала аж 25 років, потім – 20, а з 1855 року –

12 років. Відмінено рекрутчину лиш у 1874 році. Звичайно, що наші хлоп-

ці-козаки прославляли силу саме «русского оружия». При цьому треба з сумом зауважити, що «оружие» здебільшого то було «русским», а от люди,

що здобували славу Росії, були переважно з України. Підтвердження цього

можна прочитати із побаченого мною під час туристичної поїздки у Болга-рію на сторінках наступного розділу.

У 1867 році відкрито церковно-приходську школу в селі Ступник. У 2017 році виповниться 150 років цьому освітньому закладу, який, на превеликий жаль, із-за відсутності учнів у селі був у червні 2011 року за-критий районним відділом освіти назавжди. Нагадаю і те, що у 1913 році земство побудувало кам’яне приміщення школи у цьому древньому селі. При цьому власниця села Ступник Олена Собещанська місцевій ЦПШ по-

дарувала нове приміщення разом із землею.

У 1889 році у селі Кропивна відкрилася церковно-приходська

школа грамоти (це місце позаду теперішньої Кропивнянської середньої школи, добротний будинок, що стояв, я пам’ятаю, зліва від старої восьми-

річної школи). У Кропивні деякий час проживав у своєму маєтку (за пере-казами – місце на горбі біля ставка, поблизу теперішньої хати вже, на жаль, покійного ветерана Великої Вітчизняної війни Мацюка Бориса Тро-

химовича) польський поет, представник української школи в польській лі-тературі Гроза Олександр Кароль. Він опублікував цілий ряд поем, віршів, пісень на теми українського життя, так звані «елементарки». До речі, на місці цього маєтку, чи поруч, пізніше, в кінці 19-го на початку 20-го сто-

ліття проживали пани Давидовичі (я знайшов документ про пана Давидо-

вича – мешканця села Кропивна Острожецького повіту), які десь зникли,

як тільки для панів «запахло смаженим» в кінці 1917 - на початку 1918 ро-

ків. Є також дані про те, що у 16-му столітті село належало шляхтичу Кро-

29

пивницькому ( імовірно, він же – Яцько Горайн, згадка про нього у 1569

році). Однак, це малоймовірно, щоб назва села пішла з прізвища панка, бо

наше село існувало ще у 13-14-му століттях, а, можливо, і раніше. Хіба-що

зазначений пан таке прізвище взяв свідомо від назви села Кропивна, яке, можливо, було його власністю і він сподівався, що пануватиме у ньому ві-чно. Згодом село було передане шляхтичам З'яловським. В 1579 р. панові Северину Судимонтовичу Кропивницькому надано привілей на земське брацлавське писарство. У 1580 р. Кайдаш Кропивницький продає частину

маєтку в Комарові. У 1581 р. Кропивницькому і його дружині надано до-

життєвий привілей на с. Скуринці (Шкуринці, нині Прибузьке Вінницько-

го району), а в 1622 р. привілей на це село отримує Михайло Кропивниць-кий. В 1629 р. Кропивницьким належать Комарів і Малий Комарів (Латан-

ці). В 1635 р. Михайло Северинович Кропивницький, раніше земський пи-

сар (1616–1640), а на ті часи брацлавський підсудок і королівський секре-тар, фундує на своїй землі у м. Вінниці жіночий кляштор св. Василя ( піз-ніше – жіночий Благовіщенський монастир у м. Вінниці).

У Кропивні з 1744 року відома церква святого Іоана Богослова, яка була перебудована у 1758 році у вигляді костелу – довга, без купола, що

був добудований у 1800 році, а потім окремо – і дзвіниця. Ця церква була розібрана у 1884 році, а на її місці збудована нова, дерев’яна, одноверха, разом із дзвіницею. У цьому храмі була чудотворна ікона Божої Матері. Де вона поділась – невідомо. Церква зруйнована комуністами перед Другою

світовою війною (можливо, зразу ж після неї). Треба неодмінно відзначити, що 4 жовтня 1846 року за завданням

археографічної комісії Тарас Григорович Шевченко проїжджав по Берди-

чівсько-Хмільницькому тракту поруч із Кропивною, зупинявся у Хмільни-

ку,Уланові та Подорожній, прямуючи з Кам`янця-Подільського. В Подо-

рожнянській кузні, за переказами, підковували його коней.

Через масові виступи, бунти і погроми поміщицьких маєтків, про-

ти селян-кріпаків російський царизм змушений був видати маніфест у 1861

році про відміну кріпосного права. Але радість від цього маніфесту швид-

ко скінчилась. Кріпосні пережитки ще довго висіли ярмом на плечах селян.

Не спішили поміщики на місцях виконувати маніфест. Тому то в одному,

то в іншому місці виникали селянські заворушення і бунти. Є документа-льне підтвердження того, що у 1861 році в селі Кропивна селяни підняли-

ся за свої інтереси. Для придушення виступу терміново був викликаний

батальйон солдатів Полтавського піхотного полку, що квартирував непо-

далік. У 1905 році знову страйкували мешканці села Кропивна проти

війни і поневолення. Для придушення бунту були викликані сили жандар-

мерії аж із губернського Кам’янця-Подільського. Це відображено у «Енци-

клопедії сіл і міст України». Подібні виступи і боротьба у нашому краї тривали аж до Жовтневого перевороту у 1917 році. З жалем скажу, що і мій прадід Андрій Денисюк прийшов із 1-ї Світової війни без руки, воюю-

30

чи за Російську імперію. Відомо ще, що відповідно перепису у 1898 році у селі Кропивна проживало 1005 осіб.

Перемога Жовтневого збройного повстання (більшовицького пере-вороту) у Петрограді ще більше активізувала виступи трудового люду

Хмільниччини й Уланівщини. Жителі краю виганяли з сіл поміщиків, еко-

номів, прикажчиків, а поміщицьке майно розбирали і ділили між собою.

При цьому радянська влада проводила жорстоку політику, все підпорядко-

вувала Росії. У нашому краї в цей час діяли усілякі ревкоми, різноманітні військові команди, а попросту – місцеві та, здебільшого, чужі – російські, німецькі та польські бандитські угрупування, що діяли за принципом «гра-буй награбоване».

Наприкінці нового 1918 року у наш край увійшли австро-німецькі військові формування. Тоді почала діяти Українська Народна Республіка.

В листопаді цього ж року німецькі війська залишили край, а владу захопи-

ла Директорія під проводом Симона Петлюри. У 1919 році відновлено

радянську владу. У березні 1-а червона українська дивізія Миколи Щорса

вже перебувала у Хмільнику. На території нашого краю також активно ді-яли збройні формування народних месників Якова Шепеля, Якова Галь-

чевського, Семена Рудого, Ананія Волинця, Марусі, Зеленого та інших,

яких затаврувала радянська влада, зробивши їх бандитами, тільки тому, що

вони безпощадно нищили завойовників всіх без винятку мастей і, в першу чергу, комуністів, комсомольців, які кров’ю і звірствами встановлювали

радянську владу, відбираючи у людей останнє та заганяючи їх у комуну (

дивись, зокрема, спогади-щоденник самого Якова Гальчевського «Проти

червоних окупантів», «Яків Шепель» Дмитренка та інші документальні і публіцистичні матеріали, що донедавна були заборонені радянським ре-жимом ). Треба справедливо і з сумом зазначити, що у той буремний час значна частина єврейського населення нашого краю та представники

«п’ятої колони», звичайно ж, підтримали колонізаторів. Не дай Бог, щоб

історія повторювалася, бо їх настрої, злоба і ненависть до всього українсь-кого, на жаль, у значній мірі генетично передалися сьогоднішнім їхнім на-щадкам. Тут, з моєї точки зору, і криється одна із основних загроз незале-

жності незалежної України.

На початку 1920 року край зайняли частини ЗУНРівської армії га-личан, далі білополяки оволоділи нашою землею. У листопаді 1920 року

червоні дивізії Григорія Котовського знову принесли радянську владу на нашу землю. До речі, цього матьорого одеського «зека» комуністична па-нівна верхівка зробила героєм тільки за те, що він «успішно» воював, зок-

рема, з армією УНР, знищивши чимало українців, які повстали за свою

свободу проти загарбників-чужоземців на своїй же рідній українській зем-

лі. Отже, на території нашого рідного краю точилася затяжна Громадянсь-ка війна. В результаті, основна маса повстанців загинула на полях битв, в казематах і тюремних застінках, у страшному пеклі комуно-ленінських та-борів і в’язниць.

31

Після вирів Громадянської війни у 1922 році в силу вступає нова

економічна політика (НЕП), що сприяла деякому відродженню приватної власності. На селі були створені комітети незаможних селян, так звані «комнезами». Вони були наділені значними повноваженнями. Крім того,

скрізь утворюються партійні та комсомольські осередки. Це і були органи

тодішньої влади на селі. Селяни обкладалися непомірними грабіжницьки-

ми податками за все – від куща і дерева до комина на хаті. Щоб сплатити

податки, треба було віддати всі статки.

У 1923 році створені Хмільницький і Уланівський райони. Для багатьох родин наших сіл з 1920 по 1924 роки – роки ленінсько-

сталінсько-троцького керування були суцільним грабуванням і голодом,

оскільки все зерно, картопля, гроші відправлялися за наказом зверху як не на допомогу голодуючим Поволжя, то на робітничо-селянську армію, то на підтримання окупаційної радянської влади, то ще кудись. Але Україна з того нічого не мала, а тільки тяжко працювала на перемогу їхнього соціа-лізму, а потім і примарного комунізму.

У Кропивні, Ступнику, Погорілі, Вишенці і Клітенці у 1924 році діяло ощадно-позичкове товариство «Хлібороб». Головою було обрано

Ісаака Ткачука. У 1927 році мешканці нашого краю вперше побачили трак-тор «Фордзон», а потім «ХТЗ» та «Комунар». В 1929 році влада розпочала суцільну колективізацію. Всі засоби масової інформації, за вказівкою зве-рху, шаленіли від викриття «антирадянської» діяльності куркулів. При

цьому сотні тисяч трударів-хліборобів нашого краю вивезли до Сибіру або

Далекого Сходу під виглядом боротьби з куркулями. В цю категорію по-

трапили і мої обидва діди: Михайло і Тарас, хоча вони і нічим не відрізня-лися від своїх же односельчан, хіба що – неймовірною працьовитістю. А

саме таких ледача «босота», тобто місцева влада, і ненавиділа! До ре-чі, через якихось 20-30 років після цього голови колгоспів, голови сільрад,

парторги та інші сільські активісти вже були куди заможніші від простих

трударів села, але чомусь самі себе не вважали куркулями і, тим більше, не висилались та не розстрілювались. Пригадайте, як ще порівняно недавно в селі Кропивна жирували, зокрема, голова колгоспу Мар’ян Табуровський

та інші місцеві управителі, які були ближче до «корита».

Отже, моїх дідів та їх родини орієнтовно у 1929-1930 роках наси-

льно записали у колгосп і відібрали геть усе чесно зароблене потом і мозо-

лями: реманент, коней, корів тощо. НЕП до цього часу вже згорнули. По-

чалося планування народного господарства на 1927-1931 роки. Саме кол-

госпи, переваги яких вихваляв Сталін у 1928-1929 роках, давали легку мо-

жливість викачувати ресурси у державний бюджет СРСР (читай: Росії і, зокрема, Москви). Під назвою «куркулі» фактично ліквідували найздібні-ших господарів серед усього трудового селянства, які великими і працьо-

витими родинами, невтомною щоденною працею досягли найбільших ус-піхів і тому були трохи заможніші серед інших таких же селян. А, взагалі, це була антиселянська акція (в значній мірі – антиукраїнська), яка під псе-

32

вдонімом «куркуль» економічно знищила селянський робочий прошарок як такий, бо надто сильно опиралися селяни курсу партії.

Продовженням політики червоних людино ненависних комісарів був Голодомор 1932-1933 років. У грудні 1932 року свідомо і завідомо

введені так звані внутрішні паспорти. Відтак, селянин не мав права нікуди

виїхати, а лише вимушений вступати в колгосп. Хоча зерна у 1932 році бу-

ло вже мало для свого населення, та Сталін через місцевих емісарів збіль-шує планку хлібозаготівель ще на 44 відсотки. До речі, врожай у цьому ж

році у нашій державі був на рівні середнього. А Україну вже косила голо-

дна смерть. Та наказ «вождя» про так звані «хлібозаготівлі» комуністи,

комсомольці, місцеві і заслані з центральних губерній Росії активісти ви-

конували старанно й незаперечно.

За кількістю населення на 25 травня 1932 року в Уланівському ра-йоні нараховувалось близько 60 тисяч осіб, у Хмільницькому – 84,4 тисяч

чоловік. На травень 1934 року ці цифри стали такі: в Уланівському районі – 46,3 тисяч людей, а у Хмільницькому – 74, 5 тисяч людей. Отже, померло

від голоду в цих наших двох районах близько 25 тисяч краян. Лиш деякі цифри по нашим селам: у Кропивні вмерло – 540 людей, у Ступнику – по-

над 400, у Клітенці – близько 200, у Подорожні – близько 400, у Погорілі –

близько 200, у Петриківцях – понад 800, у Воронівцях – понад 850 і т.д.

А люди біднії в селі Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть…

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть…

Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами

За царину – і засипають

Без домовини.

Дні минають.

Минають місяці – село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло...

Т.Г. Шевченко, поема «Чума»

Як далекоглядно бачив долю нещасної матінки-України її вели-кий син Тарас!..

Очевидець голодних страхіть із села Чеснівки Іван Ткачук не по-

боявся комуністів та їх влади, зберіг списки майже всіх, хто помер з голоду

у цьому селі. Це 522 душі: дорослих – 291, дітей – 231. Я до того, що у

цьому списку наведено тільки з родини Мовчанюків аж 45 осіб! Це родичі мого друга і однодумця із Конгресу української інтелігенції Вінниччини,

33

письменника Григорія Мовчанюка, який написав рецензію до моєї книги

«Любіть Україну».

У Кропивні, Клітенці, Ступнику, Подорожній, де було багато моїх

працьовитих родичів з Петруків, Денисюків, Мазурів, Кучеруків, вимерла більша їх частина. При цьому у рідній Кропивні вмерло більше половини

людей. До Голоду нараховувалось у моєму селі понад тисячу її громадян, а після голоду – близько чотирьохсот. Це є ще одним беззаперечним до-

казом всім тим нелюдам, які остервеніло заперечують сам факт голоду. До

речі, у місті Красноград Харківської області, де зараз живе і працює моя сестра і донедавна проживала моя мама, у Голод вимерли майже всі меш-

канці або, хто ще зміг, втекли у Харків, однак, як знущання над цими лю-

дьми, місто все-таки назвали на честь «красних» людожерів!.. Отже, голодомор 1932-1933 років був, дійсно, здебільшого геноци-

дом саме українського народу. Цей голодомор придумано у кремлівських

кабінетах, заплановано і організовано штучно з метою знищення українсь-кого селянина-хлібороба. Нахабно, свідомо, цинічно, з нелюдською жорс-токістю місцеві і чужі комуносталіністи відбирали у людей останнє. Це була головна мета більшовицької політики – вигубити якомога більше

українського люду. На місці вимерлих від голоду українців хати і села за-повнювали росіяни з центральних губерній Московщини. Знали катюги,

що село – це колиска нації, її культурно-духовна серцевина. Тому потріб-

но було зламати українців біля її самих джерел та нав’язати цивілізованій

європейській нації великоросійське, дике, азійське, а, головне, не прита-манну українцям комуністичну ідеологію, яка давала можливість усіляким

ледарям, пройдисвітам та бандитам, як своїм, так і чужим, безперешкодно

із «загального казана-общака» хапати і собі…

Отже, за вбивство однієї людини карають або довічним

ув’язненням, або смертною карою. Виникає питання, як мають бути пока-рані ті, що знищили, за різними підрахунками, від 7 до 10, а за деякими і

більше мільйонів ні в чому не винних людей? Невже для кремлівської ко-

муноєврейської мафії було мало крові? І невже після цього велетенського

за своїми масштабами людського горя ще знаходяться люди, які і далі під-

тримують комуністичну партію і ленінсько-сталінську комуністичну ідео-

логію? Немає слів… Тому від імені своєї великої, чесної, працьовитої і дружної родини, що неймовірно сильно постраждала від нелюдських ко-

муністичних експериментів та нічим не завинила перед Богом і людьми,

проклинаю ту «червономорду сволоту»!!! Вірю, що їм і їхнім нащадкам

це так не минеться! Бог все бачить! Попри все, Український народ дякує екс-Президенту Віктору Ющенку, що видав Указ і відповідний Закон

України про Голодомор, який, зокрема, заперечення голоду або будь-яке блюзнірство чи цинізм щодо цього прирівнює до злочину проти людства. Цей закон підтримали більшість цивілізованих країн світу і наших норма-льних депутатів.

34

Проте для кремлівської хунти голоду в Україні було мало. Попере-ду Українців чекав запланований червоний терор, який тривав аж до по-

чатку війни з гітлерівською Німеччиною. Страшні експерименти над лю-

дьми не припинялися. Сталіну і його червоним катам здавалося (ввижало-

ся), що країну Рад заполонили «вороги народу». Відтак, громадян у цей

період заарештовували, вбивали, висилали на каторгу без суду і слідства. Арештованих силою заставляли зізнаватись у тому, до чого вони не були

причетні. Тортури влаштовували нелюдські. Не кожна людина могла таке винести. Отже, селян в голод винищили і «надломили». Тепер червоний

комуносталінський терор забрав мільйони кращих представників інтеліге-нції, військових, робітників і селян. І знову найбільше постраждали най-

кращі сини і дочки нещасної матінки-України, гордість нашого народу, йо-

го цвіт, надія і сила. Моєї родини це безпосередньо торкнулося, оскільки

мій дід Михайло Петрук був безпричинно репресований, орієнтовно у

1937-1938 роках, потрапивши до Уланівського НКВС, а далі його доля, як і доля багатьох моїх односельчан, невідома. Швидше за все, його і багатьох

інших сельчан перевезли до Вінницького НКВС і там без будь-якого пояс-нення розстріляли в потилицю, як це було зроблено із десятками тисяч по-

долян. Я звертався до Вінницького СБУ з проханням надати відомості про

мого діда, але ствердної інформації не отримав. Знаю, що коли у 1943 році німецькі окупанти перед світом демонстрували злочини комуністичної си-

стеми, розкопавши могили у парку та на колишньому кладовищі, де сього-

дні височіє «книжка», у Вінниці, то дружина репресованого Фелікса Телі-шевського Марія, вона ж сестра заарештованого Томашевського Григорія з найближчого нам села Погоріла тодішнього Уланівського району, впізнала речі їх обох. Про це та багато-багато інших свідчень є документальні під-

твердження. Але що найбільше вражає?!. Як тільки наші війська у березні 1944 року звільнили Вінницю, енкаведисти негайно зібрали всіх людей,

хто брав участь у розпізнанні родичів з могил, вишикували в колону, на-звали їх «зрадниками» і «фашистськими прихвоснями» та направили на Літинську дорогу, де йшли жорстокі бої і де більшість цих людей безвинно

загинули. Ну чи не звірі були ті комуністи з їхніми енкаведистами?!! І це робилося, щоб прикрити особисті злочини. Неспроста сьогоднішня, вже нібито наша, українська служба безпеки України боїться надати мені інфо-

рмацію про мого діда, знаючи про те, що я доволі публічна людина, про-

фесор, заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, та боячись, щоб я і далі не «роздмухував» відомості про цей червоний терор.

Щоправда, їхні попередники із колишнього НКВС могли знищити будь-які сліди своїх звіриних злочинів. Складається враження, та що враження – я просто знаю від багатьох, що не каються нащадки тих головорізів, продо-

вжувачі «великої справи» Леніна-Сталіна. Та Бог їм суддя! Не діждуться

вони вже ніколи повернення історії «вспять», а платити таки за все

доведеться. Хоч як вони стараються вирвати це із народної пам’яті (до прикладу візьміть судомно-поспішне переписування історії владними

35

представниками партії регіонів, нібито для її «пом’якшення»), але це не

забудеться ніколи – хай не сподіваються! Справжня історія, якою б вона гіркою не була, може існувати тільки у вищій мірі об’єктивною і чесною, а не «причесаною» на свій лад під інтереси партій лівого (або будь-якого)

толку.

Цього виявилося для кремлівських «великих» стратегів замало. Ще більше лихо готувалося у їхніх кабінетах для радянського народу, і зви-

чайно ж, у першу чергу, для українського. Параноїдальний маніяк Сталін і його переважно єврейське оточення, що являло собою керівництво комуні-стичною партією більшовиків, задумали поширити комунізм на увесь світ. При цьому я до єврейського народу, як до всіх націй і народностей на

Землі, відношуся однаково. Але у кожного народу є свої виродки, відмо-

розки і негідники. Саме такі в той час, під нібито благородним приводом –

звільнення трудового люду і, в першу чергу, пролетаріату від пут рабства, дорвалися до комуністичної влади, принципи і кадровий склад якої теж за-снував у свій час єврей Ульянов-Ленін. Інший, не менший маніяк у Берліні, єврей Гітлер теж задумав побудувати вічний третій Рейх і підкорити весь світ. Для знищення частини людства заздалегідь червоні та коричневі дия-воли-стратеги підготували найпотужніші у світі армії та відповідне озбро-

єння. Однак Гітлер випередив, напавши на СРСР першим 22 червня 1941

року, до цього вже підкоривши декілька Європейських країн. І Сталін, і сталінські опричники цього брутального вторгнення і загарбання нібито не бачили, або не передбачали, або не хотіли цього робити. Так почалася най-

більша в історії людства війна, що потім стала ІІ-ою Світовою, а для на-шого народу – Великою Вітчизняною. І рівно через два тижні фашисти

вже були у Вінницькій області. Кропивну захопили 13 липня 1941 року.

При цьому ворог підійшов до нашого краю з північно-західного боку, а са-ме розпочав окупацію із Смілої і Подорожни ще 8 липня. 10 липня фашис-ти захопили село Погорілу, 12 липня – Клітенку, 15 липня – Ступник і Уланів. Територію краю захищали поріділі частини 6-ї та 26-ї армії у скла-ді 24-го механізованого корпусу, а також 72-ї та 44-ї стрілецьких дивізій.

Ворог продовжував наступати без особливого опору наших розгублених

військових формувань, які в цей час взагалі відступили до так званого Ле-тичівського укріпрайону, покинувши наш край напризволяще. Ось вам і «мудра» стратегія кремлівських керманичів, яких виховала і винесла на вершину влади саме комуністична партія! Цей факт просто неможливо за-перечити! Це свята правда – ну не націоналісти ж чи інші партії тоді

керували радянською державою, а таки комуністи, які за домовленістю

з Берліном і здали на розтерзання нещасну матінку-Україну!

Фашисти встановили на окупованій території суворий режим і з нечуваною жорстокістю здійснювали матеріально-економічне пограбуван-

ня краю. Я раніше зазначав, що наша «бездонна» Батьківщина була об’єктом грабунків готами, гунами, печенігами, половцями, монголо-

татарами, кримськими татарами, литовцями, поляками, росіянами, а тепер

36

ще й фашистську наволоч треба було забезпечувати всім необхідним і, в першу чергу, продуктами харчування. Колгоспи і радгоспи продовжували

працювати. Точніше, людей у них примушували це робити під постійним

страхом смерті. Мій батько розповідав, що за будь-який саботаж або непо-

кору – розстріл. У нову місцеву адміністрацію входили: німецький комен-

дант, староста, управляючий та поліцаї. Щоправда, на перших порах оку-

панти відносились до людей досить лояльно. Проте у Хмільнику і Берди-

чеві вони негайно створили єврейські гетто і розстрілювали десятками ти-

сяч нещасних людей. Це відбувалося від початку окупації і аж до визво-

лення краю. До речі, ніяковісінького спротиву, на відміну від українців, єврейське населення німецькій владі не чинило. З багато чисельних розпо-

відей дізнаємося, що коли німецький комендант оголошував зібрання євре-їв з харчами, одежею, грішми і золотими речами для відправки нібито в інше місце проживання, вони старанно виконували ці вказівки, покірливо

йдучи в останню дорогу…

Проте варто наголосити, що ворог не почувався вільно на нашій

землі. В тилу діяли партизани і підпільники, а також і вояки Української

Повстанської Армії. До останньої ставлення деяких людей, особливо на-щадків керівників радянських органів, вкрай негативне і це зрозуміло.

УПівці вбивали як фашистів, так і колишніх комуністів, аби вигнати з рід-

ної землі і коричневу, і червону нечисть. При цьому діяла самостійно, не під «мудрим» керівництвом компартії, як спішили донедавна приписувати

їй керівну роль, підпільна група і на території Кропивнянщини, Ступенеч-

чини, Клітенеччини та Подорожнянщини. До неї, зокрема, входили і мій

батько Григор Петрук, Ліксандр (Олександр) Киналь, обидва брати Ха-

вричі – Микола та Адам, Кость Мацюк, Танас, Міша і Герасим Прох-ватили та інші хлопці, яких за молодістю не встигли взяти у Червону Ар-

мію до початку війни. Наприклад, я у дитинстві чув з вуст вищезгаданих

дядьків, як вони під час німецької окупації пошкодили молотарку в Кропи-

внянському господарстві. «Пронюхавши», їх німці могли розстріляти, але якось обійшлось. Починаючи з 1943 року, окупанти розпочали широкома-сштабну акцію по відправленню молоді на роботи до Німеччини. Багато

краян таким чином потрапили до розряду «Osterarbeiter». Наприклад, сусід

Рябоконь Олекса, дівчата бабусі Домки – Маріка та моя хрещена мати Лє-нка, дядьки Іван Мельничук, Мітька Прохватило та багато-багато інших

людей Кропивни. Несолодко їм було у Німеччині. Після великої Перемоги

бранці повернулись додому, але до більшості із них радянською владою

застосовувалися і на рідній землі принизливі заходи, репресії, а іноді дохо-

дило і до тюрми.

Звільнення нашого краю розпочалося з Вишеньки на Різдво, тобто

6-7 січня 1944 року. Після взяття цього села з радості люди «кріпкенько»

почастували наших воїнів і це для багатьох із них було трагічним, адже фашисти вночі повернулися і перебили значну кількість солдат. Разом з тим, бої за Вишеньку та за інші села були надто запеклими. 10 січня ра-

37

дянські війська вступили у Кропивну, Погорілу, Подорожну, Клітенку.

Після триденних боїв ними було зайнято північну частину Ступника. До

речі, Вишенька і Ступник були розбомблені і спалені вщент. У Ступнику зі всіх хат залишилося тільки дві неушкоджені оселі.

4 березня 1944 року розпочалася Проскурівсько-Чернівецька опе-

рація, яка принесла радість визволення в усі села Уланівського та Хміль-ницького районів. На самому початку 1944 року мобілізували і мого Ба-

тька Петрука Григорія Михайловича та багатьох інших односельчан до

війська. У рамках цієї операції батько розпочав своє перше бойове хре-щення на вододілі сіл Вовчинці та Чорнички Козятинського району. Я

знаю село Вовчинці, оскільки повз нього їздив і їжджу до батьків і рідні у

Кропивну та Ступник. Дядько ж мій, Петро Михайлович Петрук, оскіль-ки був з 1921 року народження, то потрапив на війну з перших її днів, ще у

1941 році, дуже швидко був смертельно поранений у сутичці з фашистами

ще при їх наступі в районі Любара-Янушполя. Звільняла наш край від фа-шистської чуми 18-а армія 1-го Українського фронту, а наші ближні села конкретніше – 317-та (командир полковник М. Жердієнко) та 71-ша (ко-

мандир полковник М. Бєляєв) стрілецькі дивізії, а також 129-а (командир

генерал-майор С. Бушев) гвардійська стрілецька дивізія. Ніколи не зітреться з нашої пам’яті те, що у боях за наш край (нині

Хмельницький район) загинуло понад 2,5 тисячі солдат і офіцерів. Визво-

ляли землю не тільки наші хлопці, але і воїни інших національностей.

Пам’ятаю, як до нас на Дні Перемоги тривалий час приїжджала найближча рідня воїнів-вірмен (див. фото після першого розділу), які визволяли Кро-

пивну і поховані на місцевому кладовищі. Відтак, тільки безпосередньо з

війни не повернулися живими до Кропивни – 130 людей, Клітенки – 73,

Ступника – 99. Імена безсмертних героїв-земляків висічені на кам’яних

плитах обелісків у цих селах, на яких, зокрема, є прізвище мого рідного

дядька Петрука Петра Михайловича. Ніхто не забутий, ніщо не забуто! Закінчилась Велика Вітчиз-

няна війна. Вона забрала понад 10 мільйонів тільки українських життів.

Це найбільше серед усіх народів світу, які брали участь у цій дикій і найбі-льшій бійні в історії людства! При цьому треба сьогодні наголошувати, що

все це за негласною домовленістю було спровоковано і зорганізовано са-ме комуністичною владою у Москві (з одного боку) та фашистською

владою у Берліні (з іншого), хоча багато хто з прихильників комунізму не любить про це згадувати і шалено заперечує все. Мовляв, таке було стано-

вище, ми не готувалися до війни, вони напали на нас зненацька, ми (кому-

ністи) першими йшли у бій тощо. Більше того, зовсім недавно вустами

найвищого кремлівського керівництва було безцеремонно заявлено, що

Росія виграла б Велику Вітчизняну війну і без України !?. Такого цинізму і «безпардонності» світ ще не бачив!.. Проте беззаперечні історичні факти

свідчать протилежне. Ці дві антилюдські системи ( фашистська і комуніс-

38

тична) і на цей раз вкотре досягли свого, зокрема і, в першу чергу, щодо

України і українських людей…

Народне господарство України було зруйноване і пограбоване вщент. Почалась відбудовча робота. Продовжувалась організація та утво-

рення, так званих МТС – машинно-тракторних станцій, тобто великих спе-ціалізованих технічних центрів, які обслуговували одночасно декілька гос-подарств. Кропивну, Ступник і Клітенку, які входили до одного колгоспу,

обслуговувала Вишенецька МТС. Там деякий час після 1947 року працю-

вав механізатором і водієм мій батько, повернувшись з війни пораненим.

Натуральні податки і позики були непомірними, а заробітки, що

перераховувалися на трудодні, – мізерними. Немов примара, за видноко-

лом бовванів голод 1947 року. На цей раз до всіх бід українських людей

додалась неймовірна засуха влітку і восени 1946 року. Хто як міг, так і ви-

живав. Пік смертності припав на квітень-червень 1947 року. Люди виму-

шені були харчуватись листям лободи, кропиви, половою, трупами мерт-вих тварин, гнилою картоплею. Проте партія подавала оптимістичні дані, що, мовляв, все добре, справи всюди налагоджуються.

Як і в голод 1932-1933 років, деінде з’явились факти людоїдства.

До речі, самі партійні функціонери не їли осоку, пирій, рогозу, як вони

пропонували для «нуждающихся сємєй», а отримували систематично про-

дуктові пайки і не прості. В цьому і полягав цинізм комуністичної влади.

За зрізування кількох колосків знову засуджували до 8 років ув’язнення. Мій знайомий дід Василь Захаревич з села Сосонка Вінницького району,

що ще донедавна був живий, свідчить: «Навчаючись у ФЗУ в тодішньому

Ленінграді і отримуючи жалібні листи з дому, декілька разів сказав одно-

курсникам (видно, «стукачам»), що в Україні голод. За це засудили спочат-

ку до смертної кари, а потім лиш через три місяці замінили її каторжни-

ми роботами у Магадані аж на 25 років. Цих три місяці везли через всю

Росію і Сибір у клітці, наче звіра».

Ну і як цій людині та подібним їй страждальцям ставитись до ко-

муністів? До речі, масштабна трагедія мору 1932-1933 років у 1946-1947

роках не повторилася у повній мірі лише тому, що нас рятувала, у тому чи-

слі, і Західна Україна, ось ті «бандерівці», як дехто зневажливо називає за-хідників, бо тоді у них ще не було колгоспів і радгоспів, тому вони не дуже бідували. Саме вони і подали безкорисливу руку допомоги східним та центральним регіонам, чого не давали зробити комунолюдожери у 1932-

1933 роках. Це документально підтверджено, і про це нам ніколи не мож-

на забувати! Приведу слова народного депутата України, полум’яного борця за

її незалежність Левка Григоровича Лук’яненка: «Без знання національної історії, зокрема голодоморів, без повернення шаноби до всіх наших дідів-

прадідів та могил своїх пращурів не можна подолати теперішнє історич-

не безпам’ятство, не можна консолідувати націю. Нація наша мусить

знати свою історію і повинна виставити справедливу й сувору оцінку оку-

39

паційним державам, що мордували український народ. Кати мають почу-

ти і моральну, і людську, і правову оцінку своїх злочинів».

Ці справедливі слова та до Бога! Після голоду 1947 року, на щастя, Уланівський та Хмільницький ра-

йони почали відбудовуватись та працювати на повну потужність. А після смерті Йосипа Сталіна та Лаврентія Берії – катів українського народу, з 1953 року наступила так звана «хрущовська відлига». «Жити стало краще, жити стало веселіш» – так казали кремлівські комуністичні лідери. Потуж-

ність колгоспів зростала, тому з часом відпала необхідність у МТС. При

цьому все, що вироблялося у наших господарствах неймовірно важкою фі-зичною працею краян, за безцінь забирала держава, а велетенські українсь-кі ресурси осідали в Москві та відсталих російських регіонах. Така експлу-

атація Радянським Союзом (читай: Росією) України та інших союзних рес-публік була «на руку» кремлівським керманичам. При цьому багато сиро-

вини, продукції та грошей Радянський Союз «дарував» країнам так званого

«третього світу» для підтримування у них комуністичних режимів. Відтак,

Україна у складі Радянського Союзу залишалась безправною покірною ко-

лонією. Щоправда, у 50-80-х роках минулого століття людям нашого краю

давалась можливість будуватися. При цьому заробітки у колгоспах були

такі мізерні, що для того, щоб вижити та ще й будуватися, треба було лю-

дям красти «у себе і своє». Ця практика спільного колгоспного господарю-

вання була характерною для всього періоду соціалістичного ладу. На сло-

вах «земля селянам» оберталось тим, що селяни працювали на цій землі, але до кінцевих результатів цієї неймовірно важкої праці їх уже не допус-кали. Усе йшло в бездонні і ненажерні «закрома Родіни». Тому така не-справедливість і цинізм у часи так званого «розвинутого соціалізму» по-

ступово створювала передумови до проголошення незалежності нашої держави.

У липні 1957 року постановою Вінницького облвиконкому №416 се-ло Погоріла включено в смугу села Кропивни. У кінці 1962 року Уланівсь-

кий район ліквідовано, а всі його населені пункти, в тому числі Кропивна

та навколишні села, включені у склад Хмільницького району.

У 1965 році у Хмільницькому районі вперше з’явився небезпечний

ворог картоплі – колорадський жук. Зрозуміло, що це була акція відповід-

них західних спецслужб на підрив економіки СРСР і, як завжди в історії, найбільше постраждала від цього саме Україна.

На початку 80-х років біля сіл Широка Гребля та Кропивна встанов-лено обеліски на честь воїнів 18 армії 1-го Українського фронту, що заги-

нули за звільнення Вінниччини від німецьких окупантів, в тому числі і мо-

єї малої Батьківщини. На початку 90-х років у Хмільнику відкрито гарний

пам’ятник славному сину України Тарасу Шевченку, а у селі Чеснівка –

перший на Вінниччині пам’ятник не менш славній дочці України Лесі Українці. Нажаль, як я вже зазначав раніше, це лиш поодинокі випадки.

Разом з тим, у тому ж таки Хмільнику зовсім недалеко від Шевченка, у са-

40

мому центрі, ще недавно «сиділа» велетенська і безглузда скульптура «Іл-

ліча». Слава Богу, її вже нарешті прибрали після Майдану!

Хмільник – наше районне місто стає одним із найвідоміших у світі радонових курортів. Люблю бувати у Хмільнику. Він навіває мені спогади

про моє дитинство, шкільну юність, оскільки тоді доводилось частенько

приїжджати у районний центр і це були перші найдальші подорожі з рід-

ного села. До речі, у Бердичів за покупками ми їздили ще частіше, бо це більше місто і ближче до Кропивни.

За післявоєнний період, в тому числі в роки нової незалежної Укра-

їни, багато цікавих подій відбувалось у рідному краї, але про них писати не стану, оскільки вони ще «свіжі» у пам’яті живущих поколінь, а, по-друге, вони потребують неабиякого переосмислення і відповідної переоцінки. Що

стосується минулого, то намагався його показати реально і правдиво, з ве-ликою гордістю і синівською вдячністю землякам і моїм героїчним пращу-

рам. Саме завдяки їх мозолям і завзяттю, поту і крові, їхніх життів ми

справедливо маємо сьогодні від Бога Незалежну Україну. Україно моя, густо скроплена потом і кров’ю,

Україно моя, у сльозах і риданнях віків.

Я – кровинка твоя, із синівською лину любов’ю,

На колінах стою перед пам’яттю славних дідів…

Микола Дорош

Однак, незалежність ми вибороли, але Україна, за словами патріота, кінорежисера Юрія Іллєнка (нажаль, уже покійного), ще поки-що інфор-

маційно окупована держава, а це набагато страшніше, ніж військова оку-

пація. Це та мовно-церковні проблеми вже стають просто петлею для

України, реальною загрозою для її національної незалежності!.. Підтве-рдженням цих слів є нахабна експансія російських та вітчизняних російсь-комовних телеканалів, книг та інших засобів масової інформації, а також

безцеремонна поведінка так званої української церкви Московського Пат-ріархату. Все це – не що інше, як засоби одурманення українських людей і, зокрема, української молоді – нашого безцінного майбутнього, яке відри-

вається від своїх віковічних цивілізованих традицій і коренів та ніби нар-

котиками втягується в фальш їхнього космополітизму…

Бережімо ж її, нашу любу матінку-Україну, для наших нащадків!

Хай живе вона вічно, а з нею і моя мала Батьківщина – незабутнє і рід-не село Кропивна – тонесенька гілка могутнього дерева із назвою –

Україна!

41

Сучасна Кропивнянська середня школа

Супутникова карта села Кропивна

42

Відзначення Дня Перемоги ветеранами ВВВ

села Кропивна (1990 р.) Петрук Г.М. – в центрі

Пам’ятник Матері на місці похован-

ня воїнів, що визволяли село Кропи-

вна

Монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни краянам

села Кропивна

43

Прапор та геральдичний герб села Кро-

пивна, розроблені Петруком В.Г.

(кольори прапора: верх блакитний, сере-дина жовта, низ малиновий;

кольори герба: зліва блакитний, справа малиновий, низ жовтий,

контур золотистий)

ДАРЧА ГРАМОТА

ПОДІЛЬСЬКОГО КНЯЗЯ ФЕДОРА КОРІАТОВИЧА

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Ми, князь Федір Ко-

ріатович, Божою милістю дідич і господар Подольської землі, чиним

свідомо цим листом всякому доброму, хто на цей лист гляне і почує, поважаючи його… даруємо нашому вірному слузі пану Гринькові за

вірну службу в отчину і дідичну город Сокілець і границю до нього,

але не чужих земель, а земель ними самими перетвореної Подолії… від

верху Кропивної аж до устя, а від устя Кропивної долиною Богу аж до

устя Собу… зі всіма тими потоками, що у ті ріки течуть, і зі всіма тими

селами, що по тим рікам сидять і по тих потоках, з лісами, з полями і дібровами, і зі всіма тими вжитками, що до того прислуживають …

Княжий писар Андрій Морхина,

город Смотрич, 20 червня 1391 року

Фрагмент копії дослівного трактування Князь-Грамоти за 1391 рік зі старо-

слов’янської на сучасну українську мову

Фотограф

ія оригіналу

Князь

-Грам

оти, написаної старослов

’янською мовою

.

Люб

’язно надана археограф

ом Олександром

Груш

ею. Написана кирилицею

на пер-

гаменті і знаходиться

у Національном

у історичном

у архіві Б

єларусі ( Радзивілівська папка, Б

еларускі гістарычны

агляд).

44

45

Карта сучасної Вінницької області, на якій нанесені орієнтовні межі володінь Подоль-ського старости Гринька в кінці 14-го століття. При цьому чорними точками зазначені села, які були подаровані Федором Коріатовичем (фрагмент 2) та тещею Гринька кня-гинею Андріановою Вінницькою (фрагмент 1). А – верхів’я річки Кропивни, B – устя річки Кропивни, на якій розташоване одноіменне село Кропивна (Д) Хмільницького

району, Б – місцевість поблизу села Косівка у Київській області, де Роська впадає у

Рось, Г – поруч річка Торч і село Мала Торчиця , до устя якої поширювались володіння. У Грамоті також згадується можливо той Звенигород, що знаходився у ті часи недалеко

від Києва, а потім повністю зруйнований татарами. Однак, більш імовірно – Звенигород

– це теперішня Звенигородка (З) Черкаської області (до 1394 року ним володіли Коріа-товичі і він тоді згадується теж як Звенигород). Річка Конела (К) у теперішньому Жаш-

ківському районі Черкаської області. Зазначається також річка Росава, що за Миронів-кою недалеко від Канева впадає у Рось. Можливо, це та річка Росава (Е), що бере поча-ток у Томашпільському районі, а впадає у Дністер у Ямполі. На цій річці Гриньку згід-

но Грамоти були подаровані три поселення. Відтак, можливо, володіння Гринька по-

ширювались і на значну частину південно-західної Київщини, але більш імовірно, що

східна межа Гринькових володінь закінчувалась не Дзюньковом, Плисковом і Дашев-цями, як зазначено вище на карті, а саме Звенигородом, що є уславленим районним

центром на Батьківщині нашого Генія Тараса Шевченка, та південними околицями

Вінницької області (пунктирна лінія).

46

РОЗДІЛ 2

СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА АБО

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ

З’явився я на світ білий 19 квітня 1958 року. Народився я в селі Кропивна Хмільницького (а тоді ще Уланівського) району Вінницької об-

ласті. Знаходиться воно на півночі Вінниччини, в трьох кілометрах від

траси Хмільник – Бердичів та в чотирьох кілометрах від Житомирської об-

ласті і розташоване на пагорбах, що дають початок Придніпровській висо-

чині. Цікаво, що річки мого дитинства відносяться до басейну річки Пів-денний Буг і течуть на південь, а в декількох кілометрах північніше від

нашого села інші річки вже течуть на північ і відносяться до басейну Дніп-

ра. Оскільки село розташоване на одних з найблагодатніших чорноземах

Європи, то і природа, і люди тут особливі, а хліб та вода найкращі, найс-мачніші та найцілющіші у цілому світі. Люди цього краю здавна були тру-

дарями, з активною життєвою позицією, а іноді і бунтарями, коли лицемір-

ство і несправедливість панів перевершували край.

В кінці XIX та на початку XX століття село нараховувало понад ти-

сячу мешканців. Але тільки у роки ВВВ не повернулося з ратного бою та були скалічені близько двохсот, а у Голод померли понад п’ятсот моїх од-

носельчан. Вічний спокій і слава їм! Сьогодні, мабуть, і триста людей, що

живуть у селі, нарахувати буде важко. “...Село неначе погоріло...” А жаль! Ось з таких сіл черпає споконвіків сил і духовної снаги моя Україна...

Висота пагорбів близько трьохсот метрів над рівнем моря і село моє знаходиться майже на гребені Придніпровської височини. З цієї причини

значною мірою вода в джерелах надзвичайно цілюща, смачна і холодна, адже вона витікає з узвишшя – від нас та сіл, що недалеко – Клітенка, Сту-

пник, Подорожна, Юрівка, Листопадівка, Вишенька. До села Перемога Ко-

зятинського району, яке лежить на одних з найвищих висотах ( близько

350 метрів над рівнем моря) Придніпровської височини, кілометрів два-дцять. Чорноземи у нас неймовірні. Як стиснеш жменю землі, то аж кра-пає з неї живильна волога. Тому на цих благодатних землях здавна займа-лися сільським господарством. Власне, діди мої і прадіди – з сільських

трударів. Землю обробляли, людей і себе годували хлібом святим. При

цьому сучасники з подивом і захопленням описували недоторкані багатст-ва Поділля, благословенні землі мого рідного краю, які, як зазначає Ми-

хайло Грушевський, «…вертали посів до ста разів. Сіяти тут щороку не

треба. На Поділлі досить одного разу посіяти – уродить і на другий, а

дасть одного року і другий, і третій урожай. Коли лишити плуг на полі, то він за декілька днів так заросте, що важко його знайти. Трава на по-

сівних така висока, що волів ледве видно в ній, як пасуться: часом навіть

рогів з трави не видно. Грунт такий родючий важкий, що треба запряга-

ти волів кілька пар. Бджоли така сила, що вона робить стільники не

тільки у дуплах, а й по ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине

47

від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне убувати…». Думаю, що

той, хто зараз читає ці слова М. Грушевського у моєму щоденнику, ще раз зрозуміє, чому на нашу кохану Вітчизну у всі часи «сльотою лізли» во-

роги усіх мастей і вона завжди була для них такою солодкою і приваб-

ливою!.. Село моє досить велике. Точніше, колись було таким. До його складу

входить також поселення Погоріла, де переважно живуть люди польського

походження зі своєю вірою, своїм цвинтарем. Кажуть, раніше в ньому була польська школа. Я тільки пам’ятаю трирічну початкову школу. Колись за дорученням моїх вчителів я відносив її вчителеві Тригубі Івану Каленико-

вичу записку. В Кропивні, коли я навчався, була восьмирічка, а зараз є но-

ва одинадцятирічка. Стару школу, в якій я вчився, зруйнували, а на її місці недавно збудували нову.

Люди наші завжди жили мирно, спокійно. Надзвичайно багато тру-

дилися, але вміли і відпочивати, особливо на весіллях та інших оказіях.

Раніше існував потужний колгосп. До речі, назва його була “Маяк комуні-зму”. Тепер його немає – зруйнували практично всі будівлі. Тільки на в’їзді донедавна височіла іржава арка з цією багатообіцяючою назвою, як гіркий спомин про колгоспні часи, з якими були пов’язані робота та долі декількох поколінь. Люди, проїжджаючи мимо цієї страшної розрухи, осо-

бливо ті, які працювали в цьому господарстві (а я теж працював), шлють прокльони на адресу тодішньої української влади, головним чином – на адресу Кравчука і Кучми, бо Президенти Ющенко, а, тим більше, Януко-

вич вже такий стан справ отримали у спадок. Щоправда, ні перших два, ні два останніх Президенти майже нічого не зробили для відродження украї-нського села… У Кропивні є три великих ставки та в Погорілі один. Були

клуб, дитячий садок, книгарня, лавка. Останню так називали ми – односе-льці, маючи на увазі прод- і промтоварний магазин. Дитячого садочка та книгарні вже немає. Натомість, є молильний будинок, бо церквою його на-звати не можливо. Ще прокладена бруківка, яка зараз в жахливому і жалю-

гідному стані. До Кропивни і Ступника три рази на день їздить автобус з Бердиче-

ва, хоч місто Бердичів і Житомирської області. Наші вінницько-хмільниць-кі господарі так і не організували автобус до тепер вже найвіддаленішого

села з районного центру, тобто з Хмільника. Щоправда, їздить маршрутка три рази на тиждень. Але людям важко діставатися до свого райцентру,

щоб отримати, наприклад, якийсь чиновницький папірець. Через Кропи-

венські землі, буквально в двох кілометрах від села проходить три газові траси – з Шебелинки, Уренгой - Помари - Ужгород та ще одна – місцева. Однак, в селі газу так і не було донедавна. Стільки влад минулих і тепері-шніх бралися за цю справу, але так і не спромоглися вирішити життєво ва-жливу для людей проблему. Що характерно, завжди бралися її вирішити

перед виборами. До речі, в “соціалістично-комуністичні” часи теж не ви-

рішили її за багато десятиліть, бо іноді дехто шкодує за тими часами, при-

48

водячи їх у приклад. Останнім часом, деякою мірою і завдяки моїм зусил-

лям, газові комунікації все-таки провели у села Кропивна і Ступник.

Через село протікають дві невеличкі річечки, що звуться Рудкою і Рудою - раніше вони називалися Птинна та Кропив’янка (Кропивна), від-

повідно. Остання впадає у річку Журавель, а вона у Витхлу (Витеклу), що

несе свої води біля села Воронівці – у Сниводу, яка поблизу села Янев (Іванів) вливається в Південний Буг. Це річки мого дитинства. На жаль, вони зараз майже зникають. Я вже тепер, в силу моєї професії, знаю, чому

це так трапилось. Здебільшого, завдяки явищу евтрофікації, тобто зарос-танню, замуленню, знекисненню, що є наслідком використання в радянські часи надмірної кількості всіляких добрив і, в першу чергу, фосфатних і ні-тратних. Останні добре розчинні і потрапили через підземні горизонти до

цих нещасних річечок. Таких річок в Україні близько двадцяти тисяч, що є на межі зникнення. Тут я міг би ще багато чого сказати... Врешті решт, за-вдяки цим добривам і нашим неоціненним чорноземам ми збирали бага-тющі врожаї збіжжя усілякого і віддавали майже задарма в якісь ефемерні “закрома Родины”. А ця “Родіна” була однією шостою частиною суші і на-зва їй СРСР, тобто Радянський Союз. Оглядаючись в той час, можна запи-

тати себе і моїх земляків – ну і що ми маємо від того? Колгоспів немає, гу-

мусний прошарок наших українських земель втрачено безповоротно для наших нащадків приблизно на одну третину, гроші з книжок, що люди на-копичували тяжкою працею, врешті-решт, осіли в Москві здебільшого у

партійних касах та швейцарських банках на рахунках олігархів. Нарешті, все йде до того, що цю землю разом, як казав колись Володимир Висоць-кий у фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”, з “патрахами” викуплять чи видурять магнати. А старенькі люди, які залишилися доживати на цих

землях свого віку, вже і тепер є тягарем для влади і нікому, окрім своїх ді-тей, не потрібні. Який там газ, які там дороги, які там колгоспи, яка там

земля чи люди – усім владам не до них. Щоправда, до землі, як товару, у

них останнім часом зацікавленість наростає. От в такому селі я ріс серед пишної природи, розлогих полів, най-

кращих українських традицій працелюбства, поваги до старших та добро-

чинництва. Батьки мої – одні з найкращих для мене у світі людей. Батько, Пет-

рук Григорій Михайлович, 1923 року народження. Ветеран війни. 9 січня 1944 року був призваний Бердичівським райвійськкоматом на війну. Почав військові дії у 274-му стрілковому полку командиром відділення, був снайпером та ходив у розвідку. Це тривало до травня, коли Батька було

тяжко поранено в обидві ноги і руку. Розривна куля дістала його на бруст-вері окопу в районі Коломиї Івано-Франківської (тоді ще Станіславської) області. Це коли вже наші гнали фашистів з рідної землі у 1944 році. Куля зачепила руку, прошила обидві ноги і розірвалась у ватних штанах. Після бою батька його бойові побратими віднесли до лісової сторожки і дали на-питись, а води, як відомо, пораненим, які втратили багато крові, не можна

49

давати, а тільки змочувати губи. Він втратив свідомість і прийшов до тями

аж у Київському військовому евакогоспіталі, де пролікувався (операція за операцією) декілька місяців з травня по вересень. Після того – знову на війну. З вересня по січень 1945 року направлений на навчання в Чернігів у

7 окремий учбовий автополк курсантом. Далі шофером служив аж до за-кінчення війни і до завершення служби у 82 гвардійському гарматно-

артилерійському полку, зокрема, підвозив пушки на передову. Гвардії єф-

рейтор, командир відділення. У радянські часи – старшина запасу з 1974

року. Рідна Україна, Румунія, Угорщина, Австрія і Чехословаччина – ці країни визволяв мій батько. От і нагороди: медалі “За відвагу”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Відня”, “За взяття Сампальтена”, орден “Вітчизня-ної війни” та ін. Після закінчення війни ще служив у Естонії до 10 березня 1947 року. Тяжко йому дісталося у житті, особливо у голодний рік. Розка-зує, що моя бабуся Христя (його мати) принесла з Клітенки, де працювала у радгоспі, мисочку протравленої від мишей пшениці. Він з братами Пет-ром і Іваном, як тільки мати відвернулась, сходу її з’їли. Брат Іван помер, а він з дядьком Петром ледве залишились живі. До речі, дядько Петро так само воював і загинув десь під невідомим селом в районі Любар – Івано-

піль (Янушпіль). Це було в кінці червня – на початку липня 1941 року, ко-

ли гітлерівці без особливого опору розгублених червоних військ за два ти-

жні дійшли аж до моєї малої Батьківщини. Молодих хлопців села Кропив-на (і не тільки нашого рідного села, а зі всіх куточків України) кремлівські дияволи кинули на озброєну «до зубів» фашистську армаду. Зрозуміло, що

їх не підготовили, навіть не переодягнули у військову форму, з однією

гвинтівкою на двох-трьох солдат. За таких умов гітлерівські шакали, маю-

чи перевагу, перетворили наших безвинних святих співвітчизників у зви-

чайнісіньке «слав’янське м’ясо». Двоє людей, які повернулися з цієї різні живими, але скаліченими, зокрема, мій дядько Денисюк Юхим Тарасович,

сказали моїй бабусі Христі, що її сина Петра бачили смертельно поране-ним десь в районі Любара-Янушполя. Дізнатися зараз важко, де конкретно

це сталося. Я розшукував і продовжую це робити, у якому селі похоронені наші Герої. Недавно дізнався від голови ветеранської організації Чуднова (а це може бути саме Чуднівський район Житомирської області), що під

селом Стетківці ( поблизу Краснополя, Молочок та Іванополя) відбувся ве-личезний бій наших малоозброєних формувань з фашистами. Під цим се-лом є велетенська братська могила, у якій навічно спочивають понад 540

наших бійців, і тільки 120 з них ідентифіковані. Можливо, саме тут знай-

шов свій останній прихисток мій дядько Петро, а з ним ще декілька хлоп-

ців нашого села, зокрема, за словами моєї Мами, яка їх пам’ятає ще й досі: Дзигман Петро Сергійович, Кравчук Марко Климович, Прохватило Сидір

Олексійович, Прохватило Іван Антонович та інші Герої, яких Мама, на жаль, вже не пам’ятає…У всякому разі, у нас в центрі села, біля пам’ятника воїнам на гранітній плиті викарбовано серед інших “Петрук

Петро Михайлович”, який героїчно загинув в бою за Батьківщину.

50

Тато, а саме так прийнято називати батька у нашій великій сім’ї, майже до кінця 1943 року працював у селі. Його, як молодого юнака, яко-

му було вже 19 років, німці не раз намагалися відправити до Німеччини.

Однак, батько і ще декілька хлопців, його друзів, тікали. Одного разу німці за підказкою старости взимку знайшли цих хлопців у скирті соломи. Нім-

чаки били так, що у батька від ніг відстала шкіра, а дядько Олександр

(Ліксандр) став інвалідом. Після того хлопців цих відправляли залізницею

до Фатерлянду, однак в товарняку на перегоні Бердичів – Козятин вони

проломили дошки і на ходу поїзда знову втекли.

Відтак, я знаю мого батька як порядну, кришталево чесну і добрози-

чливу людину. Ніколи, нікого, ніде він не “продав” і не образив. Мені при-

ємно, що сьогодні, якщо запитати у односельчан, хто найбільш шанована людина у селі, – скажуть про мого батька. Ще змалечку від нього я втямив, що “здати”, образити, обманути чи вкрасти в людини – то найбільший зло-

чин перед Богом і людьми. Я пишаюсь також тим, що батько попри всі за-прошення і намагання тодішньої радянської влади, так і не вступив до пар-

тії. Знав і завжди пам’ятав, що наша велика родина, як і більшість таких

родин в Україні, сильно постраждали від комуністів і їх влади. Я не про

саму комуністичну ідею. Вона хоч і примарна, утопічна, та для людства залишиться назавжди як недосяжний, але такий жаданий і світлий гори-

зонт та ідеал. Я про її виконавців і впроваджувачів. Тому і я теж не був у

жодній із партій. Хочу завжди, як і мій батько, залишатися з народом і

відноситись до найкращої і найблагороднішої із партій – партії “нор-малістів”, тобто когорти нормальних людей, а не кар’єристів. Теж са-ме можу сказати і про релігію. Я не про Бога. Всі ми під ним ходимо. Я про

більшість жирних попів, що значною мірою, такі ж комуністи – тільки в рясі, які цинічно використовують святе діло виключно для свого збагачен-

ня. Мені можуть закинути, що, мовляв, комуністи йшли першими в бій. Я

не завжди згоден з цим. Мій батько, слава Богу, не був комуністом, але в бою не ховався за ними і йшов в ратний бій не за наказом, а за велінням

совісті. Різниця тільки в тому, що він воював за свою Батьківщину, а вони

значною мірою – за Сталіна - Леніна та примарну комуністичну ідею, яка забрала, щонайменше, з п’ятдесят мільйонів українських життів тільки у

XX столітті. Мені можуть дорікнути, що це вже занадто. Не занадто! Ми

знали досі тільки одну сторону правди, представлену патріотичними філь-мами і творами, дозволеними радянською цензурою, де комуністи пред-

ставлялися як янголи, кришталево чесні і благородні. Але ось що розпові-дає моя мама – очевидиця такого епізоду війни. Штаб підрозділу нашої армії розташовувався у хаті баби Домки, що поблизу (майже подвір’я в по-

двір’я) від хати мого діда Тараса, де і жила мама, якій тоді було років шістнадцять-сімнадцять і усе чисто бачила і чула. В штабній хаті страшен-

на п’янка офіцерні. Накурено, хоч сокиру вішай. Дуже пихаті, “галіфе”

ширше як довше. Старший із них відправляє декілька солдат взяти висоту на Подорожнянському чи то на Ступенецькому пагорбі, де засів у дзоті ні-

51

мецький кулеметник, а п’янка “штабістів” продовжувалась. Через декілька годин повертається один змучений та поранений, але живий воїн з того

всього взводу. Мама каже – це молодесенький наш український хлопчина. Доповів, що німець перестрочив майже усіх наших бійців і висоти не взя-то. Цей червономордий командир, не довго думаючи, зі словами: “Что,

струсил, сволочь!..” – витягнув з кобури пістолет і тут же на місці застрі-лив цього зраненого хлопчину прямо в серце і, як нічого не було, пішов до

хати догулювати. Мама каже, що ще й досі не може заснути, як тільки зга-дує цей звіринець. Надвечір, пригадує вона, на підводах повз їхню хату

вже везли всіх тих вбитих бійців на сільське кладовище, де їх прямо шта-белями складали у братську могилу на новому цвинтарі. Я до того, що ось такі, з дозволу сказати, офіцери дуже часто траплялися на війні. Зрозуміло,

з кого здебільшого формувалися тоді такі офіцерські кадри – з комуністів та партійних активістів, які вже до війни мали посади в усіляких райкомах,

в колгоспах, в сільрадах тощо. Тому їм було що втрачати. Тому не завжди

вони першими рвалися в бій. Тому не дуже вони дбали за нашого брата. Неспроста відомо, що радянських людей у Велику Вітчизняну війну заги-

нуло понад двадцять п’ять - двадцять сім мільйонів, а німецьких загарб-

ників – всього близько семи. Оцініть, люди добрі, це страшне співвідно-

шення і Ви пересвідчитеся, як “розумно” керувала партія нашим народом у

ВВВ і як “полум’яно” дбала за збереження його генофонду. Зрозуміло, що

це був чистої води геноцид і, в першу чергу, українців та інших

слов’янських народів. Проте я не наважуюсь всіх комуністів “причісувати

під одну гребінку”. Були серед них і чесні, і віддані, які свято вірили в ні-бито благородну ідею. Їм теж честь і хвала за нашу велику Перемогу! Але запитаю, чи потрібна була реалізація такої комуністичної ідеї на теренах і без того багатостраждальної моєї Батьківщини, ідеї, яка вбивалася всупе-реч бажанням іржавим цвяхом в голови і в серця декількох нещасних по-

колінь мого народу?

Отже, батько по лінії родини мами його, Кучерук Христини Мики-

тівни, з Кропивни, а по лінії батька Петрука Михайла Петровича теж з Кропивни, але, можливо, і з Подорожни, Сміли, Слобідки, Клітенки чи Пе-триківець, бо там і сьогодні живуть родини Петруків, з якими ми чомусь, на жаль, не родичались.

Дід мій, Михайло Петрович Петрук, був незвичайною людиною. Ка-жуть старі люди, він вчився у духовній семінарії і був дуже розумним і та-лановитим. Принаймні, чудово грав на багатьох інструментах і, зокрема, на флейті, яка в нього була. Тато розповідали, що дід як тільки-но починав грати, то було чути аж до Подорожни (це в трьох-чотирьох кілометрах від

мого села ), і люди сходились, щоб почути цю прекрасну мелодію у його

виконанні. А ще дід був художником від Бога та міг дуже швидко і талано-

вито зобразити козака з люлькою чи будь-що. Багато своїх картин він по-

роздавав людям. Лиш чудом збереглася одна його картина – фрагмент “Моління до чаші”. Образ духовника на ній, що молиться, мені чомусь на-

52

гадує самого діда, хоча я його і не бачив. Цю картину я колись знайшов у

курнику біля хати моєї бабуні Христі, коли вона вже померла, відреставру-

вав її з допомогою моїх теперішніх друзів-художників, зокрема Всеволода Польченка та Федора Панчука. Вона сьогодні є у моїй оселі і вже подаро-

вана найменшому з роду Петруків – синові Роману. До речі, Рома теж за-кінчив з відзнакою школу мистецтв і досить гарно малював. Але зараз це заняття майже закинув, бо весь у навчанні, у студентських ділах і турбо-

тах. Отже, дід був дуже грамотним. У свій час він працював у церкві дяком

чи піддячим, вималювавши майже всі картини і лики святих у ній. Церква велика та гарна у Кропивні була посеред села. Однак, в роки комуноста-лінського терору і геноциду десь перед війною чи одразу після неї вона була закрита, а потім і розібрана. Деякий час після закриття перед руйнаці-єю совєтами вона ще служила складом для зерна. Діда Михайла поставили

магазинером, тобто завідувачем цим складом. Однак після руйнації церква протікала і тому притухло чотири кілограми колгоспної веки. За це та і за те, що діда знали як надто грамотного, непоступливого та інтелігентного,

комуністи села здали його, як каже мама, “в допр”, що тоді знаходився в районному центрі – с. Уланові. Там він і пропав – невідомо, за яких обста-вин, – чи з голоду вмер, чи закатували енкаведисти. Мама розповідає, що

бабуся Христя часто носила пішки йому передачі (це вісімнадцять кіломе-трів від Кропивни), щось там поїсти та переодягнутись. Однак, це промі-жок історії нашої нещасної України – чи не найкривавіший для неї, а саме: 1932-1939 роки, коли в голод люди мерли цілими селами, а після нього

майже до початку Великої Вітчизняної війни кремлівська комуністична хунта знищила під корінь всю національно свідому інтелігенцію. Ну а дід

мій був за таких обставин – не виняток. Коли бабуся приносила йому їжу,

то ця передача, звичайно, не діставалася голодному діду, а її з’їдала охоро-

на або співкамерники. Що характерно, я в дитинстві лежав у лікарні в Уланові, яка колись була тюрмою, де чекав свого кінця мій святий дід Ми-

хайло. Тоді цієї історії я ще не знав, а будучи в палаті, дивувався, чому сті-ни лікарні товщиною в метр-півтора? Вони наводили на мене жах. Ця бу-

дівля ще й досі є в Уланові і, наполовину влізши у землю, розлога як клу-

ня, нагадує людям про ті страшні дні. Невідомо, де дід похований, щоб хоч

пом’янути його біля могилки. Письменник Григор Мовчанюк – мій земляк з села Чеснівки, що поблизу Уланова, та автор передмови до цієї скромної книжки стверджує, що тодішніх в’язнів в Уланові не розстрілювали, а вез-ли на допит у Вінницю, де після страшної екзекуції енкаведисти розстрі-лювали їх в потилицю і скидали в бурти поблизу їхньої кривавої “фірми”, –

тепер це парк відпочинку вінничан, місце, де підприємливі дільці будують бари і ресторани прямо на могилах і кістках безневинно убієнних. Думаю,

що свідомі вінничани не повинні відвідувати такі, з дозволу сказати, “рес-торації”, а несвідомим скажу – дивіться, люди добрі, і думайте. Не дуже казіться і вигарцьовуйте на людському горі, бо Бог все бачить!..

53

Мама ще розповідає, що діда Михайла вона добре пам’ятає, коли той

допомагав їм фарбувати жерсть на даху хати. Такий, як і мій Тато, все вмів робити і був дуже добрим і проворним. От і все, що я поки-що знаю про

мого діда Михайла Петрука. Мама, Петрук (дівоче – Денисюк) Антоніна Тарасівна, 1925 року

народження. По лінії батька свого, Денисюка Тараса Андрійовича, з мого

ж рідного с. Кропивна, а по матері, Мазур Єлизавети Сидорівни, з с. Сту-

пник. Відомо ще, що мама бабці Єлизавети звалася Даринкою (моя праба-буся) і жила у Ступнику майже навпроти маминої сестри Ліди (баби Ліді, як у нас прийнято було її називати). Знайшов я також у церковній грамоті запис, що прадід Андрій був на першій світовій війні і повернувся з неї ін-

валідом – без руки. Дід Тарас був заможним, як у радянські часи казали –

середняком чи куркулем. Він мав усе – зароблене важкою працею від діда-прадіда – і коней, і реманент, і величезну клуню для зерна, і хату під жерс-тю, що тоді було рідкістю. Під кінець двадцятих чи то на початку тридця-тих років минулого століття знову таки ті ж більшовики все дотла відібра-ли силою у колгосп. Люди розповідають, що дід після того кожен день хо-

див дивитися на своїх коней в колгоспі, а вони голодні плакали при ньому.

Він цієї несправедливості не витримав і невдовзі помер від розриву серця. Бабці Єлизавети я не знав, бо вона померла ще до мого народження. Але, кажуть, була дуже доброю. Допомагала батькам глядіти дітей. Єдину, кого

я знав із старшої рідні, то це моя бабуся Христя. Як і мій батько, була доб-

рою і працьовитою. Я до неї завжди бігав хвалитися, якщо мені купували

якусь обновку (правда, це було дуже рідко). Адже в роду нас п’ятеро. Була ще дівчинка Ганя, що першою народилася ще у 1942 році, після того, як батьки побралися, але, нажаль, прожила вона два-три роки і померла так і не дочекавшись нашого Тата з війни. Мама кажуть, що вона не по роках

була вродливою, розумною і допитливою дівчинкою. Вже тоді запитувала: “ А коли наш Тато повернеться з фронту?...” Мама розповідають, що поме-рла вона від кору, який забрав одночасно зо два десятки дитячих життів у

селі, але ліків тоді ніяких не було. Скрізь тривала війна. Так вона і згасла бідолашна і допомогти їй не можна було.

Мама моя – надзвичайна трудівниця. Кажуть люди, що в колгоспній

роботі з нею ніхто не міг зрівнятися. Дуже вродлива. Важка їй дісталася доля. Вона є матір’ю шістьох дітей. Особливо сильно зачепив її та всю ро-

дину голод, оскільки Мамин батько – мій дід Тарас вже на той час помер і не було на кого сподіватися та чекати допомоги. Їй тоді було близько семи

років. Вона вже фактично помирала. Дядько Василь “Мирончик”, який в голодні роки звозив на сільське кладовище померлих людей, вже хотів її, напівживу, теж кинути на воза. Бабуся Єлизавета насилу випросила його,

щоб він ще не забирав дитяти. Після того, слава Богу, якось вона вижила. Перебивалася калачиками (це такі плоди трави), бруньками, глеєм – всім,

що було їстівне. Така ж доля дісталась маминому старшому братові Кири-

лу, якому у голодні роки сільські партійні прикажчики за комуносталінсь-

54

ких “два колоски” перебили хребта, внаслідок чого він, паралізований, не-вдовзі помер на очах у мами. Це ж саме вони зробили і з молодшою мами-

ною сестричкою Маринкою, яку вони ж побили по голові за те, що це кіль-карічне дитя, спухле від голоду, в агонії повзло до колосистого пшенично-

го поля, через що ця маленька нещасна дівчинка померла у великих муках.

Мама і досі пам’ятає цих заповзятих виконавців волі партії поіменно. Та Бог їм суддя! Були у мами ще старші брат Микола та сестра по батькові Ліда. Мою тітку Лідю я пам’ятаю добре. Вона померла, як я ще ходив до

школи. Дядько Коля, або як ми його називаємо “Никон”, жив один після смерті його дружини тьоті Гані у Івано-Франківську. Він народився у 1917

році. Воював. Після війни був керівником підприємства – комбінату побу-

тових послуг. Недавно помер у 96-річному віці. Були ще дядько Юхим,

якого я пам’ятаю, і тітка Соломія – мамині брат і сестра по батькові. В школу в таких умовах мамі ходити особливо не довелося. Навчала-

ся декілька років та й на тому закінчилася її наука. Мама вміє робити будь-яку сільську і жіночу роботу. Дуже смачно готувала їсти. Це, мабуть, тому,

що добре знала ціну їжі, адже в голодні роки лишень мріяла про кусень хліба. В голодні роки тітка Ярина, її подружка, сусідка, а згодом і кума, мрійливо запитувала таку ж голодну дівчинку, що стала потім моєю Ма-мою: «Антосю, чи доживемо ми до того часу, коли вдосталь наїмося хлі-ба?». Хотіла жити і любила людей та життя. Прагнула завжди переробити

всю роботу. Мабуть, така завзятість і впертість в роботі передалася всім

нам, її дітям. Неспроста, моя дружина Галя каже до мене, що я за тією ро-

ботою і світа білого не бачу. Це – правда! Я, скільки себе пам’ятаю, весь час безупинно трудився, творив і буду так діяти, поки матиму силу.

А пам’ятаю я себе десь з років чотирьох, коли мене батько ніс “на барані” з Клітенецького магазинчика, що в радгоспі, берегом, залитим со-

нцем. Це, мабуть, була весна. До того ж, мені він купив зелені парусинові босоніжки. Я був тоді безмежно щасливий. І я цей момент, і ці парусинові босоніжки чомусь запам’ятав на все життя. Другий яскравий епізод із сво-

го раннього дитинства я пригадую, коли у нас дома була пожежа, що мало

не закінчилася трагедією. Вибухнула паяльна лямпа у сінях. Я з переляку,

бо всі дорослі і діти почали кричати, відчинив двері до сіней і вскочив у саме полум’я, а назад до хати потрапити не зміг. Був би згорів. Щоправда, батько миттєво мене звідти витягнув. Сам обгорів і мій старший брат Ми-

кола теж. Обидва вони потрапили до лікарні зі значними опіками шкіри,

сліди від яких можна було побачити на батьківських руках. В мене з того

виник переляк і мої трохи старші сестри, але тоді теж діти, деякий час наді мною кепкували. Щоправда, це тривало недовго. Мама мене відвела після того до однієї бабусі, що такі переляки викачувала на голові яйцем. Я цей

момент теж добре пам’ятаю. Після такого сеансу всі мої страхи, як рукою

зняло. От тобі і народні цілителі, от тобі і знахарі, до яких я в силу своїх

переконань і життєвого досвіду хотів би ставитись скептично!

55

Взагалі, я в житті мав би загинути декілька разів. Тільки що, як Ви

довідались, у вогні не згорів. Другий раз я мав би втопитися. Не вміючи

плавати, десь у років п’ять я поліз у ставок купатися, але не там, де купа-лися старші хлопці, а трохи ближче до містка. Там я оступився і булькнув у старе річище. Добре, що на той час по містку їхала хура і дядько Гріша Фризантів, який був зверху на сіні у цій хурі, помітив це. Швидко вскочи-

вши у воду, дістав мене непритомного, переломив через коліно, вилив з мене воду і я ожив. Ще випадок – це було невдовзі після мого народження. Як розповідають старші, я маленьким лежав у колисці, що кріпилася до

сволока посеред хати. Так було заведено раніше в українських господах.

Старші працювали на городі, а мої сестри буцімто доглядали мене. Щоб я не плакав, вони понакидали зверху на мене подушок і ковдр. І я раптом за-тих. Через деякий час прийшла з городу мама і застала мене синім і безди-

ханним. Добре, що поруч з нашим, на своєму городі, працювала сільська фельдшерка тітка Люба Кушпілиха. Вона прибігла і штучним диханням

знову запустила моє серце. Ще раз мав би загинути у диких Орських сте-пах (Оренбурзька область, Росія, на межі з Казахстаном), де був комісаром

студентського будівельного загону “Прометей”. Однак, про цей епізод мо-

го життя я згадав уже у розділі “Романтичні і важкі студентські роки”.

Видно, таки Бог є на білому світі і я йому вдячний за те, що так скон-

струював мою долю, яка залишає мене живим і неушкодженим і дає

мені шанс ще-і-ще бачити цей дивовижний та чарівний світ і робити в

ньому добрі справи. Дякую Тобі, Боже! Про всесильного Бога, про віру нашу православну, про попів і церкву

треба сказати окремо. Але почну з іншого. Недавно помер мій рідний Та-то... Це сталося 18 жовтня 2006 року, якраз тоді, коли я з делегацією еколо-

гів України перебував у Польщі. В місті Познань на зустрічі з деканом

екологічного факультету місцевого університету мені повідомили, що те-лефонували з Вінниці – щось сталося дома, а через декілька хвилин – що

помер батько. Світ мені потемнів зразу, бо Тато був мені ще й другом і наймудрішим вчителем в моєму житті. Стало гірко і боляче, що я можу не встигнути до нього на похорон. Місто Познань аж під німецьким кордо-

ном. Щоправда, польські та мої вінницькі колеги Льоня Стефанков і Саша Мудрак з розумінням поставилися до цього горя і оперативно мене відпра-вили до Кракова. Проте о дев’ятій годині вечора у міжнародній касі на за-лізничному вокзалі у Кракові мені повідомили, що поїздів аж до ранку на Львів - Київ немає. Мене охопив розпач, але, слава Богу, не надовго. Не встиг я отямитися, як підійшов літній, але підтягнутий і симпатичний чо-

ловік і запропонував йти з ним до поїзда. Він твердо сказав: “Ви будете за-втра вранці у Вінниці”. Як не дивно, йому віддавали честь і провідники, і бригадир поїзда, і навіть польські, а потім наші прикордонники. Виявило-

ся, що це був Михайло Федишин – повноважний представник Укрзалізниці у Польщі на рівні консула, друг Георгія Кирпи – колишнього міністра тра-нспорту України. Він мене морально підтримував аж до Львова. Далі я

56

благополучно близько дванадцятої години дня, за півтори години до похо-

ронів, дістався до рідної домівки, щоб в останній раз у моєму житті дотор-

кнутися до холодного чола мого Тата ... З глибоким сумом і вибаченням,

що на цей раз я не зміг йому допомогти вижити. Адже до цього Тато по-

мирав двічі у Вінницьких лікарнях і двічі його рятували лікарі. Напережи-

вався і набігався до лікарів я багато. Гостра серцева недостатність – і пере-стало битися серце великої Людини і життєлюба, відданого патріота землі української і народу нашого бідолашного, чуйного і люблячого батька, який до останнього подиху жив для сім’ї і віддавав все дітям. Невимовний

сум і жаль, і, водночас, велика гордість переповнює мене за мого батька

– Петрука Григорія Михайловича. Царство йому небесне і земля йому пухом! Добрі справи на Шляху Земному, які він вершив, не покладаючи

рук, обіцяємо продовжувати ми – його нащадки . І тепер після цього гірко-

го епізоду у моєму житті хай хтось скаже, що немає Бога. Видно, Тато вже з потойбічного світу дуже хотів мене бачити востаннє. Та і я картав би себе все життя, якби не зміг провести його в останню путь…

Є, все-таки, в цьому світі якась субстанція, недосяжний нашій свідомості вимір, що керує нашими діями і управляє Світом. Тут прига-дуються слова із Сент-Екзюпері та з відомого вірша Володимира Маяков-ського: “Якщо зірки запалюються в небі, то це, мабуть, комусь треба, зна-чить хтось хоче, щоб вони були…”. На жаль, а може й, на щастя, Людина не відає і поки-що не може дати ствердної відповіді на запитання: “Хто ми

і звідки? Що таке життя (у космічному вимірі)? Що являє собою Всесвіт?

Де межі Всесвіту, а якщо вони є, то що за ними? Що таке мікросвіт? Чи є життя і живі істоти , а тим більше – подібні Людині на інших планетах і світах? Коли, хто і навіщо створив світ? Що таке речовина і що є пустота?

Що таке свідомість і Вселенський Розум? І, нарешті, хто, або що є Бог?!”.

Звичайно, теологи, філософи та інші “всезнайки” на ці вічні запитання да-дуть вам будь-яку відповідь, яку треба. Однак, я не про цей блуд. Як нау-

ковець, як вчений (принаймні, маю честь себе вважати не “липовим” док-

тором наук), я волів би, щоб людство наближалось до істини виключно че-рез науку, через експериментально доведені факти, а не “геніальні” перед-

бачення, ворожіння, психологічні та інші ефекти, які тільки відводять нас від незбагненної істини. При цьому одним із основних питань науки, в то-

му числі і філософії, варто вважати – що первинне – матерія чи ідея (ро-

зум, думка, свідомість, інформація, Бог)? В радянські атеїстичні часи без-апеляційно давалась негайна і категорична відповідь: “Матерія первин-

на...” І чітке визначення: “Матерія – об’єктивна реальність, яка існує поза межами нашої свідомості і дається нам у наших відчуттях. Матерія – це те, з чого складається речовина”. Світ, таким чином, виник з велетенського

термоядерного вибуху і колись осколки, а тепер планети ще й досі руха-ються переважно відцентрово в безодню. В результаті значних термодина-мічних, фізико-хімічних та хіміко-біологічних перетворень на планеті Зем-

ля, а, можливо, і на інших планетах Всесвіту, утворилася жива речовина, з

57

якої в результаті еволюції виникли істоти з мозком, що могли думати. Так

виникла свідомість – як наслідок речовинних (матеріальних) процесів. Інша частина людства (ідеалісти) вважають, що світ створив Бог і

навіть описують, як він його творив. Можна подумати, що вони там були

присутні. В цьому випадку – спочатку Бог, ідея, розум (логос), а потім

планети, матерія. Причому свідомість – це теж філософська категорія, ознака цивілізованого суспільства, суть якої полягає у цілеспрямованому

відображенні явищ, об’єктів і процесів матеріального світу через мозок,

через розумову та інтелектуальну діяльність... Відтак, світ поділений навпіл – атеїсти і віруючі, ідеалісти та матері-

алісти, комуністи та імперіалісти, а раніше – НАТО і Варшавський договір,

США та Радянський Союз і таке інше. Між ними точилась непримиренна боротьба. Та, врешті-решт, і одна, і інша ідеї не відповідають дійсності, оскільки вони бездоказові. У всякому випадку, експериментальних фактів поки-що немає на користь одного чи іншого підходів стосовно створення світу. Тому безапеляційно, а, тим більше, агресивно займати тільки одну

позицію – це доля невігласів або нещасних людей. Особливо це важливо,

коли мова йде про залучення в цей “процес інтересів” молоді, яка, нажаль, легко “купується” тими чи іншими партіями, що здебільшого спеціально

створені не для блага, а для ідеологічної боротьби. Прикро. Наразі, скажу

ще раз, що я до жодної з партій не належав і не належу. Хочу бути норма-льною, виваженою людиною з державницькою, патріотичною та націона-льною (тільки не “националистической”, як іноді цідять зі злобою через зуби наші недруги) активною життєвою позицією.

При цьому незбагненна істина десь посередині між вище зазначени-

ми антагонізмами. І досягати цієї істини шляхом наукових досліджень, які-сних та кількісних експериментів, розумової та інтелектуальної діяльності – ось основна задача нормальних, не обтяжених ідеологізмами, людей і свідомих науковців. Тому молоді, особливо студентській, варто не включа-тися в ідеологічні капкани, а вивчати світ шляхом свідомого пошуку нау-

кових джерел, підкреслюю – наукової, а не популярної чи псевдонаукової інформації.

В духовній сфері нашої держави також склалася така ситуація, яка тільки шкодить нормальному державотворенню. Зрозуміло, що це вигідно

Росії, Риму, Єрусалиму та Константинополю. Тому, на жаль, і на двадця-тому році незалежності цей церковний ідіотизм продовжується та ще й,

здається, поглиблюється. Щоправда, Президент Ющенко постійно твердив: “Треба йти поступово до єдиної помісної православної української церк-

ви”. І для цього державою не робиться ані найменших зусиль. З яких це

пір у нашій державі мають правити папи римські, московські патріар-хи та інші чужоземці? Адже Київ споконвіків завжди був для слов’янства своєрідною “Меккою” і святим містом. Саме в ньому і повинен возсідати

наш патріарх та керувати духовенством так, щоб це було в руслі держав-них інтересів. Де це бачено, щоб частина українців молилася чужою мо-

58

вою та піддавала анафемі наших справжніх народних героїв – Івана Мазе-пу, Степана Бандеру та інших славних співвітчизників, хто віддав життя за свободу і незалежність цього ж таки народу? А перший з них, взагалі, зо-

бражений на національній валюті як один з найвидатніших велетнів украї-нського духу. Парадокс! Держава і народ кажуть – це наші герої, а промос-ковська церква вустами Росії твердить – це бандити. І несвідомі українці, “обалванені” чужою пропагандою, в це не тільки вірять, але й агресивно

ставляться до патріотично налаштованого українства. Святий Боже! Коли

вже вони будуть мати розум і коли нарешті прийде до них Твоє милостиве озоріння? Коли вже всі українці будуть свідомі того, що, нарешті, всім

разом треба дружно приставати до одного берега, ймення якого свята

наша Київська Русь – Україна?!. Якщо бути послідовним і логічним, то і християнство нав’язано нам

у свій час зовні і через величезні жертви нашого слов’янського люду. А

все, що штучно проти волі народу створено, повинно неодмінно колись впасти. Приклад колгоспів. Як вони були впроваджені через неймовірні, жахливі жертви і втрати найбільш працелюбного українства, так і недавно

благополучно зійшли з теренів наших. Я, звичайно, не проти колектив-

ної праці! Але тільки за умови спільних інтересів та щоб кінцевий продукт за безцінок не потрапляв в ефемерні “закрома Родины”, які до того ж були

далеко за межами нашої згорьованої держави.

Повернемось до християнства. Я собі ще з дитинства задавав питан-

ня: “Чому ми маємо молитись зовсім не нашим і не зрозумілим нам бо-

гам?”. Малеча українська, як і я, знали своїх національних героїв – Воло-

димира Великого (щоправда, вигубив він чимало нашого слов’янського

люду своїм хрещенням), Ярослава Мудрого, Тараса Шевченка, Лесю Укра-їнку, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Івана Богуна, Устима Кармалюка, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Гонту,

Івана Сірка, Данила Нечая, Максима Кривоноса та багато-багато інших

наших славних лицарів, а тепер святих у образі кожного свідомого Україн-

ця. Дивно, а молимось Давидам і Йосіфам, Яковам і Моісеям, Іродам і Каї-нам, Авелям і Іудам та ще й з благоговінням ретельно вивчаємо їхню істо-

рію, вважаючи її нашою праісторією. Питається, до чого вони нам – міфіч-

ні образи іншої далекої землі, іншого народу, інших звичаїв і традицій? В

нас що – своїх святих немає? І чи мало наших гордих співвітчизників, на-ших мучеників, за свою Батьківщину, за нас з Вами тягли на собі свого

хреста на свою “Голгофу” (хочеться сказати – на свою Говерлу)? Прига-дайте хоча б мужніх Воїнів другої Вітчизняної, які груддю закривали амб-

разури ворожих дзотів, або непоступливих Козаків, яких поляки саджали

на палю, або муки нашого Великого Тараса від царських сатрапів... Цей

страшний перелік, нажаль, можна продовжувати нескінченно. Та й чи є ще народ, який би більше постраждав, аніж український? І чи Біблія, як міфіч-

на історія єврейського народу, може нам замінити “Кобзаря” чи славну іс-торію русів-українців, успадковану від мужніх і працьовитих трипільців та

59

кіммерійців, сарматів і антів, скіфів і аріїв, козаків і слов’ян та інших бла-городних наших предків, що споконвіків жили і боролися у Північному

Причорномор’ї, на берегах сивого Борисфена (Дніпра), чарівного Гіпаніса (Південного Бугу) і швидкоплинного Тираса (Дністра)? Тому сьогоднішня православна віра є, в значній мірі, абсурдною. Навіть не зважаючи на те, якого вона патріархату. Але якщо ця “віра” ще й управляється із-за рубежа, то вона тим більш абсурдна і антидержавна. Відтак, думаю, що зовсім ско-

ро українці, як державотворча нація, мають прийти до розуміння свого буття, свого обличчя, своєї історії і справжньої рідної Віри. Я переко-

наний, що віра наша з часом не має бути християнською, бо вона нав’язана нам силоміць і по суті своїй є чужою. Водночас, і значна частина язични-

цьких традицій (особливо, дикунських) давньої рідної віри, не має права на її використання у XXІ столітті цивілізованим суспільством у центрі Євро-

пи. Тому треба поступово і наполегливо, науково-обгрунтованими факта-ми, що відповідали б найзачаєннішим куточкам серця, душі і розуму кож-

ного Українця, на підставі національної ідеї, будувати свою, справжню, рі-дну, українську по суті, святу нашу Віру! При цьому варто успадковувати

все найкраще, що надбано нашим народом у духовній сфері з давніх-давен.

Тим не менше, я не є агресивно налаштований атеїст, а вважаю себе нормальною і виваженою людиною! Я – за Україну! І буду віддавати, скі-льки житиму, свій досвід, свій розум, свою працю і свої творіння тільки на її благо! І тому молюсь я за Україну, за її героїв, за її народ, за мою ро-

дину, за своїх друзів і колег, з якими я живу і працюю щоденно пліч-о-

пліч. Це мої святі і це мій Бог! Думаю, що так має вчиняти кожна но-

рмальна людина, бажаючи добра “ближньому” своєму та і “дальньому”

теж. Господи Боже! Царю небесний! Допоможи мені і моїй родині в

добрих справах, оберігай та помилуй Україну. Дякую тобі, Боже! Це був мій трохи емоційний, але вистражданий і свідомий відступ.

При цьому я готовий до наукової дискусії на фактах.

Повертаючись до свого дитинства, скажу, що навчився читати я дуже рано, мабуть у років п’ять-шість, ще до школи! Спочатку це був звичайний

букварик. Після того, як я із старшими сестрами оволодів складами типу

“Ма-ма ми-ла ра-му”, до мене миттєво прийшло прояснення і я якось шви-

дко прочитав буквар з кінця до початку. Причому в кінці цієї, тоді для мене чарівної книжечки, писалось радянським діткам про доленосні крем-

лівські зорі, про невимовно геніального хлопчика Володю Ульянова, який

був настільки ідеальним, що, здається, і в туалет не ходив. Проте, як ви-

явилося, за свідченнями його сестри, матері та дружини Надії Крупської, які у радянські часи, безперечно, були недоступними і під суворою забо-

роною, насправді, він з раннього дитинства був «вередливим, припадоч-

ним, хворобливим, злопам’ятним, честолюбивим, замкнутим «в собі»». За-значимо тільки один лиш факт з вуст Крупської: під час весняної повені на річці Лена у Сибірі, коли вони з «Ульяновим-Леніним» були на засланні у Шушенському, Ленін приніс цілий мішок зайців, які, щоб спастися, під-

60

пливали до лодки з майбутнім «вождем», а останній їх топив, добивав і складав у мішок. А пам’ятаєте його вислів: «Нет человека – и нет про-

блем!». Не зважаючи на це, сталінське комуністичне оточення зробило з нього, після його смерті, майже святим ідолом, найпрозорливішим і най-

видатнішим вождем усіх пролетарів світу. Йшлося в «Букварі» також про

“мудру” комуністичну партію, яка семимильними кроками веде народ до

світлого майбутнього – комунізму та багато іншої нісенітниці. Звичайно,

тодішнього мого дитячого розуму було достатньо, щоб у це вірити (еге ж,

попробував би я засумніватись і не повірити!?). Я теж мріяв тоді бути та-ким, як Ленін. Не міг я малим знати, що це були звичайні ідеологічні шту-

чки, які хитро лили воду на колесо млина, створеного комуністичною вла-дною мафією. При цьому думати інакше не допускалось: найвидатніша людина на Землі – “вождь Ленін”! І вся ця могутня державно-партійна ма-шина працювала на ідеологію радянського патріотизму, причому настільки

ефективно, що навіть після двадцять четвертого року незалежності Украї-ни частина її території донедавна на центральних вулицях і площах міст і сіл була щільно заставлена велетенськими пам’ятниками ,,вождю’’, а бі-льшість вулиць і міст переважно на сході держави ще й досі носять імена партійних “вождів і вождиків” типу “Кіровоград, Дніпропетровськ, Дніп-

родзержинськ” тощо. При цьому тепер у мене до “великого” Леніна, як і до

переважної більшості комуністичних “вождів” відраза. Для обґрунтування моєї позиції наведу лише один приклад, який одномоментно змінив мої уя-влення і знання про нього. Як викладач, примусово навчаючись після за-кінчення ІХТІ у Івановському університеті марксизму-ленінізму (він тоді числився на правах філіалу Вищої партійної школи), хоч і не перебуваючи

в партії, я мав відповідну групу допуску до деяких державних таємниць тодішнього Союзу, в тому числі – і до партійних. Якось, готуючись до

практичних занять, я у першому відділі натрапив на оригінал переписки

Леніна і Фрунзе (до речі, Михайло Фрунзе мав пряме відношення до міста Іваново-Вознесенськ). Останній телеграфував з Перекопу: “Продвижению

пролетарских войск в Крым препятствуют банды махновцев. Фрунзе. Т Ч

К.” На що Ленін з Кремля блискавично відповів: “Банды хохлов уничто-

жать беспощадно. Ленин. Т Ч К.” І цим для мене було все сказано. Від

гніву і обурення в мене зі скронь і очей мало не бризнула кров... А Україна їм ще й пам’ятники ставить... Воістину – нас вдарили по одній щоці, а ми

ще й другу підлесливо підставляємо... На своїй же богом даній рідній землі ми завжди будемо для агресорів тільки “хохлами” і “предателями”. Тому

незалежність нашу треба ретельно оберігати і захищати, чого б це нам не вартувало... Хотілось би також з обуренням запитати себе і моїх

земляків-українців – невже ми таке недорозвинуте плем’я, що нам потрібні такі от партійні вожді? Але кого питати, коли нами донині правлять якщо

не вони, то їхні нащадки чи однодумці і послідовники, які ще й досі вперто

твердять, що, мовляв, у комуністичну партію поступали кращі… Можливо,

й кращі. Але здебільшого кращі авантюристи, кращі активісти і навіть пе-

61

редовики, тобто ті, кому без партквитка не було прямої дороги до влади,

або до корита. Тому вони далеко не завжди були саме кращими людьми!

Що ж, видно, довго ще доведеться вибиратися з цього багна нашій згорьо-

ваній Україні. Та, попри все, моя Україна обов’язково прийде до свого

щасливого майбуття, буде заможна і вулиці та міста її будуть колись носити не прізвища комуністичних божків, а достойні імена справжніх ге-роїв-українців, які поклали на вівтар її свободи і щастя свої життя. От в це тепер я твердо вірю, особливо після того, коли Президент Ющенко на тра-урній церемонії відзначення 75-х роковин свідомо спланованого комунос-талінською владою голодомору українського народу, який визнали біль-шість цивілізованих країн світу, з обуренням сказав, що наступила пора найближчим часом прибрати з території нашої держави символи тоталіта-рного режиму! Відрадно, що нарешті влада в Україні хоч і поступово, со-

ром’язливо, невпевнено, але стає все-таки українською! А після Майдану,

у 2014 році, слава Богу, «ленінапад» в українських поселеннях все-таки ві-дбувся. Щоправда, не до кінця, бо вулиці міст і сіл так і продовжують но-

сити імена тих, хто цих же Українців у свій час безжально знищував. Так

не повинно бути, щоб нам не казали їхні нащадки-українофоби!

Так от, моя сестра Ніна, навчаючи мене малого читати слово “Ні-на”,

показувала на себе і запитувала, що там написано. Бачачи, що вона пере-конливо тиче пальцем у себе, у свій одяг, відповідаю: “Літ-няк” (так у на-шому селі називали верхній одяг типу “піджак”). Ще й досі всі ми весело

сміємося з цього кумедного випадку. “Не думала я тоді – каже моя сестра –

що з тебе вийде професор”. Після того, як я навчився читати, ще до школи

перечитав усі дитячі книжечки у нашій сільській бібліотеці, що тоді роз-ташовувалась у сільраді в центрі села. До речі, сільрада була збудована на місці церкви, про яку я згадував раніше і в якій служив мій дід Михайло.

Немає уже тієї сільради, бо на місці церкви не треба було нічого будувати,

окрім нової церкви або треба було посадити сад. Пригадую, що найпер-

шою книжечкою, яку я взяв з рук тодішньої бібліотекарки Надії Шлапак,

була “Ялинка” Михайла Коцюбинського. Можете собі уявити, які вражен-

ня від прочитаного вирували тоді в голові шестирічного хлопчика Василь-ка Петрука, який “досліджував” разом з видатним Михайлом Коцюбинсь-ким долю такого ж маленького хлопчика Василька, що заблукав у темному

лісі на святий вечір, щоб завезти панові ялинку, оскільки це не міг зробити

його хворий татко Яким. Завірюха, ніч, зима, ліс, снігу повно, вовки зави-

вають і маленький хлопчик пригортається до коней, щоб хоч якось змен-

шити переляк та захистити їх від можливого нападу вовків... Аж подих пе-рехоплює!..

Зрозуміло, що у першому класі Кропивнянської восьмирічної школи,

коли мої ровесники починали вчити читати з окремих букв і по складах,

мені вже було нудно. Наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба, як тільки на хвильку виходила з класу, залишала мене “за вчителя”. Ну тоді я був на висоті і мої друзі-однокласники заздрили мені. Так першим я був у

62

класі аж до закінчення школи з золотою медаллю. Я був настільки акурат-ним і сумлінним учнем, що всі десять років “висів” на дошці пошани, що-

року отримуючи похвальну грамоту і в моїх табелях не було ніколи жод-

ної четвірки. Це при тому, що мої батьки не ходили в начальстві. Батько

працював спочатку трактористом, а потім – шофером. Мама – все життя в полі, в ланці. Я це до того, що вчителі – живі люди і дитині, батьки якої заможніші, партійні або начальники, мимоволі завищували оцінки. Мені тоді було за цю несправедливість болісно, а зараз я вдячний долі, бо мене не жаліли і штучно не захвалювали ніколи. А принижувати – скільки за-вгодно, хоч я і не давався та і не давав приводу це робити. У всякому разі, так формувався мій характер бійця і максималіста. Я ще з дитинства зро-

зумів, що в тому радянському світі можна було якось прожити, наполегли-

во працюючи і набуваючи крок за кроком максимально можливих тоді знань та інформації, які, я знав, неодмінно пригодяться в майбутньому

житті і боротьбі. Не вчитися, не виконувати вимог вчителів, батьків чи до-

рослих – собі ж на шкоду. А працелюбність – це в моїх генах від завзятих

предків. Так що вчитися мені було дуже легко, а добувати нові знання –

для мене це були насолода і щастя, хоч і можливостей для цього в тодіш-

ньому радянському колгоспному селі було обмаль. Я це розумів і терпів, чекаючи нових змін і можливостей. А після закінчення школи, як тільки

потрапив у величезне майже шістсоттисячне місто Іваново з вісьмома чи

дев’ятьма вищими навчальними закладами, так поринув в освіту і науку,

що вже на другому курсі значною мірою втратив нормальний зір та “над-

бав” виразку дванадцятипалої кишки. Це, звичайно, зворотна сторона мак-

сималізму.

В школу я бігав з надзвичайним задоволенням. Приходив на уроки

завжди першим і то зарання. Дуже прагнув до спілкування з друзями, ро-

весниками, вчителями. Я майже ніколи не хворів, був досить розвинутим

фізично і в спорті – одним із перших. Дуже любив футбол, а взимку – хо-

кей на ставковому льоду. Ми, усі хлопці, іноді загравались у ці ігри так, що

не помічали як темніло і пора було йти додому. І всі шкільні заходи без мене не обходились. Зрозуміло, як кращий із кращих, я щороку був на зльотах піонерів у нашому районному центрі Хмільнику – найдальше від

моєї рідної домівки. А тоді я так шалено мріяв побачити незвідані світи і навіть не сподівався (адже Радянський Союз був закритою країною та ще й

із “залізною завісою”) побувати за рубежем. Однак, все-таки, мої мрії зна-чною мірою справдились і я побував в декількох країнах світу. Побачив багато, але, якщо Бог дасть, мрію іще більше.

У ранньому дитинстві найдалекішою моєю країною був беріг, що за колгоспом, і річка Рудка (Птинна), що була для мене тоді і Південним Бу-

гом, і Дніпром. Тарас Григорович Шевченко писав: “Мені тринадцятий

минало, я пас ягнята за селом...” Я пас із своїми друзями ціле літо гусей, а пізніше, десь з класу п’ятого-шостого, вже пас корову і не на березі за кол-

госпом, а по всіх берегах і ярах Ступенеччини, Клітенеччини та Подорож-

63

нянщини. До речі, мені довелось побувати на батьківщині нашого великого

генія Тараса Шевченка і навіть сфотографуватись на фоні його пам’ятника з ягнятком, які пас тринадцятирічний Тарасик. А друзі мого дитинства, які так само як і я, ціле літо пропадали на березі, – це Микола Рябоконь, Анд-

рій Мельничук (нажаль, уже покійний) та Іван Кравчук – чудовий хлопець зі смолянисто-чорним волоссям. Як повиростали ми, так і розійшлися наші дороги. Рідко бачимось. Тепер на тому розлогому березі створено ставок місцевим фермером, що був у свій час головою колгоспу і завдяки якому

та його попередникам в значній мірі той колгосп зник, а більшість колгос-пного майна “передифундувала” у приватні господарства. Відбулася така собі мирна “денаціоналізація”. Все, що наживалося колективною непомір-

но важкою працею всіх колгоспників, потихеньку перейшло до рук окре-мих найбільш підприємливих і молодих односельчан. Старі люди, звичай-

но, обурені і невдоволені від такої несправедливості, але вимушені змири-

тися, бо в самих, щоб продовжувати потужно господарювати, здоров’я і сил немає...

Дитинство моє було, як і у більшості українських дітей – моїх ровес-ників, безжурним, яскравим, але важким. Літом зранку до вечора – допо-

мога батькам, а пізніше з шостого по десятий клас – колгоспу. Мені особ-

ливо довелося багато працювати, адже коли я перейшов у шостий клас, ба-тьки задумали будувати нову хату на місці старої. При цьому стара хата, в якій я народився, ще була досить добротною. Її тільки треба було обмуру-

вати, як це робили більшість людей у селі. Але – ні! Батьки мої були дуже завзяті і вирішили мурувати новий великий цегляний будинок (9 х 13 мет-рів). Додам, що в цей час мої сестри уже розійшлися по світу: Валя – вчи-

лася в Івано-Франківському інституті нафти і газу, Женя і Ніна – в Росії, а Миколу – старшого брата, що хоч і жив у нашому рідному селі із своєю

сім’єю окремо від батьків, – це будівництво особливо не турбувало. Таким

чином, я скрізь мусив бути “на підхваті”. Починаючи з моменту руйнуван-

ня старої хати і закінчуючи будівництвом нової, без мене ніде не обходи-

лось. Разом з дорослими розвантажував цеглу, трамбував глину із старої хати, копав траншеї під підмурок, закидав їх камінцями і заливав цемент-ним розчином, замішував розчин і подавав його та цеглу мулярам, викону-

вав разом з батьком всі столярні роботи всередині будинку, підлоги, двері, вікна, а також стелю, стіни, дах, веранду, обидва льохи, хліви, гараж, літню

кухню і багато всього іншого. Батько зі мною не церемонився. Я працював з ним нарівні. Так що, з одного боку, мріяв жити у новому будинку, а з другого боку – втілення, реалізація цієї мрії була для мене надзвичайно

важкою з шостого класу аж до закінчення десятого класу середньої школи.

Щодня треба було щось робити біля хати. Щоправда, допомагали будувати

хату батькові друзі – Микола Хаврич, Бронько Яворський, Соловей Мацюк та ще декілька сільських дядьків. Багато допомагав і зять Олексій Кузьмо-

вич, проте це було здебільшого тоді, коли він, як офіцер, влітку приїжджав на місяць у відпустку. При цьому, як тільки жнива починалися і аж до піз-

64

ньої осені – повно роботи в колгоспі. Тому мені влітку ще й на тік треба було ходити, вивантажувати зерно з автомобілів (самоскидів тоді ще май-

же не було), підгортати його біля віялок і тому подібне. Після жнив – на оранку. Батько тоді працював біля віялок, а як тільки жнива закінчувалися – “пересідав” на трактор. Після жнив ранньої осені я працював біля нього

причіпним. Коли вдень я навчався у школі, то батько орав сам. Потім зве-чора до години ночі орав я на дизельному гусеничному “Т-74”. Так, так! Уже з шостого класу, нарівні з дорослими, вночі у полі. Близько години

ночі приходив батько і змінював мене, а я, втомлений, біг додому з поля, щоб хоч трохи до ранку відпочити і знову до школи. Пригадую, одного ра-зу пізно вночі загорівся паливний бак на моєму тракторі. Це тому, що тра-ктористи підпалювали залишки соломи на стерні, щоб вона не потрапляла під плуг і не забивала його. З під гусениці позаду вилетіла купка такої со-

ломи аж на бак і коли я оглянувся, то з жахом побачив, що за заднім вік-ном кабіни горів паливний бак і на мить здалося, що і весь трактор запа-лав!.. Я миттєво заглушив його і з переляку якомога далі вилетів з кабіни в ріллю носом. Це тривало недовго. Я думав, що за цим станеться страшний

вибух бака і всього трактора. Проте, коли я розплющив очі, на моє щастя і здивування, соломка мирно догорала позаду кабіни і я лише підбіг та шви-

денько збив її з бака. Трагедії не відбулося. Руки мої і я весь трясся, як в лихоманці. Треба було знову завести в темноті двигун, який запускався зо-

вні, а не з кабіни простим натисканням кнопки стартера. Проте замість то-

го, щоб провід від пускача прикласти до свічок, я доторкнувся з переляку рукою до нього. Блискавично через мене пройшов величезний розряд і я знову відлетів на декілька метрів, попередньо сильно вдарившись руками

об гусениці та гепнувшись об землю. Можете собі уявити стан хлопця, якому всього тринадцять років, – один вночі, в голому степу і такий випа-док. Пам’ятаєте Тараса Григоровича – “...мені тринадцятий минало...” Ін-

шого разу – гони ріллі підходили безпосередньо до входу в наше сільське кладовище і я, коли вночі орав, під’їжджаючи до цвинтаря, мимоволі зачи-

няв двері кабіни трактора, бо в світлі фар на кладовищі ввижалися різні ті-ні та привиди. Хоч я і не з боягузів. А ще було таке, коли я вночі орав на самих крайніх Кропивенських полях – це біля сіл Листопадівка та Черво-

ний Степ, – несподівано, як грім серед ясного неба, запалав неймовірним

сяйвом увесь нічний степ від запуску надзвукового літака, що в кількох де-сятках метрів проревів над моєю кабіною. Можете знову оцінити стан на-півсонного хлопченяти чи напівпарубка, вночі, далеко від села, така при-

голомшуюча картина. При цьому я тоді не знав, що за декілька сот метрів від межі Кропивенських полів стояла військова база протиповітряної обо-

рони і це, мабуть, були якісь нічні навчання. Сьогодні її вже немає, а буді-влі, ангари і склади орендує якийсь фермер. Іноді мені доводилося спати в скиртах соломи разом з мишами та лисицями. Вночі, втомленому, аж з під

Листопадівки чи Червоного Степу, кілометрів п’ять батько не дозволяв йти

додому, тому до ранку треба було “кантуватися” в скирті. Щоправда, тут

65

уже були і інші хлопці та старші чоловіки, які теж працювали причіпними

у інших трактористів. Пам’ятаю, як мені було образливо, що за цілу осінь важкої роботи

парторг колгоспу Пилип Юстинович Тарабанчук нагородив мене черво-

ним вимпелом, вважай, червоним шматком тканини трикутної форми, про-

те з зображенням Леніна, серпа і молота. Отак вся Україна і більшість українців важко трудились на бездонні і ненажерливі “закрома Родины”, а “Родіна” їм за це дарувала “красные вымпелы”, цинічно плюючи в душу.

Батько та ще декілька трактористів за осінь виорювали близько двох-трьох

тисяч гектарів ріллі під сівбу, а за це він отримував в різні роки від

дев’яносто до двохсот-трьохсот рублів. Щоб було зрозуміліше теперішнім

поколінням, що це за сума, скажу, – це вартість одного костюма середньої якості. А нас в сім’ї – п’ятеро дітей. І батькам треба було думати, як вижи-

ти в таких “соціалістично-комуністичних” умовах. Нам кажуть сьогодні: “Проте тоді була робота для всіх...” Так, дійсно, тоді всі були рабами, гви-

нтиками у “великому радянському механізмі”. Навіть паспортів не давали

в селі, тобто не вважали за людей.

Пам’ятаю, коли я, як медаліст, успішно вступив у Івановський хімі-ко-технологічний інститут, то замість довідки з сільради поїхав до Хміль-ника отримувати паспорт. Як тоді на мене визвірилися (в прямому розу-

мінні цього слова) деякі працівниці районного паспортного столу, що явно

були дружинами партійних товаришів! “Что, уже умными очень стали?

Что, уже село поперек горла вам? Что, удираете, как крыси с корабля?..

Нету на вас Сталина!” і тому подібні ненависні наголоси. Вже тоді, ма-буть, відчули представники “п’ятої колони”, що з демократизацією ру-

шиться їхня імперія, у якій Україна та інші багаті природними і людськими

ресурсами республіки відігравали основну роль, могутність якої, в першу

чергу, базувалась на дешевій і рабський праці моїх земляків-українців від

шахтарів сходу до колгоспних трударів центра і заходу нашої теперішньої держави. А от тепер з’явився історичний шанс – весь цей могутній проми-

словий, людський і культурний потенціал нашого народу направити не “в примарні закрома”, не в кишені олігархів, а в процвітання України, на бла-го всіх її громадян і, в першу чергу, найбільш погноблених серед них -

українців, як державотворчої нації. Після закінчення дев’ятого класу уже Ступенецької середньої школи

я в жнива працював помічником комбайнера у брата Миколи. Треба було

на початку п’ятої години ранку бігти до зернозбирального комбайна СК-4 і прокачувати солідол у більш ніж сотню точок змащування, а потім цілісі-нький день в неймовірну спеку липня і серпня крутитись то попереду, то

позаду комбайна. Попереду – це коли скошені валки і їх треба перед жат-кою рівномірно розстилати. Позаду – це коли дуже повний накопичувач

соломи і його треба відкривати кожен раз з натугою. Якщо комбайн пола-мався, то негайно швидкими темпами ремонт, бо жнива не можуть чекати.

Батько мій вже тоді був водієм. Це для нього було більш звичною справою,

66

адже ще на війні він їздив на “Студебеккері”, підтягуючи гармати на пере-дову. Я безмірно пишався ним, адже це в селі була тоді для чоловіків чи не найпрестижніша професія. Прикро, але батькові моєму діставалися виклю-

чно машини або “з рук”, тобто старенькі, або які “відпрацювали” в армії. Нові автомашини отримували здебільшого водії, які вміли “прогинатися”

перед тодішньою владою, або, як казали про них в селі, “лизали задницю

начальству”. Але мій батько був впертим і толковим. Тому його автомо-

біль був завжди справним і чистеньким. Він любив свою машину, бо вона була для нього годувальницею. Так він пропрацював водієм аж до виходу

на пенсію. Будучи пенсіонером, батько ще працював завідувачем кормоце-ху. Власне, він і завідувач, і сам же й готував січку, і варив у великих кот-лах для худоби товч. Ще пізніше працював трактористом колісного “Вла-димирця” з кузовом попереду. Потім, коли Тато років у сімдесят, як пенсі-онер, перестав працювати у колгоспі, зять Василь йому подарував майже такий же трактор, що ще довго був для нього серйозною допомогою в його

приватному господарстві. Ці епізоди з дитячо-юнацьких років пригадав для того, щоб підтвер-

дити – від батька я навчився робити майже все, що повинен вміти справж-

ній чоловік. Тому сьогодні я можу без перебільшень і побудувати хату, і виростити сина (та й не тільки сина, але й доцю), і посадити дерево, і біля автомобіля тямлю, і в сільському господарстві, і коло дачі можу все... Про-

те, незважаючи на те, що ціле дитинство з батьком “провозився” біля тех-

ніки, все-таки, в школі більшою схильність у мене була до гуманітарних

предметів. Дуже любив малювати, географію, історію і, понад усе, літера-туру. Українську мову і літературу читала у Кропивнянській восьмирічній

школі Вікторія Аркадіївна Вовк, а у Степенецькій середній школі – Марія Юхимівна Онищук. Обидві ці вчительки для мого світогляду як людини,

як патріота, зробили надзвичайно багато. Вікторія Аркадіївна була дуже суворою, принциповою, але справедливою. Саме вона в радянські часи ор-

ганізовувала в школі різні заходи, вечори, конкурси, присвячені то Тарасу Шевченку, то Лесі Українці, то Івану Франку. Тоді за це могли і “націона-лізм пришити”, але ця чудова вчителька, слава Богу, того не боялась. Пам’ятаю, як на організовані нею вечори національно-патріотичного зміс-ту збиралось багато людей і молодих, і вже не молодих стільки, що в класі не було “де голці впасти”.

Інші вчителі нашої рідної школи теж були прекрасні і як фахівці, і як люди. Про першу мою вчительку Марію Антонівну Тригубу (Кучеряву) я вже згадував на сторінках цих моїх скромних спогадів. Вона була надзви-

чайною акуратисткою, суворою та не сюсюкалась. До мене ставилась по-

особливому, хоча і не виділяла серед інших. Це, мабуть, тому, що з одного

року народження з моїм батьком і ходила з ним до школи в один клас. А

ще мене вчили такі вчителі: Олена Сергіївна Панчук (класний керівник та вчитель російської мови і літератури), Людмила Андріївна Плахотнюк (вчитель математики), Олексій Денисович Яновський (вчитель хімії), Дми-

67

тро Прокопович Прохватило (вчитель фізики), Микола Олександрович Го-

лик (вчитель географії та праці), Тамара Іванівна Мазур (старша піонерво-

жата), Петро Купріянович Янчурський (вчитель історії і директор школи),

фізкультуру викладала Тетяна Семенівна Рябоконь, німецьку мову – Біле-нький Микола Костянтинович. Були в школі і багато інших чудових вчите-лів, проте вони нам або нічого не викладали, або викладали епізодично і вели дисципліни для інших учнів школи. При цьому до переходу у четвер-

тий клас у ньому було порівняно небагато учнів і я їх всіх з величезною

насолодою і ностальгією занесу до моїх спогадів. Це: Атнабердієва Валя, Борсун Валя, Сорока Галя, Кравчук Марія, Рябоконь Альоша, Павлюк Ва-ля, Пасинюк Ганя, Денисюк Ніна, Галянт Петя (нажаль, уже покійний),

Павлюк Петя, Лукащук Марія, Дзигман Марія, Зозуля Галя, Прохватило

Галя, Кравчук Льоня, Сукач Толя, Кондратюк Міша, Киналь Галя, Сорока Оля та Петрук Василь. У четвертий клас до нас з Погорілої прийшли: Ма-рущак Вася, Хаврич Галя, Сініцький Льоня, Павлюк Надя, Сорока Міша, Кравчук Вася, Коренівська Віця (Віцентина), Житовецька Люда, Остап’юк Неля та Дзигман Неля. У п’ятому класі нашої “гвардії” прибуло ще з Клі-тенки: Коломієць Коля, Томчук Лариса, Усата Наташа, Усата Надя, Саль-вук Лариса, Біленька Лариса, Загинай Таня, Гордійчук Міша, Доронін Ва-ся, Голінкевич Катя, Адамчук Люда. Пізніше ряди наші поповнили декіль-ка учнів, що залишилися на повторне навчання: Кравчук Іван, Левчук Оле-на, Кравчук Микола. Таким чином було утворено два класи: «А» і «Б». Я

навчався у «А»- класі, у якому було два явних лідери, крім мене – ще і Га-ля Зозуля. Галя, так як і я, закінчила вісім класів на “відмінно”, потім –

Вінницьке медичне училище і працювала увесь цей час медсестрою. Хоча ця дівчина могла б досягнути значно більше. У «Б»-класі лідирувала Галя Хаврич – надзвичайно красива дівчина і акуратистка. Кажуть, що її вже, нажаль, немає. Жила десь у Молдові. Долі моїх багатьох однолітків на сьо-

годні невідомі. А так хотілося б зустрітися зі всіма, погомоніти, довідатись про новини і їхнє життя-буття... Додам по «свіжих слідах», що, нарешті, 21

квітня 2012 року через 39 років ми таки зустрілись. Дійство було цікавим.

Багатьох своїх однолітків я одразу не впізнав. Невблаганний час робить своє…

Шкільні роки можна описувати безкінечно, адже вони такі яскраві і незабутні. Це і вогнища, і піонерські зльоти, і велика кількість концертів до визначних свят, звичайно ж, радянських у першу чергу, захоплюючих

спортивних змагань та ін. При першій же потребі – нелегка робота на кол-

госпних ланах: обкопування дерев у колгоспному саду, збирання картоплі та інших овочів восени і т. і. Пам’ятаю, для мене була найбільшою честь, як відмінника навчання, стояти на День Перемоги у почесній варті біля сільського пам’ятника воїнам-визволителям. Це було особливо почесне за-вдання, оскільки я з родини фронтовика та ще й прізвище мого рідного дя-дька Петра, як геройськи загиблого, було викарбовано на гранітній плиті поруч з пам’ятником. Дійсно, притрушене гіркотою втрат свято 9 травня у

68

нашому селі, як і у більшості сіл і міст України, відзначалося найурочис-тіше. Люди вічно пам’ятатимуть про ті страшні лихоліття Великої Вітчиз-няної війни, у якій рідна Україна, без сумніву, постраждала чи найбільше. Саме наших українських людей загинуло найбільше – понад десять міль-йонів. Така плата українського народу двом найненажерливішим в історії людства маніякам – Сталіну і Гітлеру, які задумали і реалізували цю стра-шенну бійню і цей сатанинський геноцид. Гітлерівська стальна армада, на-че катком пройшла по Україні туди і назад, знищуючи все підряд. Сьогодні можна без перебільшень стверджувати – вклад України в перемогу над

фашизмом найвагоміший. Слава Україні! Героям Слава! Ми, теперішнє покоління, вічно будемо пам’ятати великий подвиг наших батьків і дідів, які разом з іншими переважно слов’янськими народами врятували людство

від коричневої чуми XX століття. При цьому дуже прикро, що влади нові-тньої незалежної України, що були і є в значній мірі прокомуністичними,

мабуть забули гіркі уроки війни. Сьогодні ні Президент, ні Верховна Рада на запитання пересічного Українця: “Чи є повна гарантія нашої незалеж-

ності?”, звичайно ж, не дадуть ствердної відповіді. В кращому випадку,

“ліві” можуть лише стверджувати одне і те ж, що Росія на нас не нападе, виходячи з пріоритетів вічної дружби між українським і російським наро-

дами, а поляки, турки і румуни – слабкіші від нас. І тут знову історія вчить усіх нас тому, що вона нічого не вчить. Україна була, є і буде для сусідніх

держав ласим шматком. Пригадайте хоча б організовану Леніним та росій-

ськими більшовиками (бандами Муравйова) звірину бійню наших хлопчи-

ків-патріотів під Крутами (до речі, цьому бандиту допомагали регулярні частини червоної армії під проводом одного з її керівників Юрія Коцю-

бинського – гидотного сина великого батька Михайла Коцюбинського),

або жахливі кровопролиття козаків-українців за часів Речі Посполитої та багато іншого. Тому будь-хто завжди буде прагнути тут господарювати. А

в самих українських можновладців “клепки” немає. Віддали задарма стра-тегічну і тактичну ядерну зброю, проте заручились ефемерною “гарантією”

нашої недоторканості з боку США, Європи та Росії. Тільки чого варті по-

дібні, з дозволу сказати, гарантії та запоруки – ми добре знаємо з недавньої історії, наприклад, мирний “пакт Ріббентропа-Молотова”. Сталін і Гітлер

теж нібито заручилися жити в мирі, а що вийшло з того – добре знаємо ми,

а ще краще – наші багатостраждальні предки. Тому – жарти в сторону!

Армія наша рідна українська за всіма ознаками є малопридатною і віри в те, що вона в повній мірі захистить Народ України, немає. Я зараз розмір-

ковую як капітан запасу та як людина, яка не збирається тікати з нашої рі-дної Батьківщини. Тому мене це особливо болить, бо в мене є діти і онуки.

Я і зараз усвідомлено вважаю, що тактичної ядерної зброї з дальністю

стрільби до тисячі кілометрів нам не варто було позбуватися. Стратегічна зброя, дійсно, нам не потрібна, бо утримання її було б обтяжливим для на-роду і держави. А тактичну зброю віддати просто так – це однозначна зра-да тодішнього Президента комуніста Кравчука. Хай би собі декілька мобі-

69

льних дивізіонів з тактичною зброєю пересувалися по лісах України. Тіль-ки тоді з нами рахувалися б усі сусідні держави, в тому числі і наша моло-

дша, але на даний час могутніша «родичка» Росія. Це була б виключно

зброя стримування, а не нападу. Власне, Україна ніколи ні на кого не напа-дала, а от навпаки – таких прецедентів у її буремній історії скільки завгод-

но. І кожен раз це закінчувалося страшним нищенням української нації. То

ж, давайте, брати мої - українці, нарешті отямимось, затягнемо тугі-

ше наші ремінці на “кругленьких” від вареників животах та зробимо

нашу армію по-справжньому боєздатною, мобільною і сильною. Після

цього разом з Росією (або без неї) треба якнайшвидше приєднуватись до Європейської системи колективної безпеки. Не хочу це називати “НА-

ТО", бо чомусь таке слово на зросійщену та прокомуністично налаштовану частину українства завдяки іще радянській ідеології діє, наче “червоне по-

лотно на бика”. Разом з тим, мені, як простому українському громадянину,

все-рівно – як це буде називатись, лиш би воно стало надійним щитом від

будь-яких посягань і агресорів на нашу вистраждану багатьма поколіннями

за багато віків Свободу!

При цьому я наголошую для нашої молоді – будьте пильними, не дайте себе одурманити. Нам в радянські часи казали, що перемогу над во-

рогом здобув “Великий Совєтський Народ”. Це, звичайно, правда. Та тіль-ки не вся. Роль і місце українського, тобто великого києворуського народу,

свідомо занижувалась. Більше того, у переважній кількості “совєтських”

фільмів та книжок, що потоком виготовлялися на ідеологічне замовлення кремлівського партійного керівництва, українець подавався виключно як зрадник, як поліцай, як бандерівець, як боягуз, а істинно “русскій”(тобто

росіянин) – як кришталево чесний, сильний, розумний та незрадливий тип.

Тут вкотре доводиться згадувати “істинно русского” генерала Власова та ще низки його соратників, які з “патрахами” здали Гітлеру цілу армію під

Псковом, що потім носила назву “Русская освободительная армия – РОА”.

Проте офіційна радянська ідеологічна машина, щоб реабілітуватися в очах

радянських людей і “перевести стрілку” на інших, розкручувала міф лише про українця-“зрадника” Степана Бандеру, хоча останній нікого не зра-джував, не здавав нікому армії, а лишень, як істинний патріот народу укра-їнського, вперто боровся і проти більшовизму, і проти фашизму на своїй

же рідній землі, бо і те, і інше є сатанинською заразою для України. Що-

правда, треба зізнатись, що в радянські часи за такі думки будь-хто міг не-гайно опинитись на Соловках або в “сонячному” Магадані. Слава Богу, те-пер цього немає! Ми тому і боролися та здобували неймовірними зусилля-ми багатьох поколінь свою незалежність, щоб ніхто нам зовні, та і зсере-дини, не нав’язував, як треба трактувати і розуміти нашу ж історію та на-ших національних Героїв.

А нав’язування другосортності великій цивілізованій європейській

українській нації, несправедливість збоку ідеологів тодішнього партійного

керівництва мене обурювали ще з дитинства. Я, як і більшість українців,

70

відчував цю фальш, але вдіяти нічого не міг. Зараз я вірю, що неодмінно

наступить ера Правди і Справедливості, а от коли це відбудеться – про-

гнозувати важко...

При цьому додам по недавніх буремних подіях 2014 року. Все так сталося, на жаль, як я у значній мірі передбачав. Тепер Україна воює з Ро-

сією – країною-агресором, що цинічним шляхом відібрала у нас Крим, і далі хоче наших українських земель. Наша «нєзалєжность», як вони зі зло-

бою цідять через зуби, їм поперек горла… Однієї сьомої частини світу їм,

виявляється, мало. Проте, скільки вже полягло наших хлопців-Героїв за нашу незалежність, зокрема на Сході Української держави, а кінця і краю

російським імперським зазіханням немає…

Змінюючи тему, вкотре наголошую – в школі було цікаво і захоплю-

юче. Класи наші були дружними, а учні – добрими і порядними, хоча час-тина із них були відверто слабкими. Проте я здебільшого крутився в сере-довищі сильних і проворних. До цих пір залишилася у мене звичка – бути

першим або на гребені. Однак ніколи не ставив собі за мету – досягати цієї першості за будь-яких обставин, навіть переступивши через людину чи че-рез совість. Я намагався це зробити, виключно використовуючи переваги

“чавунного заду”, тобто впертістю і сидінням над уроками і принципу “зо-

лотої голови”, тобто те, що дароване мені від батьків, дідів і прадідів та від

Бога. Саме таке поєднання і дозволяло мені бути скрізь лідером. Я і сього-

дні відчуваю це на собі, будучи завідувачем складної, але сильної кафедри

та директором молодого, але націленого на перспективу інституту. І тут мені потрібно бути завжди першим. А рівнятися є на кого. Наприклад, бі-льшість моїх друзів намагаються скрізь бути першими і це їм добре вда-ється, зокрема, завдяки щойно згаданим принципам “трудоголіків”.

Всього було у дитячо-юнацькі шкільні роки. У старших класах ми,

хлопці, помітно задивлялися на дівчат. А вони всі були у нас красуні. Та, власне, тепер, коли поїздив по світу, був у декількох країнах, можу твердо

сказати – кращих від українських дівчат немає ніде. Можу переконливо

довести те, що і доводити не потрібно. При цьому вечорами, особливо влі-тку чи на канікули, всі хлопці та дівчата любили ходити в сільський клуб.

Там спочатку дивилися фільм, частіше всього – радянського або індійсько-

го виробництва, потім танцювали, а далі опівночі з піснями розходились по домівках. В час моєї шкільної юності ми з захопленням співали перева-жно українських пісень Володимира Івасюка, а саме: “Червона рута”, “Во-

дограй”, “Верба” та багато інших. Починаючи з кінця шестидесятих та по-

чатку семидесятих років, після засилля радянських та російських пісень для українства це був час душевного підйому, як подих весни, як ковток свіжого повітря. Це була та віддушина, відлига, яку згодом не простила “совєтська” партійна машина Івасюку, задушивши його і повісивши на де-реві у Львівському парку. Однак “джина” вже було випущено. Національні тенденції почали переважати офіційно встановлені, патріотично-радянські. В Білорусі набирали обертів “Сябри”, а пізніше “Вераси” тощо. У нас –

71

“Червона рута”, “Смерічка”, “Кобза” та багато інших достойних і патріо-

тичних ВІА. Непоганими, хоч і у значній мірі прорадянськими, були і ро-

сійські ансамблі типу “Самоцвєти”, “Пламя” та інші. Отже, з Кремля вбив-ством Івасюка Москва прагнула вкотре насваритися на Україну і показати,

по-перше, що націоналізм занадто розцвітає в Україні, а, по-друге, – хто в домі господар. Причому це зробили настільки вдало, що ще й досі україн-

ська молодь соромиться співати своїх пісень. А в маршрутках, на телеба-ченні чи деінде – почути українську пісню – це велика рідкість. За це боля-че. Знову хочеться звернутися до моїх співучих українців, достукатися до

їх свідомості, до громадянської позиції. Адже наша мова і наша пісня, по-

за сумнівом, є найкращими, наймелодійнішими, найзвучнішими, найга-рмонічнішими у цілому світі! Залишаючи російську “попсу” і російську

мову російським громадянам, запитую, навіщо нам, українцям, їх “язик”,

коли у нас є своя пречудова мова, яка ідентифікує велику українську на-

цію у славному віночку світової спільноти? Хай собі тішаться наші брати-

слав’яни, на здоров’я, “великим і могучим”, а нам своє робить... Розмов-ляючи постійно їхньою мовою, співаючи їхніх пісень, ми додаємо тіль-ки! в скарбницю російської культури. Відповідно, такі люди працюють на міць сусідньої держави, а це сьогодні можна трактувати і як державна

зрада. Разом з тим, рідна мати-Україна палко чекає своїх блудних синів і

дочок. Я маю на увазі не тільки частину сьогоднішньої молоді, але, в пер-

шу чергу, співаків, так званих “народних” і “заслужених артистів Украї-ни”, що повністю переключилися на виконання російських пісень. Це і Софія Ротару, і Павло Зібров, і Таїсія Повалій і багато інших. Щоправда, на щастя, не у всіх ще “даха знесло”. Хочеться їх запитати – що Ви за люди

такі? Особливо – Софію Ротару. Володимир Івасюк, який зробив з неї “лю-

дину” саме на українських піснях, мабуть, перевертається в труні від такої зради і цинізму. Вважаю, що високе звання “народний артист України”

(підкреслюю – “народний” і “України”) треба негайно відбирати у таких, з дозволу сказати, артистів. У цьому ряду варто назвати таку огидну істоту-

«Заслуженого» зрадника України, лютого україноненависника іосіфа коб-

здона. Не все ж купується за гроші, а, особливо, совість та відношення до

свого коріння, своєї нації, та, врешті-решт, матінки-України. Продовжую-

чи проблему мови, скажу, що вона вирішується досить просто. В державі зацікавлені промосковські сили провокують людей якоюсь видуманою ни-

ми ж двомовністю, мовним питанням тощо. А державні посадовці найви-

щого рангу не вимагають від тих, хто ігнорує “украинский язык”, вивчити

державну мову народу, який є титульною нацією, який їх годує хлібом

святим, серед якого вони живуть. Це ж так просто. При цьому треба зазна-чити, якщо ти не можеш вивчити спорідненої державної мови, то в

тебе є проблеми з розумовими здібностями, а, відтак, тобі немає місця, наприклад, у закладах освіти і науки чи інших державних установах. З

другого боку, якщо ти вперто не хочеш її вивчити, то ти є потенцій-

ним ворогом українського народу і його держави, тобто принагідно така

72

людина обов’язково “вистрілить у спину”, як це було недавно у Криму і на Сході нашої держави, коли деякі представники «п’ятої колони» вже готові були з хлібом і сіллю зустрічати «путіна-визволителя».

Отже, третього не дано. Тут доречно згадати відповідне запитання Народного депутата України Ірини Фаріон до Прем’єр-Міністра Миколи

Азарова під час його звітування на одній із сесій Верховної Ради України –

чи «він упереджений, чи розумово відсталий, коли не може вивчити спорі-дненої до російської нашої державної мови». При цьому треба чітко

пам’ятати перші стрічки і десяту статтю Конституції України, які відпові-дно стверджують: “Україна є державою українського народу” і “Держав-ною мовою є українська...” Додам, чим більше людина знає мов, тим бі-

льше у неї людського. Але для того, щоб наша нація міцніше ставала на ноги і ефективніше розвивалася держава Україна, особливо в цей важкий

для неї перехідний період, треба всім нам об’єднатися і спілкуватися

нашою – істинно руською, тобто українською, тобто державною мо-вою. Проте в людей з низьким рівнем інтелекту, видно, немає свого сум-

ління. Живуть за принципом – хто більше платить, у того і правда. Дійсно,

Росія успадкувала “кращі” традиції від царату та Радянського Союзу –

тримати всіх у страхові і покорі. Ще й досі частина горе-українців огляда-ється на Кремль. Хоча у самої Росії сьогодні серйозні проблеми і, в першу

чергу, як утримати в покорі штучне державоутворення (федерацію) зовсім

різних народів і націй, які із споконвіків були і є не надійними партнерами,

а іноді – навіть лютими ворогами центру. Приклад – Чечня. Це, звичайно,

не означає, що ми із своїми братами-слов’янами не повинні жити в мирі і дружбі. Однак, при цьому і політикам, і народові українському потрібно

більше мудрості, твердості духу, патріотизму і непоступливості, коли мова йде про державні інтереси.

Я, коли був малий, ніколи не думав, що доля мене закине більше як на вісім років у центр Росії – величезне пролетарське місто текстильників Іваново. Там я жив, навчався у хіміко-технологічному інституті, працював у енергетичному інституті. За цей час глибоко зрозумів душу простого ро-

сіянина. Мушу зізнатися, що росіяни такі ж обдурені владою, принижені і прості люди, як і українці. А злобу і нетерпимість до “хохлов” і “бандэров-цев” їм нав’язують кремлівські політики, що здавна прагнуть наштовхнути

два братні народи один на одного, щоб користатися з цієї ситуації, особли-

во під час чергових виборів. Тому ми – українці, як велика європейська

нація, повинні бути завжди вище обставин і не піддаватися на такі про-

вокації. Але коли їхні імперські амбіції вже виходять за край, то треба час від часу знаходити спосіб і показати, що ми є козацького роду.

Те ж про історію. Вже багато століть росіяни вдало перекручують іс-торію Київської Русі на свій лад, фактично відібравши її у нас. При цьому,

зокрема, наших київських князів вважають тільки русскими, тобто своїми,

а нам спочатку пришили ярлика “окраїнці”, потім малороси, тепер тракту-

ють нас, як націю, яка невідомо звідки взялась і мова наша всього лиш як

73

діалект “вєлікага русскага языка”. І треба ж так, києво-русичі-українці ми-

рно проковтують цього облизня вже декілька століть з часу занепаду київ-ського, чернігівського, галицько-волинського та подільського князівств, які, в свою чергу, дали поштовх виникненню на північному сході Русі рос-тово-суздальського, суздальсько-володимирського, новгородського та мо-

сковського князівств. Останні, врешті-решт, після тривалих міжусобиць перетворилися на Московське царство.

А в XV – ХХ століттях та і раніше, як відомо, центр землі руської –

Київ внаслідок бездарних дій, на зразок сьогоднішньої політичної еліти, та невміння об’єднати навколо себе своїх князьків та гетьманів здався з гань-бою на милість московських, а потім петербурзьких царів, та московсько-

загорських патріархів “всія Русі”. З того часу і до сьогодні ми ще не може-мо позбутися цієї, з дозволу сказати, “милості” нашого північно-східного

сусіда, який ще декілька століть тому існував в деякій мірі напівдикими

язичеськими поселеннями, що асимілювали на півночі з місцевими варва-рами – угро-фінами, а на сході – з ординцями, зокрема, вузькоокими меш-

канцями Поволжя. Це відбувалося в них тоді, коли в нашій славній столиці – Києві були вже десятки чи сотні церков, Києво-Могилянська академія і рідко де можна було виявити неграмотного києво-русича. Треба віддати

належне царсько-боярській Москві того часу – вона не стала довго думати,

як Київ, а проявила трохи нахабства і прибрала Русь до рук та і частина ко-

зацької старшини їм допомогла. Розсерджений на Річ Посполиту і змуче-ний війнами Богдан Хмельницький фактично здав Московії нашу тодіш-

ню козацьку державу замість того, щоб боротися за незалежність до кінця! Щоправда, треба враховувати, що в тодішніх умовах і шаленому зовніш-

ньому натиску, як і сьогодні, зробити це було ох і непросто. При цьому

наш легендарний полководець Іван Богун не підписався під жодним до-кументом, який передбачав російський, польський чи турецький про-

текторат над Україною. Я дуже пишаюся, що є лауреатом премії імені цього видатного українця-патріота. І не тому, що, як комусь видається, не люблю Росії, а тому, що я дуже люблю Україну. Отут Росія “во всю ива-новскую” без особливих церемоній використала могутній інтелектуальний,

духовний та матеріальний потенціал цивілізованих південно-західних ру-

сичів. За два-три століття значною мірою завдяки їх зусиллям, як гриби,

зростали міста, промисловість, наука спочатку у європейській частині Росії до Уралу, а потім по всьому Сибіру. Українці активно будували Санкт-Петербург, Москву та ще й зараз продовжують це робити, козак Єрмак з ватагою наших хлопців взяли для московітів Сибір, потім українці відвою-

вали південні околиці імперії, будували Біломорканал, Соловки, Магадан,

БАМ і багато іншого. Звичайно, офіційна царська та і радянська ідеологія подавала ці звитяги виключно на користь Росії і росіян. Як приклад, при

цьому ми знаємо з історії, що турків в Болгарії переміг російський воїн під

мудрим керівництвом російських царських генералів. Мені довелося бути

на славнозвісній горі Шипка у Болгарії, де відбулася переломна битва ру-

74

ського воїнства з турками. В музеї Слави на самій вершині є плити з прі-звищами воїнів, які геройськи загинули в цій різні за імперські російські інтереси або замерзли тоді на цій вершині. Це майже виключно українські прізвища хлопців-козаків – наших з Вами земляків. Таких прикладів з іс-торії, в тому числі новітньої, безліч. При цьому, на наш сором треба зізна-тися, що деякі наші вітчизняні (українські) історики та археологи, як повії, подавали історію нашого народу за вказівками і суворою цензурою з Кре-мля. Це вони і продали нашу буремну історію на перегляд Росії. Ще і сьо-

годні прокомуністично налаштовані історики і археологи безцеремонно

доводять, що всі народи і народності, які здавна жили у Північному При-

чорномор’ї ще далеко до нашої ери начебто не є нашими предками. Буцім

то теперішнє покоління українського народу до кіммерійців, скіфів, антів, трипільців, аріїв, сарматів не має ніяковісінького відношення, тобто одна з найвеличніших культур світу – українська з’явилася просто так, з неба. Що

ще скажеш. Немає слів. Дай, Боже, цим нашим несвідомим співвітчизни-

кам твоє милостиве прозріння і розуму!

Отже, Москва, Кремль – це одне, а російський народ – це зовсім ін-

ше. Серед росіян у мене було немало друзів і приятелів, зокрема російсь-кий бізнесмен Микола Зав’ялов, науковці Валерій Вандишев (жаль, але недавно він раптово помер) та Євген Іванов, професор Володимир Абро-

симов (недавно помер), мій вчитель – член-кореспондент АН СРСР Генна-дій Крєстов (нажаль, уже покійний) та інші колеги, а Росія до деякої міри

стала для мене спорідненою країною. Спогади про моє перебування у ній

навівають ностальгію, радісні і сумні етапи моєї студентської молодості і мого важкого сходження, зокрема, до наукової кар’єри. І тут без єдності поглядів, без взаємовигідного співробітництва і Україні, і Росії ох і буде важко! З огляду на це, нас дехто сьогодні закликає назад у імперію під до-

мінування Москви. Думаю, що такі партії, звичайно ж лівого толку, і їх ку-

плені лідери давно прокляті свідомою частиною українства. Чому б їм сьо-

годні не стверджувати – Київ має бути столицею усіх слов’ян, бо тепері-шню багату і пихату Москву, яка занадто далеко зайшла у своїх імперсь-ких посяганнях і амбіціях, безцеремонно стягуючи данину протягом декі-лькох століть зі своїх сусідів та і зі своїх же безправних громадян, сього-

дні, м’яко кажучи, недолюблюють не тільки у цивілізованому світі, а, й

значною мірою, самі ж збіднілі росіяни з глибинок. Повірте, я це перекон-

ливо знаю, адже був там “своїм серед чужих” і “чужим серед своїх” більше як вісім років свого життя. Саме наша древня слов’янська мова, велика

культура, що базується не на безкультур’ї, п’янстві і матерщині, а на здо-

бутках наших мудрих предків має домінувати у всьому слов’янському

світі. Саме наша, канонізована, єдина, помісна, цивілізована, інтелек-

туальна та у вищій мірі духовна церква з центром і одним патріархом

у Києві має пройти крізь душу і серце, розум і сумління кожного патрі-ота в Україні та об’єднати українство! Якщо такі високі ідеали та гли-

боко національні і патріотичні принципи будуть набувати ваги, то я їх ак-

75

тивний прихильник. Мабуть, у цьому і полягає суть нашої національної ідеї. А Росію нам, попри все, треба поважати, але, борони Боже, не плазу-

вати перед нею!

Повернемось з політичного олімпу назад у незабутнє дитинство. Я в дитячі і шкільні роки намагався встигати скрізь. Мене любили дорослі, бо

я був надзвичайно допитливий і веселий хлопчак. Мене малого залюбки

возили в кабіні сільські водії – дядьки Генько Хамський, Іван Мамчук та Вітька Панчук. З першим із них, дядьком Геньком, у мене складалися до-

сить дружні стосунки. Всі ці люди поважали мого батька – такого ж, як во-

ни, простого шофера, а раніше – завідувача автотракторного складу. На-жаль, їх вже немає на цьому світі. Я досить довго ще до школи був «прив’язаний» до Марії баби Домки. Чомусь вона, доросла тоді дівчина, виділяла мене серед інших. Провозила мене малого на велосипеді, приго-

щала цукерками, була як рідна сестра. Потім вона завербувалася і виїхала з нашого села, а ось недавно я випадково побачив і пізнав на кладовищенсь-кому граніті її профіль. Мені було дуже жаль, що немає вже “моєї Марусі”.

Бабуся Христя брала мене малого на усілякі сільські оказії – Христи-

ни, поминки тощо. Тому я був “своїм” і серед старих людей села. Пам’ятаю, одного року влітку була страшенна засуха – така сушінь, що

мабуть більше місяця не було дощів. Земля пересохла, пороху на дорогах

сільських вулиць було по коліна. Старші люди говорили, що знову буде голод, бо зернові пропадуть, пересохнуть. Отже, найстаріші бабусі і дідусі під керівництвом мого рідного дядька, діда Юхима, зібралися одного дня на старому кладовищі біля великого хреста, який ще й досі стоїть на своє-му місці, щоб просити Господа Бога змилостивитися і дати дощу на пере-сохлу землю. Мені, маленькому хлопчику, може років п’яти від народжен-

ня, “довірили” велику місію – йти попереду процесії і віником розбризку-

вати воду направо і наліво. Вважається, що маленького хлопчика Бог “по-

чує і побачить” краще від інших. На небі ні хмаринки. Сонце пекло нещад-

но. І дійсно, не встигла процесія відійти від хреста і п’ятдесяти метрів, як почало гриміти і блискати, як уперіщив дощ, що світа білого не було вид-

но. З того часу старі люди мені приписували “особливу силу”. Таке було.

Це правда, хоч і в таке важко повірити, але це не містика, а, можливо, Боже провидіння!

Взагалі, воду я любив і люблю досі та, мабуть, не тільки я. В дитинс-тві міг влітку разом з хлопцями “киснути”, як казали дома, цілими днями в ставку, пірнати безмірну кількість разів, плавати навипередки. Дійсно, яке це чудове задоволення!

А ще з дитинства я люблю футбол. Вважаю, що це гра не тільки

фізична, але і інтелектуальна. Це гра для справжніх чоловіків. В шкільні роки, та і пізніше, я напам’ять знав усіх своїх футбольних кумирів, почи-

наючи з Олега Блохіна, Леоніда Буряка та закінчуючи Андрієм Шевчен-

ком. Я так важко переживав хоч і не часті програші київського “Динамо”,

але так щиро радів великим його перемогам. Команду тоді складали зви-

76

чайні прості, але талановиті наші хлопці. Сьогодні ситуація змінилася – і в київському “Динамо”, “Шахтарі” та і в інших українських клубах грають здебільшого “легіонери”. Тому вболівати за людей, які грають виключно за комерційний інтерес, бажання особливого немає.

При цьому я, як і більшість українських людей, пишаюсь славетними

перемогами і здобутками наших українських спортсменів. Однак гірко і боляче іноді буває, що ці діти України переважно розмовляють російською

мовою. Таке враження, що ці перемоги вони здобувають не во славу Укра-їни, а сусідньої держави. Я вважаю, якщо ти видатний спортсмен, то ти ще маєш бути особистістю, уособленням своєї нації, яка дала тобі талант і пу-

тівку в життя, громадянином і патріотом. Це і про видатних боксерів Кли-

чків, і про стрибуна Сергія Бубку, і про “тезку” нашого великого Кобзаря футболіста Андрія Шевченка та багатьох інших. До речі, батьки їхні – про-

сті люди, як я знаю, переважно розмовляють дома українською мовою. А

їх дітей – як заціпило! Думаю, що до них з часом ще прийде розуміння їх-

ньої великої місії на Землі для України у другій частині п’єси життя. Що-

правда, до таких як комуніст Олег Блохін – можливо й ні. За будь-яких об-

ставин, ми вдячні цим хлопцям, що вони, більше, як хто інший, прослави-

ли нашу державу і відкривали неосвіченому світові, хто така Україна. Спа-сибі Вам, хлопці, але пам’ятайте, що перед Вашим сумлінням – борг!

Так само щиро я любив і люблю шахи. Це інтелектуальна гра, особ-

ливий тренінг для мозку. Щоправда, в шахах я люблю тих гравців, які гра-ють “з чистого листа”, а не тих, хто заздалегідь напам’ять завчив різного

роду комбінації. Шахи – це гра інтелектуалів, це захоплююча гра особли-

вих людей, і в них треба вигравати силою розуму, а не завченими комбіна-ціями. Це, звичайно, не стосується професіоналів.

А ще любив і люблю читати. Зараз це вдається все рідше і рідше. Проте в дитинстві міг читати до пізньої ночі. Якщо мама просипалась і гримала на мене, то я брав ліхтарик і тишком-нишком продовжував читати

під ковдрою. Здається, усі книги, історичні романи та повісті, що були у

нашій Кропивнянській бібліотеці, я в дитинстві перечитав від початку і до

кінця, поглинувши як губка, та пронісши через душу і розум їх сокровен-

ний зміст. Тепер настала пора написати на сторінках цієї скромної книги про

мою велику родину. За Тата і Маму, дідусів і бабусь я сказав окреме слово.

У нашій сім’ї було б шестеро дітей, однак найстарша Ганя померла ще в роки війни. А ще є брат Микола, сестри Ніна, Женя та Валя. Микола і його

дружина Світлана живуть у нашому рідному селі Кропивна. У нього теж

багатодітна сім’я: Марія, Вася, Юрка, Клава і Борисик. Останній, най-

менший, помер, коли йому виповнилося всього вісімнадцять років. Такий

був добродушний, розумний хлопець. Для нашої всієї родини це була ве-лика втрата. Микола все життя до пенсії пропрацював у колгоспі механіза-тором та бригадиром тракторної бригади. Наробився у цьому колгоспі –

оце і всі дивіденди від радянської влади. Старша його дочка Марія теж жи-

77

ве у рідному селі. Має сина Валіка та онучку, які мешкають у Києві. На-чебто непогано господарюють вони з її чоловіком Леонідом, однак обоє молоді і могли б ще десь працювати. Та колгосп розібраний вщент – і ні-якої тобі перспективи. Вася, син брата Миколи, зразу ж після служби у ар-

мії подався в Сибір на заробітки. Там тривалий час жив і працював. Недав-но переїхав до Татарії – батьківщини його дружини. Має двох дітей – сина Андрія і дочку Аню. Юра, наступний син Миколи, живе у Вінниці. Тру-

диться на будівництві. Дружина його Катерина працювала донедавна у пе-дуніверситеті. Є у них дочка Світлана, яка закінчила педучилище та педу-

ніверситет. Вони вже, слава Богу, мають власну квартиру, то і життя стало

легшим. Бо до цього декілька років моєму дорогому племіннику доводило-

ся важко заробляти у тій же злополучній Москві та Підмосков’ї, а в ре-зультаті – втратив здоров’я. Клава, молодша дочка Миколи, живе у Верни-

городку, що на Козятинщині. Має двох синів: Сашу і Мішу. Ось так і живе родина мого брата Миколи.

Наступна моя сестра Ніна живе зараз у Івано-Франківську. Чоловіка її звати Олексій Кузьмович (нажаль, зовсім недавно його не стало). Наш

сільський хлопець. Прослужив офіцером у Радянській Армії, а донедавна, як і Ніна, був на пенсії. До Івано-Франківська вони після розвалу Союзу

переїхали з Іваново. Мають дочку Анжеліку та двоє онуків: Віту та Катю.

Анжеліка живе у Апатитах Мурманської області Російської Федерації. Ко-

ли Олексій та Ніна служили на Новій Землі три роки, то увесь цей час ма-ленька Анжеліка була у нас в селі на догляді дідуся Гріші та бабусі Антосі. Проте батьки мої, як відомо, зранку до вечора працювали в колгоспі, то

Анжеліку залишали на мене. Ото я три роки її і виховував. Вона більше ні-кого не визнавала, окрім дяді Васі, тобто мене. Щоправда, Лукащуки мені здорово прислужилися і допомогли в житті, коли жили в Іваново. Ніна ме-не часто підкормлювала, бо часи у Росії, окрім Москви, коли я вчився, бу-

ли важкими і голодними. Взагалі, я жив у гуртожитку, але до Лукащуків їздив часто. Тому я Ніну і Олексія Кузьмовича поважаю та особливо виді-ляю серед усієї моєї родини.

Сестри Женя і Валя жили у місті Красноград Харківської області. Женя на пенсії і зовсім недавно перебралася до Полтави. Має сина Володю

та онука Віталіка і внучку Настю. Вова живе із сім’єю у Полтаві. Раніше працював у Сибірі вахтовим методом. Валя має двох дітей: Руслана і Люд-

милу. Вони закінчили Івано-Франківський інститут нафти і газу. Валя працювала після закінчення ІФІНГу – інженером Красноградського

об’єднання бурових робіт і газовидобування. У її сина Руслана народилася дочка Олександра та зовсім недавно син Сергійко. Руслан живе з сім’єю у

Харкові. Людмила вийшла заміж і живе та працює у Полтаві. Недавно на-родила дочку, яку назвали Настею.

Хочеться також добрі слова сказати на адресу моїх тещі і тестя. Тес-тя звали Остапчук Дмитро Степанович. Все життя важко працював, не для себе, а заради дітей і онуків. Нелегка йому дісталась доля. Втратив руку,

78

працюючи на жнивах, а це ось недавно помер. Теща Анастасія Юстинівна живе зараз сама у селі Ступник, рідному селі моєї дружини Галі. Село

Ступник поруч з Кропивною. Колись раніше обидва ці села входили в один колгосп. У Кропивні була восьмирічна школа, у якій я вчився, а у

Ступнику – десятирічка, яку я і закінчив з золотою медаллю. Пройшов час. У Ступнику залишалася початкова школа, а старших учнів возили до нової Кропивнянської одинадцятирічки. Тепер Ступенецьку школу і зовсім за-крили. Мама-теща – дуже добра жінка. Все віддає дітям і онукам та все життя піклується про них. Моя сім’я дуже любить Маму і бабусю Настю.

Ми часто їздимо до неї, так само, як їздили і до моєї рідної Мами. По мірі можливостей допомагаємо їм. Маму і бабусю Антосю ми теж всі дуже лю-

бимо. Знедавна вона живе у мене. Їхні чоловіки, а наші батьки, повмирали,

а вони залишилися одні і рідна земля, на якій зросли, трудилися, народили

і виростили діток, як магніт, не відпускає зі своїх гарячих обіймів... Ну і нарешті – про свою сім’ю, до складу якої входить моя дружина

Галина Дмитрівна, син Роман, дочка Діана, зять Андрій та онуки Владис-лав і Віктор. Дочка Діана зі своєю сім’єю живе окремо у своїй квартирі, в місті Вінниці. Працює провідним спеціалістом управління комунального

майна Вінницької міської ради. Надзвичайно працелюбна і наполеглива у досягненні мети. Користується повагою на своїй роботі. Закінчила Вінни-

цький національний технічний університет за спеціальністю “Менеджмент організацій (будівельної та комунальної сфери)”. Зять Андрій, майор внут-рішньої служби, працює в управлінні, що відноситься до Міністерства юс-тиції України. Закінчив академію Міністерства внутрішніх справ. Внук Владик з задоволенням відвідує школу. Внучка Вітю водять до дитячого

садочка. Він ще малий, хоча всім доводить, що він уже «дорослий». Над-

звичайно жвавий, допитливий і розумний хлопчик. Ми всі дуже любимо

наших онуків. Рома, мій син, моя гордість, продовжувач роду Петруків, за-кінчив школу мистецтв і одночасно з медаллю середню школу №35 міста Вінниці. Закінчив магістратуру Вінницького національного технічного

університету за спеціальністю “Екологія та охорона навколишнього сере-довища”, а потім аспірантуру за спеціальністю «Екологічна безпека» і зо-

всім недавно успішно захистив за цією ж спеціальністю кандидатську ди-

сертацію під керівництвом видатного вченого, доктора хімічних наук,

професора Анатолія Петровича Ранського. Я цим безмірно пишаюсь. Зав-жди круглий відмінник. Був старостою групи. Займається серйозно науко-

вою роботою. Підпрацьовує у науково-дослідній частині університету. По-

силено вивчає англійську мову. Бездоганно володіє сучасними

комп’ютерними технологіями. Бере активну участь у громадських і студе-нтських екологічних заходах, в тому числі і міжнародних. Як переможець усіляких студентських та наукових конкурсів, побував у багатьох країнах

світу. Дуже хочеться сподіватися, що Рома в житті чогось досягне. Він на те заслуговує, адже працьовитий, спокійний, виважений, розумний та пат-ріотичний юнак. Хай йому завжди щастить на довгій життєвій ниві!

79

Моя мила дружина Галина Дмитрівна, кандидат технічних наук, до-

цент кафедри хімії Вінницького державного педагогічного університету.

На роботі її поважають за розсудливість, кваліфікованість, порядність. Так само дома. Ми всі дуже любимо нашу Маму і тепер уже бабусю Галю, бо

вона чудова жінка, трудівниця, господиня, берегиня нашого спільного до-

му. З Галинкою ми ходили до школи в один клас, разом долали усі труд-

нощі, живучи в Росії, вчилися у одному університеті, працювали разом на одному заводі, а тепер разом трудимося і творимо на благо рідної України

на одній хімічній, екологічній та педагогічній ниві заради дітей і онуків, заради щасливого майбуття...

...Поки я писав ці спогади дитинства, помер мій Батько, а Мама рівно

п’ять місяців прожила у рідній хаті, чекаючи покупців. Оце трапились мо-

лоді люди, які і купили батьківську хату, а Маму забрали до себе мої сест-ри Женя і Валя у Красноград Харківської області. Господи, як важко мату-

сі було прощатися з обжитим обійстям, рідними Кропивнянськими краєви-

дами і просторами. Однак, філософія життя бере гору. У неї свої закони.

Мамі дванадцятого березня 2015 року виповнилося дев’яносто років, і як-

би не хворі ноги і не боліла спина, то вона ще залюбки господарювала б у

рідному домі. Моя родина усі ці п’ять місяців, як і раніше, навідувалась до

Мами, допомагала любій неньці. Недавно ми її забрали до Вінниці. ...Ось так закінчується певний відрізок мого життєвого шляху і пово-

лі віддаляються батьківська хата та рідні місця, які збігав, хоч і не босими,

але спритними дитячими ногами. Тепер вже навідуватимуся лише на сіль-ський цвинтар, де спочивають мої натруджені предки, щоб віддати їм на-лежну шану і зустрітися, принаймні, на Проводи з моїми ровесниками, од-

носельчанами та незабутнім, яскравим і важким дитинством...

80

Василько Петрук

(Кропивна, 1961 р.)

Кропивнянська восьмирічна школа

(1973 р.)

Відмінник навчання Василь Петрук у другому класі

школи (1967 р.)

81

Рідна бать-ківська хата

(2006 р.)

Велика родина Пет-руків: батько Григо-

рій Михайлович,

мати Антоніна Та-расівна, справа – се-стра Валя та брат Микола, зліва – сес-три Женя і Ніна. В

центрі – малий Ва-силько (1959 р.)

82

Батьки – Антоніна Тарасівна і Григорій Михайлович

Діти – Діанка і Роман (1995 р.)

83

З дітьми Діанкою і Романом біля ставка с. Ступник (1997 р.)

Родина Петруків (1989 р.)

84

Перший клас Кропивнянської восьмирічної школи з пер-

шою вчитель-кою Тригубою

Марією Анто-

нівною,

третій зліва у

другому ряду

(1965 р.)

З Галиною Дмитрівною

(Вінниця, 2003 р.)

85

РОЗДІЛ 3

ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ

28 вересня (1974 рік). ...Почуття переповнюють душу. Здається, я вступив у новий етап мого життя. Тому мені хотілося б ділитися вражен-

нями, почуттями і думками з собою, хотілося б вести щоденник. Він буде в мене як супутник моїх дерзань, пошуків, мрій. І хай він не такий щоден-

ник, який був у Т.Г. Шевченко, але він неодмінно залишить в мені щось корисне і незабутнє.

29 вересня. Прийшов з школи, дивлюся до поштової скриньки. Є

лист. Від неї!.. По почерку зрозумів. А серце вже ніби читало його – так і стукає. Розгорнув, прочитав. А думки вже там. Я поволі відчуваю запах її кіс, що золотою зливою осявають її таке миле обличчя, уявляю її очі...

“Юність, безмежно прекрасна юність, коли пристрасть ще незро-

зуміла, лише невиразно почувається в тому, як швидко б’ються молоді се-

рця і коли рука злякано здригається і тікає, випадково доторкнувшись до

уст подруги. Що може бути кращим, ніж руки коханої, її руки, що обхо-

пили шию, і – поцілунок, пекучий, як удар струму!”

Ой, ну що це я вже так розсентиментальничав? Зараз відпишу лист. Тільки з чого б це почати?..

2 жовтня. Нова піонервожата з’явилась в нашій школі. Заходжу ра-но в наш клас – сидить якась незнайома дівчина. Познайомились: Надія Володимирівна. Виявляється, що це “новоспечена” піонервожата. Сама з Широкої Греблі. Трохи ще ніяковіє, сором’язлива. Авжеж, в чужій школі, незнайомі учні – словом, не вбулась. Що ж, будемо тоді працювати разом.

Сьогодні ж таки, на третій урок, прийшла Люба Григорівна до нас на гео-

метрію: “Покладіть, дорогесенькі, свої зошити на стіл. Буде контрольна?!”

Власне, я контрольної не боюсь – всі ж задачі сам розв’язував без особли-

вих труднощів. Поклав збоку на парті зошит, а сам думаю, заздалегідь все зроблено, перевірка знань. От побільше було б таких чудових вчителів!

4 жовтня. Були після уроків збори. Порядок денний: обговорення заходів до дня 30-річчя визволення України від німецько-фашистських за-гарбників. З доповіддю виступив Саша Брацюнь. І ще піонервожата. Ми,

десятикласники, повинні організувати зустріч з ветеранами. Не знаю, як це в нас вийде. Монтаж і декілька номерів є. По-моєму, вечір має бути зміс-товним, хорошим. Директор згадав нам за торішні “вогники”. Сміху повно

було. Каже: “Принесли відро кави – випили, друге – і ... те спорожнили. І їх (тобто нас) вже на співи тягне”.

12 жовтня. Ввечері – вогник. Я старанно готуюсь і напрасовую

штани. Ще вчора я вчився з Марією Лукащук танцювати “шейк” на по-

двір’ї біля її хати.

…Почався вогник. Ще до того, як сідати за столи – багато танцюва-ли. Жаль, що Марії не було на вечорі – ото ми з нею б затанцювали! Я

йшов з охотою на “танго”, “шейк”. Кружляли у вальсі. Ой, так хороше, ко-

86

ли доторкнешся до ніжного стану дівчини, з якою танцюєш, і в цей особ-

ливий час відчуваєш себе в якомусь оп’янінні, ніби тебе зачаровано. Потім

знову за столи, потім ще і ще танцювали і ... все ніби закрутилося, як в каз-ці, як в осінньому листопаді.

Танцював я і з Ольгою Василівною, вчителем хімії, гарним вчителем.

Вона мені подобається за характером і так зачаровує своєю дівочістю, що

ти хоч і учень, і це не в рамках твоїх, а закохаєшся. Вона мене примусила пообіцяти їй, що навчуся на наступний “вогник” танцювати “на обидві ру-

ки”. Буде виконано, шановна Ольго Василівно! О, юність! Безмежна, юність. Я в полоні твоїх чар. Отож, Василю, раціонально використай свою

щасливу юність. І щоб в результаті не було гірко за неї. Молодість – це не тільки танці, про які я щойно говорив, а й те, чи зможеш жити для людей і творити в своєму житті так, як це робили наші патріоти.

“Хто в молодості не зв’язав себе простими зв’язками з великим і прекрасним ділом – коханням, або, принаймні, з простою, але чесною і ко-

рисною працею, той може вважати свою молодість безслідно згаяною,

хоч би як весело вона не минула і скільки приємних спогадів вона не лиши-

ла”... Д.Писарєв

От тепер можу вільно братися за уроки.

18 жовтня. Після уроків зібрали засідання комітету. Приймали піо-

нерів до лав комсомолу. Статут вивчили добре, тільки погано одне – майже не читають газет, не знають подій у світі. Засідання затвердило всіх при-

йняти!

...Закінчив писати твір. По-моєму, нічого! А зараз читатиму книгу

“Святослав” Семена Скляренка. “Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильни-

ки, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб

не схилитися перед кривдою і самовдоволенням... ”.

24 жовтня. Возив я сьогодні в Хмільник наших кандидатів. Приїхав з Хмільника. На столі лежить лист від неї. Читаєш його, а весь тремтиш

якось тепло, любовно. І здається, що це не ти, а твоє кохання – таке ніжне і пристрасне, таке чисте, як бурштин і кусочок кришталю. Серце співає гімн

коханню…

29 жовтня. Учні нашої школи закінчили збирання картоплі в колго-

спі і тим самим піднесли наш скромний дарунок любимій Вітчизні, колго-

спу. Всі працювали на славу!

30 жовтня. Уроки поробив. Давай, думаю, поміркую трохи. Чув я запитання від деяких моїх товаришів: “Що таке кохання? Як відрізнити йо-

го від любові?” – і інші, які стосуються відносин з дівчатами, які стосують-ся палких дерзань нашої юності. По-моєму, потрібно більше читати (але не забувати про уроки!).

Як потрібно нам серед плинності життя зустріти чисте джерело ко-

хання, припасти до нього спраглими вустами, відчути, що є воно на землі – отаке почуття. Я, наприклад, відчуваю себе напрочуд сильним і щасли-

87

вим, тому що живе на землі дівчина, яку я щиро кохаю. І наше світле ко-

хання робить мене дужим, чистішим, добрішим і, навіть, благороднішим.

Як би збідніло моє життя, яким би одноманітним і сірим воно стало,

якби не було в ньому цього кохання. Тому стверджую: кохання – завжди

щастя. Яким би воно не було. І, навіть, якщо в якійсь ситуації ти сьогодні відчуваєш себе скривдженим чи ображеним у своєму почутті, але настане час, коли ти згадуватимеш ті події з вдячністю і заздрістю – адже ж в тобі жила любов і освітлювала все навкруги радісним і яскравим променем.

Закохана людина набуває виняткової душевної краси, оскільки пере-буває в тому особливому піднесеному емоційному стані, який широко від-

криває їй очі на світ (а не закриває очі шторою від бурхливого життя: я знаю таких ...). Справді прекрасна любов перетворює людину в поета, бо

зриває з її очей сіру пелену звичності й буденності. Щастя кохання поси-

лює потяг людини до життя і творчої діяльності за законами краси, свобо-

ди і добра. І людина з усіх своїх сил прагне до такого життя заради продо-

вження його в майбутніх поколіннях. Кажуть, кохання – особливий талант і особливий саме тим, що проявити його в повній мірі може і повинен ко-

жен.

Мені часто доводиться бути свідком того, як поводиться молодь, зо-

крема у нашому Кропивнянському клубі. Іноді бачу (це увечері і “поза клубом”), як деякі дівчата надто вже афішують свої почуття до коханого,

до милого, до найкращого. Проте, на мою думку, справжня любов со-

ром’язлива. Велике почуття не виставляють на показ, не рекламують обі-ймами на очах у всіх, а намагаються сховати від поглядів сторонніх. Люди,

що глибоко і щиро кохають одне одного, вміють виявляти свої потаємні почуття так, що інші й не помітять: поглядом очей, обережним, майже не-помітним рухом, особливою, але не підкресленою увагою до коханої лю-

дини. Прилюдні поцілунки та обійми мало сумісні із щирим проявом по-

чуття і викликають тільки неповагу до такого “показного щастя”.

4 листопада. Отже, ще один бар’єр позаду. Щойно закінчилась пе-рша чверть десятого класу... Важка ця чверть – нічого не скажеш! Але – всі п’ятірки!!! Прийшов додому радісний такий, що аж душа співає. Так три-

мати!

7 листопада. Були ми з сестрою Валею в клубі. Вона сьогодні при-

їхала додому. Я так зрадів їй! Але в клубі?..О, це, напевне, найкращі хви-

лини мого піднесення! Я побачив мою кохану дівчину. Вона сиділа поміж

дівчат і, напевне, не помітила мого гарячого погляду. О, якби на тих місцях

не сиділи в цей час дівчата, що іноді бувають “злими на язик”, я, напевне, не відривав би очей від неї. Вона сьогодні особлива, приваблива, гарна, як ніколи – моя кохана! Соколом був би, дістав би для неї, для найкращої в світі того проміння, тих чар, що є у нічному небі, звідки падають невідомо

куди зірки, блимаючи радісно до нас своїм сяйвом. Серед них є і моя зірка – найзачаєнніша: то – вона. І ця зірка не летить десь у синю глибочінь не-ба, а падає десь отут, поруч з нами, з нашим коханням.

88

Її погляд десь на зірках, на місяцеві... Що думає вона зараз? Якими

гаданнями сповнена її дівоча душа! Ні, вона добре знає, що біля неї я, і ко-

хаю її, як ніхто в світі, і що її сокровенних думок та мрій ніхто не споло-

шить. Стояти з милою!.. Хто знає це щастя, тільки той може позаздрити.

Стояти просто так, взявши її гарячу руку, і дивитись в далечінь. Стояти з милою! Дивитись у бездонну глибочінь її очей, на ніким ще не ціловані гу-

би, просто на її високе чоло, на коси, що грають всіма барвами на повному

місяці. Чи не щастя це?! Так щастя! Бо воно зветься – коханням ... Тільки,

коли воно буде для мене справжнім?

9 листопада. Ну що ж, і любов не завжди щаслива. Здається, мені не щастить. Що з нею? Хто став на заваді до нашого щастя? Хто порушив найсвятіше на землі? Я стояв біля її хати і дивився в пітьму ночі, звідки

виднілося двійко... Я переміг себе, хоч важко було на серці. Ніколи не спо-

дівався на таке... А ти не прийшла,

Може, не змогла,

Може, не зуміла,

Може, не схотіла.

А я ждав і ждав,

Квіти обривав

Голубі і сині, Мов чиїсь сльозини...

І, врешті-решт, я з гіркотою на серці подибав додому.

10 листопада. Завтра в школу! Завтра початок другої чверті. Візь-мусь за уроки ще з більшим запалом, ще з більшою енергією. Нічого, Ва-силю, не засмучуйся. Так, неприємність, але ж до уроків вона ніяковісінь-кого відношення не має.

То ще не все. Може випадковість. От зараз сяду і напишу лист до неї (вона вже поїхала). Напишу все, що думаю. Яку вона дасть відповідь? Мо-

же, я помиляюсь? І це може бути...

12 листопада. О, це так! Сьогодні з нашого класу було небагато уч-

нів, та й ті – кропив’яни. А в класі холоднеча неймовірна! Ото мені цієї ночі приснився дивний сон! Та що розказувати?.. Мама

каже, що цілісіньку ніч щось бурмотів, вигукував, перекидався. І чого б то?

Ага, знаю!

17 листопада. Я сиджу і дивлюся у вікно. За шибкою вирує пізня осінь. Немає вже листя на деревах, що стоять тихо, непорушно. Задумані якісь і навіть потемніли за цей осінній час. В саду шепіт. То ковдра з листя. Зима вже незабаром.

... І мені на думку спадає рання осінь, яка прийшла несподівано. Зо-

лотаве листя тоді закружляло над землею, встеляючи її м’якою ковдрою.

Зарум’янились яблука, груші, бризнули солодким соком сливи...

89

Наша кропивнянська осінь! Природа щедро поділилася з сільським

пейзажем своїм казковим багатством кольорів. Я бачу свою осінь. Оповиті серпантином, стоять на нашій вулиці дерева. Тремтять золоті гілки, листок за листком спадє додолу, вистеляючи гаптовані химерним візерунком ки-

лими. Линуть ніжні звуки солдатської гармонії. В цей час дерева шуміли,

наче хотіли і собі співати, танцювати. Не довгий був той дощ, та оголив майже всі дерева, одні берізки в лісосмузі лиш вберегли свої листочки. І вони горіли золотистими намистинками від дотику проміння, що його ки-

дало невисоке вже осіннє сонце. На якусь мить робилося тихо. Та ось зно-

ву зривався вітер, шумів, злився, піднімав із землі сірі, чорні, фіолетові, бі-лі листочки і ніс їх далеко-далеко, аж до обрію сонця... А я сиджу в кімнаті проти сонця, притискую серце долонями, бо воно невільно щемить від ра-дості, що принесла осінь!

Поволі затихає солдатська мелодія. Солдати, що приїхали до нас до-

помогти зібрати урожай, співають вдень, бо нічого їм робити, адже вся їх-

ня техніка не спроможна боротись з осінньою стихією – багнюкою. А при-

рода, на радість, щедро віддячила за невтомну працю людині, котра що-

день віддавала свої сили, досвід, знання. За цими словами і гордість, і оті міцні, обвітрені материнські руки, котрі щодня пораються біля крислатих

плодів, що так і тягнуться вітами до сонця. 18 листопада. Я дивлюся на свою матір, на найближчу в світі люди-

ну, людину, яка викохала, випестила, виростила мене, і бачу перед собою

тисячі таких, як вона. Чим я можу віддячити Вам, дорога мамо, люба моя трудівнице? Ви маєте дітей, в тому числі і мене, і радієте, що є на світі таке щастя як діти, адже діти – це найбільша втіха для Вас. Найбільше радості для Вас я можу зробити п’ятіркою, але й потім, коли я виросту, я приноси-

тиму Вам радість моєї професії, потім я буду любити Вас, рідна ненько, як зараз, бо Ви найдорожча для мене, як ніхто. Мамо, Ви не зовсім посягли

радість науки. Я розумію, Вам було важко, іноді не було можливості навіть пожувати скоринку чорного хліба, бо його не було. В той час Ви були дів-чинкою. Але Ви перемогли ці муки на зло голоду і холоду, Ви встали і вступили в справжнє життя перед світом, як – МАТИ!!! Гордість і невгамо-

вний щем серця переповнює мене за Вас, за таку Маму, якою Ви є. А руки

Ваші – ніжні материнські руки! Такі шершаві, навіть, зашкарублі від праці, але теплі, такі, якими Ви виносили мене малого. Мамо моя! Я боюсь Вас втратити. Ви – вічні, як сама природа, що живете в ній! Ви – сонце!

29 листопада. Вже довгенько щось не брався до записів! Не нава-жуюсь відписати їй листа. Вона, звичайно, мабуть, не напише перша. А

все-таки хотілось би дружити по-справжньому, щоб ця дружба давала ене-ргію нашим серцям, щоб вся душа переповнювалася радістю і солодкою

мукою, щоб жило у серці полум’я любові, хвиля кохання до найкращої у

світі. Тільки дихає в моєму серці ще та дитяча любов до однієї дівчини. Я

не ходив до неї, нажаль, та відносини між нами були справді, як у закоха-

90

них. Не знаю, чи було у неї таке почуття, як у мене, але вона весь час чо-

гось чекала від мене. Та, врешті-решт, ми не були на безлюдному острові, а там, де всі пливли у безперервному людському вирі, у потоці життя, і не міг я освідчитись у своєму найпотаємнішому почутті, адже ходив до неї зовсім інший. Вона, непевно, його боялась, бо навіть наші мимовільні зу-

стрічі завдавали їй страху від думки, що її хлопець встряне зі мною у бій-

ку. Це перше, що я побачив у її характері – слабкість, невміння перебороти

себе і потім добитись найкращого, що є на землі, щастя кохати. З нею ми

сиділи у другому класі на одній шкільній парті (як зараз пам’ятаю ті хви-

лини мого дитинства!). Пізніше я ходив за нею майже по слідах: і в клубі, і в школі, і біля сільради, де молодь збиралася ввечері, скрізь я жив тільки

нею, тільки її поглядом. О, такі погляди покоряють кожного. Та не так ста-лось, як цього бажалось. Від всього того залишився у мене на душі тільки

слід розчарування. Після восьми класів дороги наші розійшлись. Довго я її вже не бачив.

За цей час ми зробились майже чужі у наших стосунках. Тільки глибоке почуття до тієї з дитинства милої дівчини буде в мені завжди. Це любов до

тієї, що в дитинстві, а тепер ця дівчина, кажуть, стала дещо іншою у своє-му характері і своїх діях.

Тільки що просидів над задачею з геометрії. Таки знайшов розв’язок!

А думав, що піду вже в школу з нічим!

4 грудня. Завтра свято! День Конституції. В школу завтра не йти. А

сьогодні, на шостий урок відмінено фізику і директор дав нам невеличку

роботу. Потім, після уроків, Вася Мазур приніс із дев’ятого класу свій ако-

рдеон. Танцювали в своєму класі стільки, скільки хотіли.

19 грудня. Вже декілька днів після уроків ми залишаємось, щоб під-

готуватись до новорічних свят. Яким то він прийде до нас той 1975 рік?

Такий довгожданий і, разом з тим, останній рік нашої шкільної юності... Які несподіванки і зміни внесе він у моє життя, адже вона не відписала лист? Лист той, якого, може, і не існувало!.. Але, скільки думок і тремтли-

вих надій зв’язано з ним. Нічого не сталося зі мною, проте залишилась у

моєму серці та велика і бурхлива хвиля любові, яка здатна з могутньою ча-рівною силою засяяти безліччю вогнів і запалити в серці дівчини незгаса-ючий потік світлого і чистого кохання. Кохання!.. Ніжне, щире, самовідда-не... Чи є воно таке на цій гігантській планеті?!! Хоч би доторкнутися до

справжнього щастя кохати, до того чарівного струмочка, що прокладає чи-

стий шлях до дівочого серця. Який цей шлях? Адже у мене його не було, а був тільки привид. І я запевняю себе, що я знайду цей справжній шлях і неодмінно знайду.

Четвер. Сьогодні ми, готуючись до Новорічних свят, кружляли в ні-жному вихорі танцю. І я, і Петя Стеценко, і Вася Голубчик. О, друзі мої! В

мене до Вас таке щире і товариське почуття. Не відаю, як Ви в душі стави-

тесь до мене, але в особах Ваших я бачу свою розраду і справжню дружбу.

Якщо це прекрасне почуття залишиться в нас назавжди (а я в цьому не

91

сумніваюсь), то наше життя, я думаю, стане трохи бадьорішим і щасливі-шим. А в житті, як на довгій ниві, і потрібно завжди серед плинності життя відчувати теплу опіку і плече друга. То ж хай торжествує між нами велика і міцна дружба!

23 грудня. Це моє невеличке творіння хай буде щирою посвятою тій

зірці, що надихнула на мене натхнення писати тільки задушевно, із глиби-

ни самого серця, посвятою першому коханню ...

…Я дівчину одну покохав. І кохання моє було таким могутнім і міц-

ним. Від любові моє серце палало. І щастя мені лише тоді посміхнулося,

коли перший раз побачив її. Опромінила вона мене своєю красою і запалила

вогник в мені. У той вечір я не йшов, а летів, начебто на крилах, до

дівчúни своєї. Я весь тремтів у чеканні її, і пристрасті любові переповнили

душу. І от вона – моя кохана! Як мрія, пливе назустріч мені. Я пам'ятаю

лише – була вона в білому, як колір весни, платті, і сіяло воно так чудово у

місячному сяйві! Вона вся була прекрасна!.. Я слів не знаходжу, щоб вира-

зити спокусливу красу її. О, насолода радісної миті побачення! Те запові-тне деревце біля саду її. Біля нього проходили наші кращі хвилини, хвилини

зустрічей, солодкі миттєвості юності нашої. Там уперше я взяв її теплу

руку, у якій вирувала гаряча кров. Там уперше я пригорнув її легенький стан

до своїх грудей і, задихаючись у любові, торкався ніжних губ. Але смутною

була вона в той вечір тому, що ми прощалися. По обличчю її спадали сльо-

зи, і вони мені чимось нагадували весняні грози. А в очах її захмарених від

сліз блищала іскорка надії. Поклавши мені голову на груди, і руками обійня-

вши мене, вона, начебто якийсь дивний лікар, прислухалася до биття мого

серця... А я дивився в далечінь, у бездонну глибину нічного неба, і відтіля

мені посміхалась єдина зірка. А потім ...о, благословляю ту хвилину!.. Вона

підняла своє смутне обличчя, повне сліз!!! і подарувала мені тривалий та

ніжний, повний любові і такий пронизливий до глибини душі гарячий поці-лунок! І я тихо відповів їй: “Люблю тебе, моя дорога і бажана...” До ґа-

ночка потім я її проводжав і не знаю, у якому світі свого щастя тоді лі-тала моя закохана мрія. Вона, напевно, знаходилася на грайливих зорях ні-чного неба. Але, на жаль, заповітні зіроньки згасли!..

28 грудня. І так, ще одна чверть позаду. Скільки тривог, чекань і, ра-зом з тим, радості за навчання! Знову ж таки всі!!! п’ятірки! Попереду ще один важливий крок у незвідану широчінь науки – третя чверть. Два тижні часу, щоб відпочити перед цим, може вирішальним, стрибком. Для мене цих два тижні стануть п’єдесталом підготовки і повторення, читання книг і не обійдеться без відпочинку. Буду малювати – скільки схочу!

29 грудня. І чому тільки зима не загляне в наш край, і не станеться так, як в казці: “Одною рукою повела – сніг падає на землю, другою мах-

нула – мороз затріщав; і скрізь – біло-біло!” Та де там казка... Тут хоч би

багнюки цієї стократ проклятущої не було, адже сьогодні йдемо на бал-

маскарад в клуб села Ступник.

92

А біля ялинки як весело було! До речі, нашим учням правління кол-

госпу подарувало телевізор за збирання картоплі на колгоспному полі і я приймав його від голови колгоспу Конотопенка Петра Хомича.

Потім проводились ігри, танці, конкурси на краще виконання пісні чи вірша! Було щось на зразок листоноші – ними були Петя Стеценко і Саша Брацюнь. А скільки поздоровлень прийшло на мою адресу! Були, на-віть, такого приблизно змісту: “Вася, для мене ти в цей час найдорожчий;

хочу бачити тільки тебе, тільки твій молодий юначий образ. Я л… тебе!

Тобі важко знати – хто я, але що поробиш – серце не хоче мовчати і дер-

жати в собі тайну муки. Воно чекає і надіється!” Це було передано на мій 26 номер і написано чорною пастою. Звичайно, я так і не здогадався, в кого “серце тремтить од солодкої муки”. Ще багато можна привести при-

кладів, але я запишу в свій щоденник декілька з них. Це будуть, як би но-

татки новорічної любові. Перше: “Вася, я тебе люблю... Галя”. Але яка?

Ще: “Чому цей світ такий незбагненний – не можу примиритися я з цим, кого любиш – того не вартий, а хто любить – той серцю не милий.

Погодься зі мною, Вася. З привітом “Вгадай”.

Так, я повністю погоджуюсь з тобою, незнайомка. Але особисто я хотів би внести поправку. Якщо любиш – ти повинна добитися своєї любо-

ві, але щоб тебе любили – ти повинна стати достойною великої і справж-

ньої любові. Синя паста пише : ”Я люблю тебе і надіюсь, що від твого щи-

рого кохання зігріюсь, і що ти мене покохаєш, коли серце і душу маєш”.

Дякую Вам, дорогі мої! Я згоден любити Вас за те, що Ви так люб’язні до мене. Але, в мені живе те велике, самобутнє, яскраве і чисте кохання. Серце моє полонила одна лиш зоря, що живе на Землі, саме їй на-лежить перевага мого закоханого серця, саме їй віддаю його без остатку. І в цьому серці живе прообраз величі першого кохання, що так несподівано,

але, разом з тим, так “радісно збентеживши груди”, забралося в мене. 30 грудня. Увечері така непогідь, а на ранок останнього дня 1974 ро-

ку був ... мороз! Але мова йде саме за вечір. Ми всі класом (хоч, може, це не суто учнівські правила) зібралися дома в Галинки Остапчук, щоб в колі друзів-десятикласників відсвяткувати Новий рік, ще один рік нашої юнос-ті. Ми стали вище на одну сходинку життєвої драбини, ми ще на крок на-близилися до нашої мрії, що, може, супроводжуватиме нас ціле життя. Ве-чір був дуже хороший, веселий. Особливо мені подобалась гра, коли ми ці-лувались. При цьому брали пусту пляшку, потім швидко її повертали на столі і горличко вказувало, кого саме ... цілувати. Гасло в кімнаті світло і зразу було чути голосне цмокання двох учасників незвичайної гри. Мрія, сон – дівочі уста ставали вже дійсністю і ми солодко притулялися до них, а потім відчували дівоче зітхання. Напевне, всі дівчата думали і хлопці га-дали лиш одну думку: “О, якби це не гра, а наяву так з коханим чи з коха-ною”. Галина Ковальчук навіть зауважила (як, мабуть, досвідчена в цій

справі людина), що цілуються, не цмокаючись. Звичайно, ми це добре ро-

зуміли. Але занадто захоплюватись також некрасиво, та ще й тоді, коли на

93

тебе втупились більше трьох десятків очей. Звичайно, то були привиди

поцілунків закоханих, врешті-решт, – то була гра. Петя Стеценко кинув навіть таку смішинку: “Що, якщо ці речі сфотографувати і повісити в шкі-льній газеті?” Так!.. Це мало б, мабуть, непередбачені наслідки. Особливо

мені подобалась Галя Остапчук. Вона весь час в темноті шукала мої губи,

коли траплялась така для мене і для неї радісна нагода, і саме в губи дару-

вала мені солодкий, довгий і ніжний поцілунок. А в губи – це знак ... Вза-

галі, мене чимось приваблює це ніжне, розумне, здатне на велику любов дівча. Не розумію, що сталось з Л. Б.? Мені весь час здається, що вона че-кає чогось від мене ... А, може, то тільки такі дівочі погляди?

6 січня (1975 рік). Кожен ще з дитинства задумується над тим пи-

танням, що його чекає в майбутньому, яку дорогу пророкує доля, в яких

незвіданих далях і краях знаходиться його мрія, виплекана у снах, надіях,

думах ... Дитяча мрія! Що породжує її? Які обставини? Книга, сон, казка, романтика, розповіді із вуст незвичайних, на перший погляд, але близьких

людей.

Я також належу до тієї особливої категорії людей, котрі весь час про

щось мріють, виношують цікаві ідеї: це люди, в яких, певно, живе мисте-цька душа, і разом з тим, люди – щасливі по-своєму, бо вони мають ту чу-

дову перлину характеру, що в результаті зводить до одного: вміння доби-

тися своєї виношеної мрії. Я сьогодні по телевізору бачив нічим не особ-

ливу людину, але й незвичайну. Це молодий юнак. Він всім нам відомий як виконавець пісні “Смуглянка”. Симпатичний, розумний, принциповий

хлопець. Але вразило зовсім інше – те, що в цьому віці він зумів уже захи-

стити дисертацію і стати науковим співробітником Івано-Франківського

інституту нафти і газу. Молодець! Я вважаю, що критерієм здійснення йо-

го мрій є не тільки талант, розум, а й таке вміння добитись свого, душевна стійкість (може, і впертість). Гаразд! Ви скажете, що може він зумів про-

битись “липовим шляхом”, чи може хтось “з добрих дядечків” йому допо-

міг у цьому. Помиляєтесь! Сестра Валя мені розповідала (вона в тому ж ін-

ституті вчиться), що він уродженець із звичайної Франківської сім’ї. Ось у

такої людини потрібно дечого навчитися! Я мріяв бути військовим, вступити після восьми класів у Калінінське

Суворовське училище. І я таки вступив туди, але не надовго, бо тоді вже побачив, що мріяти – це ще не все. І повернувся з Росії назад додому, щоб

йти у дев’ятий клас і вчитися далі. Потрібно твердо і переконливо знати

свою майбутню професію. Саме над цим я і не задумувавсь, саме тому і полетіла в прах моя дитяча мрія. Ось тепер я знаходжусь на порозі закін-

чення школи і хай нікому не буде здаватись дивним те, що завдяки впер-

тому читанню книг, вивченню літератури, я став досить переконаною лю-

диною. Я побачив і зрозумів ту велику і життєдайну силу правди, що живе у серцях мільйонів людей, ясно побачив, що ще є багато нерозв’язаних

проблем. І, може, своєю професією юриста я внесу іскру тієї незвичайної сили, яка зробить людську правду чистішою. Професія! За що знайшла ти

94

відгук у моєму юному серці, за що люблю тебе я так сильно?! Ти прокла-даєш струмочок до людського серця, наділяєш невинних відрадою і випра-вданням, а винних ти суворо засуджуєш.

Можливо, я вступатиму в Івановський державний університет на юридичний факультет. Хоча хімію я теж люблю. Хочеться вірити, що

вступлю, а раз вірю – значить буду намагатись досягнути свого.

14 січня. Другий день третьої передостанньої чверті. Я дивлюсь на це чудове знайоме обличчя – обличчя таке дівоче, красиве, рідне! Дорога моя вчителько! Чим ти полонила моє серце – юне серце учня твого? А

який проникливий погляд твій, і разом з тим, ніжний і теплий! Той по-

гляд... Він покоряє все на світі – зорі, небо, природу, саму людину, точніше зачаровує хлоп’ячу уяву... Марія, а краще мрія. Ти – пісня, без якої не мо-

жна уявити закоханого дівчати чи хлопця, без якої немає по-справжньої щасливої людини. Ти незвичайність, але з твоїм приходом у класі з’являється радість, усмішки на обличчях дівочих, на молодовусих губах

хлоп’ячих, якась невимушена святкова буденність. Твоїй дзвінкій дівочій

усмішці є васалами краса зібраного образу Жінки в картинах

Т.Г.Шевченка, чарівність самої Чарівної Дами у Блока, Саскії – у Рембран-

дта, таємничість стриманого серця “Джоконди” – у “Гомера мистецтва”

Леонарда да Вінчі. Ми любимо тебе, наша чайко, бо саме ти скерувала на-ші характери у правильне русло, саме завдяки тобі наші погляди на життя стали свідомішими... Щире спасибі тобі, мріє - Маріє!

15 січня. Не мрію ні про красу, ні про здібності якісь там особливі. Вважаю, що все залежить від самої людини, від її сили волі. Усі мої неща-стя, особливо останнє – розлука з коханою дівчиною – можливо через від-

сутність витримки і недостатньої наполегливості. Дуже заздрю людям, що

вміють скеровувати свої вчинки в потрібне русло. Люди народжуються з сильними характерами? Чи стають такими волею обставин? А, може, запо-

рука всьому – мета? Мета, що перетворює мене на націлену стрілу. Мені сімнадцять – десятий клас! Коли дівчата на перерві починають розповідати

про побачення, я втуплююся у вікно або починаю діловито гортати підру-

чники. Чому так? Хіба мені нічого розповісти, хіба в моєму житті не було

зустрічей з коханою, чи не отримував хіба записок з пропозицією дружби?

Кохання?.. А можливо, воно існує тільки в книжках та кіно, а в житті все не так? Кажуть, за щастя, за кохання треба боротися. Яким чином? А може, просто треба чекати, поки тебе хтось уподобає? А якщо – ні? Кохання ж –

завжди чудо. І все ж, навіть чудо не з’являється просто так, знічев’я. В чу-

да є передумови, як є вони у проліска, що взимку дрімає в землі, аби вибу-

хнути в квітні блакитним переможним вогником.

“Один великий актор, засновник нової школи в мистецтві, розпиту-

вав своїх учнів про зрозумілі начебто явища в житті. – З чого починається політ птаха? Відповідь була одноголосною:

– З розпростертих крил.

– Ні, з бажання літати.

95

Бажання літати, бажання кохати – які схожі поняття! Але в обох

випадках необхідно, щоб крила були міцними й сильними...”

20 січня. “Перегортаю останню сторінку тритомника поезій Сосю-

ри... Однак для мене, та, очевидно, не тільки для мене, це особлива подія. Бо в поезії В. Сосюри – такій всеосяжній, високо поетичній і натхненій,

зворушливій і мелодійній, є те, що ми зустрічали й в інших поетів – триво-

га боротьби і радість перемоги, гордість за рідний край, хвала життю, на-родові – є щось особливе, неповторне...

Щось інтимно-ліричне почуваєш, коли читаєш поезію В. Сосюри, бо

в кожному вірші, навіть у мініатюрі, звучить щось особливе: і величезне, і щире, і ніжне, і задушевне. Звучить те велике почуття, що вкладається у

маленьке слово “ любов”.

Мабуть, не знайдеться нікого, хто прочитав і не запам’ятав цих слів, цих натхнених рядків: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить от солодкої муки...

Прочитано немало поетичних рядків. Але такі мені ще не трапля-лись. І мимоволі, без будь-якого наміру вивчити напам’ять, повторюю їх

мовчки, зовсім беззвучно. А вони бринять, неначе чарівна мелодія. Давно

вже вкарбувалися вони у пам’яті, і не можна стриматись, щоб не повторю-

вати їх, навіть не вдумуючись у їх зміст. Кохання... Воно вічне і всюдисуще, воно всемогутнє, бо воно – осно-

ва життя і діяння, вогонь боротьби і радості. Це почуття приходить до нас незалежно від нашої волі і бажання. Воно окрилює, бо воно найбільш ви-

соке, благородне, священне. І тепер, коли я читаю поезію В. Сосюри – такі палкі і ніжні, величні

зворушливі, доступні і зрозумілі слова, ще глибше розкривається переді мною краса людської душі. І писати про це варто, стократ варто співати

хвалу прекрасному.

“Прекрасне повинно бути величним”. Чудовий зразок величі пре-красного я знаходжу в поезії В. Сосюри. Хай хто як хоче, так і думає, а ме-ні не жаль недоспаних ночей (проспати можна все життя), проведених над

поезією В. Сосюри, бо вони так багато нового розкрили мені, особливо

велику силу життєздатної любові. І ще одна думка, на яку мене наштовхує інтимна лірика Сосюри. Як

часто багато людей (особливо серед юнацтва) глибоко помиляється, розу-

міючи кохання лише як взаємини між двома людьми. Ні, це далеко не так.

Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій

своїй повноті і багатогранності. По-справжньому може кохати лише той, у

96

чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі – від

порога рідної хати аж до її далеких небосхилів, вогонь любові до рідного

народу, до Батьківщини.

Лише таке серце справді може кохати на все життя. Та, мабуть, кра-ще сказати про це, глибше розкрити великий зміст любові, її силу і велич,

як це зробив поет у вірші “Коханій”, не можна. І я не можу втриматись від

бажання переписати цей вірш у свій щоденник.

Любов... В тобі і дружба, й добра згода,

і радість стрічі, і печаль розлук,

гірка краса (коли все ждуть з походу)

заломлених у тузі білих рук...

Любов... Це жовте листя під ногами

і все в сльозах холодне неба тло,

коли зоря вишневими вустами

цілує сад, де щастя одцвіло...

Ще раз перегортаю сторінки, знов-і-знову перечитую хвилюючі ряд-

ки. Все ближчими і зрозумілішими стають вони мені. І хочеться їх записа-ти. Та всіх не перепишеш. Однак ось ці я все-таки випишу і запам’ятаю як священний заповіт, берегтиму їх у глибині душі все життя, як найдорожчу

перлину: Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі... Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі... Як та купина, що горить – не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою -

і вічні ми будемо з нею! Володимир Сосюра... Поет боротьби, праці і кохання, “поет робітни-

чої рані”... Поет із солов’їним голосом. Йому можна сказати його ж слова-ми: Я люблю тебе, друже, за те,

Що не можу тебе не любити.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

97

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

25 січня. “Краю мій! Я люблю в тобі все – золоті вогні міст-велетнів, гігантські заводи, невеличкі села, розлогі поля і зелені гаї, бурхливі ріки і високі гори. Але я не поет, тому мені важко про це розповісти. Всі мої ду-

мки і почуття я тримаю в душі, хоч іноді дуже хочеться висловити їх. Та, мабуть, я ніколи б так не наважився говорити про це, коли б не прочитав недавно твори В. Сосюри, якого я полюбив за щирість і безмежну відвер-

тість, за його глибокий ліризм.

Як добре влітку йти вулицею села, між білими та цегляними хатами,

що виглядають з кучерявих садів. Особливо приємно йти ввечері, коли те-бе п’янить запах квітів, що ростуть біля кожної хати, ніжний дотик ліктя коханої, яка замріяно дивиться на зорі. А вийдеш за село – і перед очима відкривається чудовий краєвид: широкі колгоспні лани, засіяні хлібами,

барвисті луги, водонапірні башти колгоспів... Я знаю, що не перебільшу-

ють ті, хто називає комбайни степовими кораблями. Пшеничні поля справ-ді нагадують золоте море, тільки в ньому не хвилі плещуть, а чути співи

пташок і дуже пахне квітами, стиглим зерном і пересохлою землею. Над-

звичайно чудові й неповторні там і світанки!

Чи знаєш ти світання в полі, Або в задуманих садах,

Коли від щастя мимоволі Сіяють сльози на очах.

Щебечуть птиці, вітер лине,

Немов дитинства дальні дні, І кожна квітка і стеблина

До тебе тягнуться в півсні А ти ідеш. На небокраї

Яка краса огнів сія!

Й разом з природою співає

Душа закохана твоя.

Звичайно, ніколи не можна забути край, де пройшли твої найкращі роки – роки дитинства і юності. Я цілком згодний з поетом і вірю, що де не буду в майбутньому, ніколи не забуду рідного краю. Хай говорять собі скептики, що на селі немає нічого красивого, привабливого і неповторного,

я думаю зовсім інакше. Можливо, це й краще, що не видно на селі багато-

поверхових будинків, що не сяють тут неонові реклами. Світло зір мені набагато рідніше від світла ліхтарів, а спів солов’я так глибоко западає в душу. Я не хочу сказати, що не люблю міста. Зовсім ні. “

Але сьогодні, в цей січневий вечір, я хочу повідати про те місце, де народився – про рідне село Кропивну, що є невіддільною частиною від мо-

єї Батьківщини та безцінним діамантом на її квітчастому терені...

98

7 лютого. Давненько я вже не брався до записів. А сьогодні мушу –

саме такі незвичайні обставини юнацького життя заставили мене заглянути

до цієї зачарованої книжечки мого життя, точніше, мого кохання. Не знаю,

може, це слабкість у моєму характері, але поглядів від тієї сонячної царів-ни я відірвати не можу. Саме так – царівни, бо я, здається, закоханий у неї. Буває – сиджу за партою, ненароком зирну у її бік і ... перехоплюю жагу-

чий, дівочий, сповнений чогось великого, незвіданого, наче, сама природа, її погляд. Такий іскристий, чистий, наче застиг у вічності, той незвичайний

погляд. Може, звідси, саме з цього теплого, ліричного кроку починається стежина до струмочку великої справжньої любові. Може, це і є те довго-

ждане кохання – поки що тільки на “відстані”...

Я весь час слідкую очима за нею, і вона це відчуває. Вона щось ро-

бить у класі і знає, що я неодмінно дивлюся за її м’якими, театральними,

дівочими рухами. Вона танцює, а я граю. Коли повертається обличчям до

мене – обов’язково кине погляд у мій бік. І тоді настає така мить, коли ми

зустрічаємося очима, що серце у грудях мимоволі защемить якось особли-

во, тепло, ніжно... І в цей момент гармонь “заїдає” – я збиваюсь з ритму...

Мені здається, я люблю тебе! Не знаю, за що, але люблю так ніжно і щиро, так сильно і тепло. Вірю, що цей передзвін кохання обов’язково бу-

де, перейде, а, може, вже він і є у твоєму дівочому серці. Я схиляю голову, коли ти йдеш, коли твій легкий і ніжний, як іскрис-

та сніжина, стан у переплеті з дівочою гордістю нагадує мені чарівну лебі-дку, що любить і кохає все, все на цьому дивному світі. Ти пливеш мені назустріч, коса осяває твоє обличчя золотою зливою. А в темряві вона рап-

том спалахує, як іскорка кришталю, як мрійний бурштин. Мені хотілося б

відвести тебе кудись на південь, на казковий південь, аби ніколи не дово-

дилося ховати коси під хустиною. Усі найніжніші слова я бережу для тебе, як зберігають у жагучій пустелі воду. Я вигадую нові слова, як вигадує ми-

тець нові відтінки барв. Я знаю найкращі на світі слова і вони не здаються нині приголомшуючими чи раптовими, вони – ці слова тобі. І ця любов, наче блискучий шматочок золотого перстеня на твоїй дівочій м’якій руці...

10 лютого. Тебе зараз немає поруч мене, але ти живеш зі мною у мо-

їх почуттях, у думах, у мріях. Дівчино моя, я мрію, щоб в цей час біля мого

серця був твій образ, хоч, в крайньому випадку на фотографії. Може твоє дівоче серце полонив хтось інший, але ні – погляди! Ти внесла у моє серце щось невимовне. Ну промов хоч слово своїми медовими вустами, скажи,

чи любиш, а чи ні... Коли ж настане той незвичайний час історії мого кохання, коли при-

йде та довгождана хвилина, що ти від глибини свого серця подаруєш щи-

рий поцілунок? І якщо це станеться, я тобі, люба, дістану найяскравішу

зірку у нічному небі. Хай освітить вона твій життєвий шлях яскраво-

яскраво... Тільки де ті слова, що викохав, виносив я? У серці. На самісінь-кій глибині юнацького серця!.. Але я їх не буду чіпати, мила, до самої тієї радісної і щасливої миті.

99

Я чую ім’я твоє із вуст інших людей. Мені здається, що воно вимов-лене не так, як промовив би я його у цю хвилину. Воно звучить краще, емоційніше, ніж інші імена... Може, це видається для когось дивними ре-чами, а для мене – ні! Здається, я кохаю тебе! Я повторюю ці щирі слова багато разів, бо нічого немає біля мене зараз, окрім цих трьох слів.

13 лютого. Кохання! Ти з’явилась сьогодні, як весна, красива, непо-

вторна. Ти постаєш переді мною, як квітка, що розцвітає. Тебе, мила, де-який час не було, і ця відсутність ятрила моє закохане серце. Я переживав і весь час думав тільки про тебе, про єдину в світі. А сьогодні твій образ, твоє миле обличчя, твій ніжний стан знову внесли в мою юначу уяву тор-

жество світлої радості кохання. Тому скажу Франковими словами: “Являй-

ся, зіронько, мені хоч уві сні!”.

19 лютого. Що ж це? Оце і є кохання?!. Як часто думаю я про нього.

Воно таке прекрасне, сонцекриле. А з якою цікавістю читаю в книжках про

переживання закоханих, і тоді, здається, що любов – неземне почуття, про

яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що я відчуваю до коханої, дуже просте, зовсім “земне” та безмірно зворушливіше, ніж уявне або ви-

читане з книжок кохання. І в цьому є щось таке, про що я не можу розпові-сти звичайними словами – незаймана чистота, цвіт весняних яблунь і ра-дість, яка мов буря вривається в груди...

Навіщо я тебе зустрів

І заглянув у карі очі, Навіщо спокій загубив

У довгі, довгі, довгі ночі?

Тепер твій погляд у душі цвіте,

Ти весь мій світ заполонила,

І все велике і святе

В душі, мов по весні, ожило.

Поглянь у цю душу хоч на мить –

Вона тривожна і бентежна

І полум’ям палахкотить

Любов велика і безмежна!

Володимир Сосюра

26 лютого. Сьогодні відбулись збори десятого класу. Вже Галина Миколаївна, вчитель фізики, вийшла на роботу. Може, хоч трохи наведе порядок в роботі учнів, а то ця піонервожата звела все нанівець. Хороша вчителька Галина Миколаївна! Всі її люблять за якусь таку чіткість, поря-дність, принциповість. Вона ніколи не кричить, не розпинається, як інші в випадку неслухняності учнів. Її слово тихе, але вагоме. Якось соромно і совісно не виконати її доручення, як це можна до деякої міри зробити в інших вчителів. До речі, Галина Миколаївна похвалила десятий клас за дружність. Це правда! Ми справді стали останнім часом дружніші, свідо-

міші. Не знаю – може, вплинуло на всіх те, що незабаром уже не стане в нас цього золотого шкільного віку. Ось-ось не буде для нас вже ні шкіль-

100

ного учнівського радісного крику і сміху, не буде дитячого галасу і щирого

юнацького кохання, не буде ні парт, ні класу, ані вчителів, до яких ми вже так позвикали. Точніше, все це буде, все залишиться на місці, тільки не бу-

де нас – десятикласників. Ми вже через чотири місяці підемо шукати само-

стійну стежину свого життя. Після ще будуть десятикласники, але чи буде в них стільки, як у нас, ентузіазму, дружби, юначого запалу, щирого і теп-

лого кохання?

27 лютого. Передостанній вечір зими! Післязавтра починається дов-гождана весна-красна! Які хороші місячні вечори відходять в історію! Ти-

хі, морозні... Тільки місяць лукавим оком підглядає, як ніжно і красиво ці-луються закохані. Як хороше бути двом! Ніхто не чує тихої розмови, тіль-ки зорі це відчувають, блимаючи радісно то в одному, то в іншому кінці нічного лютневого неба. О, зорі, свідки кохання, свідки єднання двох мо-

лодих сердець! О, місяцю ясний, свідку лукавий! Скільки таїш ти в собі побаченого в ці ясні вечори. Скільки любовних книг можна було б написа-ти з того, що ти підгледів. Але і ви, зорі, і ти, місяцю, скільки щастя при-

носите ви коханню своїм щирим, добрим, ясним світлом.

3 березня. Весна!.. Весна!.. І квітень, і травень!.. І сонце, і трави!..

Тепло і кохання!.. І перший поцілунок милої, і цвіт яблуневий!.. І хвиля юності вривається в серце, сповіщаючи про те, що надворі весна, а в душі любов! І зорі, і місяць, і тихі замріяні вечори – то все – юність, то все вес-на-красна!

Мені ще й сон снився дивний. Не пам’ятаю ще такого солодкого і мрійливого сну. І все я так чисто бачив уві сні, як в дійсності, і так добре запам’ятав. А прийшла цієї ночі в мою уяву перша любов... І привиділось мені, нібито всіх наших хлопців-десятикласників забирають в армію.

Вітя Андросюк – знаменитий своїми кучерями, постав переді мною

лисий, як макогін. І ми так щиро обіймаємось з моїм другом Петром Сте-ценком. Всі матері плачуть, а дівчата, наші ровесниці, вигарцьовують “го-

пака”. А потім підійшла до мене якось тихо, несподівано, зовсім по-

дівочому та, що зветься першим коханням. Я в снах не розуміюсь і не мо-

жу второпати ніяк, щоб то означало, що вона була вся в синьому: і хусти-

на, і пальто якесь зовсім легке, як крила в метелика, і ... ... І вона промовила, що давно чекає мене. Я її взяв на руки і ми за-

стигли в довгому поцілунку. Той поцілунок, як вічність, як сама юність. Потім, пам’ятаю тільки, вона кинула навздогін мені через височезну браму

з зірками хустину, та тільки кольору не пам’ятаю – жовтий, чи що?!.

... Я прокинувся від голосних слів командира. Він саме подавав ко-

манду: “Рядовий Петрук – струнко!”. ’’Комбатом’’ виявилась мама, бо вже пора було збиратись до школи.

8 березня. Цей особливий день був святом не тільки для жінок, але й

для мене – представника чоловічої статі. Я ходив на побачення до неї, до

моєї дівчини, я проводив її додому. Ой, як хороше, коли відчуваєш, що бі-ля тебе кохана. Вона тихо розмовляє. Наше перше побачення! Обоє хви-

101

люємося. Навколо нас обсів густий туман, в селі молодь співає і собаки га-вкають. Але ми всього того не відчуваємо і не бачимо. Нам не до них.

Тільки зорі грайливо блимають на небі. І розмова – тиха, зворушлива, теп-

ла ллється, як солов’їний спів, до молодих наших сердець. Розмова –

вступ-зближення до великого кохання... Я бачу твоє усміхнене і щасливе обличчя. Ти завжди поруч зі мною. Ти живеш в мене в душі і в серці. Після побачення я бажаю тобі хорошого, мрійного, дівочого сну.

13 березня. Завтра ми мали їхати в Київ! Проте вийшло так, що ніяк не вийшло – не поїхали через примхи однієї “монархічної” особи. А як хо-

тілось би побувати зі всім класом хоч пару днів в столиці. Хай би там ле-жала в пам’яті добра згадка про шкільні роки. Та й зблизилися б, здружи-

лися б ще краще у цій екскурсії. Може, у поїзді, чи ще на яких засобах їз-ди, зустрілися б віч-на-віч з відвертістю. Я думаю, якби тільки ця довго-

ждана і, разом з тим, нездійснима поїздка сталася б, то дуже багато прине-сла вона нам з наукового, естетичного і культурного боку. Але так не ста-лось, як бажалось. Та тільки залишились в серці учнівські невдоволення...

24 березня. Я у Москві, на Ярославському вокзалі. До поїзда на Іва-ново є в запасі ще майже півдня. З фотоапаратом крокую по Комсомольсь-кій площі. На плівці залишаються Ленінградський, Казанський, Ярослав-ський вокзали, височезний готель “Ленінградський”, Міністерство шляхів сполучення, метро і багато іншого цікавого. Гарно. А все це зробили люди

коштом неймовірних зусиль, важкої праці... Столиці будують не тільки її мешканці, а й громадяни усієї держави.

25 березня. Ранесенько я вже приїхав в Іваново на місце призначен-

ня. Радісна зустріч... Сестра Ніна, її чоловік Альоша та їх доця Анжелочка! А на вечір я вже знаходжусь в енергетичному інституті на відкритих лек-ціях аспірантів та науковців цього ж інституту. Які грамотні люди! Такі молоді хлопці (я маю на увазі – молодих аспірантів-енергетиків), а гово-

рять так логічно, так осмислено, так грамотно. Чиста мова, насичена нау-

ковими термінами. Мені здалося в цей момент, щоб хоч стати таким, як вони, я вважав би свою мрію здійсненою. Ходили з групою по лабораторі-ях. Стільки апаратури! Самі найновітніші прилади! А лабораторій тут без-ліч, бо тут є багато кафедр та факультетів.

26 березня. Сьогоднішній день для мене відведений, щоб подивитися Іваново. Я знаходжусь в центрі міста. Величезне місто! Вісім інститутів і на додаток ще й державний університет. А центральну вулицю можна в дечому прирівняти, припустимо, з Хрещатиком. Такі архітектурно красиві споруди хіміко-технологічного інституту, медичний через дорогу, поруч

текстильний імені Фрунзе, готель і кінотеатр, що мають одну назву

“Центральний”. Пам’ятники, проспекти, бульвари, вулиці, люди – все ра-дує зір і серце. Іваново славиться як величезне промислове місто з майже п'ятдесятьма текстильними фабриками і заводами. Воно – текстильний

центр держави.

102

27 березня. Я сиджу в кімнаті, підперши руками підборіддя, і дивлю-

ся в вікно, де видно, як іде мокрий сніг. В кімнаті нікого – всі на роботі. Я

поклав на столі перед собою твою фотографію, кохана, і бачу тебе живу,

таку, як ти є там, далеко в любій Україні. Я притуляю її до обличчя і вона мимоволі зігріває мене. Як хороше, що ти зі мною зараз, що ти живеш в моїй уяві і думах. Я приїду і зразу ж до тебе, моя мила, бо вже трохи зіску-

чивсь за тобою. І знову ми будемо вдвох, і знову будеш ти...

30 березня. Приїхав надвечір додому. Мама вже зачекалася мене. А

потім. ... потім зразу ж до неї, до моєї дівчини. В клубі її не було – вона дома. Зустрів Петра Стеценка і ми вже біля її хати... Вона вийшла і, напев-но, зраділа мені, бо так тепло, щиро усміхнулась і подала руку. В цей вечір

ми були з нею вдвох, ходили пліч-о-пліч. Вона цілком довіряла мені, бо

знає, напевно, добре мої почуття до неї і мій характер. Спасибі їй, моїй ді-вчині! За все – спасибі! За те, що так багато подарувала хороших хвилин

нашого кохання, за те, що вона мене зрозуміла і відповіла взаємністю. Як хороше стояти з нею, обнявши за легкий і ніжний стан, дивитися в її про-

никливі, великі очі, на цнотливе і красиве дівоче обличчя, на далекий за-мріяний погляд. Гарно! І так ці хвилини швидко спливають, що й не помі-чаєш, коли вже давно за північ. Ось ти вже біля веранди її хати. Обмінює-мось довгими взаємними поглядами. І в цих поглядах є щось особливе, чо-

го не можна словесно виразити. В цих поглядах живе іскорка найпотаєм-

ніших почуттів. Потім так довго затримую її м’яку руку в своїй руці і лег-ко-легко відпускаю. Ще якусь хвильку стоїмо одне перед одним і ... на цьому вечір нашого кохання закінчується. Мене добре зрозуміє той, хто

кохав чи кохає, що не можна виразити навіть в щоденнику тих хороших

почуттів, тих особливих хвилин юначих мрій і сподівань. 31 березня. І так, остання чверть навчального року – особлива, не

схожа на інші. Вона тривожна і солодка, адже це – остання чверть перед

екзаменами, перед канікулами. Точніше, то вже не канікули після екзаме-нів в нас – десятикласників, а дорога в життя. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує одно-

класників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений

вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується уро-

чисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята. Вчителі також заклопотані більше, ніж звичайно. Частіше відбува-

ються тепер педагогічні наради, вони більше бувають в класах.

Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною

чвертю, прощанням із школою, передоднем випускних екзаменів, і відчут-тя цього позначається на моїх ровесниках. Я з подивом помічаю, як в моїх

очах немов змужніли і виросли за останні дні друзі-десятикласники. І те, як вони тепер відповідають на уроках і як розмовляють між собою, викли-

кає в мене дивне враження, ніби всі мої однокласники і я теж досі були

тільки дітьми і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здається, це

103

знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почут-тя за стриманими розмовами...

8 квітня. І знову ми разом з нашою улюбленою класною керівни-

цею! Знову ми опинились в полоні її красних слів, милих, теплих і розум-

них речей! Як добре і спокійно на душі, коли ти відчуваєш, що поруч з то-

бою стоїть старший товариш, розумний і добрий педагог, енергійний кері-вник. І в цій особі я бачу близьку і рідну людину – нашу ранкову зірницю.

Скільки багато вона нам повідала сьогодні цікавих і захоплюючих історій,

незабутніх вражень від побаченого в дні туристичної поїздки.

Так, вона нас полюбила, зжилася з нами, утворила з нас цільний і мі-цний колектив. Ми ніколи не залишимось в боргу перед цією крихіткою,

маленькою, але чарівною і вродливою дівчиною, справжнім вчителем. Ми

відповіли їй на її тепло, доброту і любов нашим сердечним учнівським

привітом і ласкою, щирістю серця і юначою любов’ю. Хоч це і не в рамках

сентименталізму, але правди ніде діти! Всі наші хлопці, без винятку, зако-

халися в це добре усміхнене дівча, що зветься класним...

9 квітня. Так, в мене сьогодні настрій прекрасний! По-перше: вчора наша збірна по хокею переграла збірну Чехословаччини з рахунком 5:2.

Сталося щось непередбачене. Мені і в сон не змогло прийти таке, щоб на-ша збірна після нищівних “ізвєстєнських” поразок так сміливо переграла цю сильну команду, гідного суперника, вольового і мужнього, зібраного і зіграного колективу. Так, наші показали ще своє чемпіонське “Я”.

А сьогодні ввечері був не менш цікавий матч з футболу між київсь-ким “Динамо” і голландським клубом “Ейндховен”. Грали в Києві. Молод-

ці, наші хлопці! Виграли також з рахунком 3:0, як і з турецьким клубом

“Бурсаспор”. Щасливої вам дороги у друге коло розіграшу Кубка кубків з футболу, любі українські футбольні зорі!

У молодіжному житті школи також відбулась подія: звітно-виборні комсомольські збори. Я вже – не секретар! Зараз то воно собі думається: ”Ну, нарешті здихавсь цих доручень, клопоту, відповідальності...” Але ко-

лись згадається цей час, і знову захочеться зачерпнути хоч трішечки цієї цікавої роботи з людьми. Нічого не вдієш – час робить своє! Він – всеси-

льний! На “носі” екзамени... Пора по-справжньому взятись за повторення пройденого матеріалу; і це зарубай собі на лобі, Григорів парубче! Доля передрікає тобі тернистий шлях в житті, а ти зумій зробити з нього дорогу

троянд і щастя, дорогу життя, яку залишає після себе справжня людина... А

ця дорога життя ось-ось має прийти до тебе, юний хлопче. Будь же готовий

пройти її гідно, без запинок, гордо пронеси людське покликання на землі!.. Щасливого і тобі, Василю, паломництва в незвідані горизонти молодого

життя, де чекає на тебе твоя доля, де знаходиться твоя кохана дівчина, що

мала б стати тобі вірним товаришем і дорогою людиною на все життя. Не бійся труднощів, долай їх на кожному кроці, хоч і як важко прийдеться то-

бі штурмувати вершини прогресу, адже “життя прожити – не поле пере-

104

йти”. Я надіюсь на тебе, в твої сили, енергію, знання, волю, юний друже Петрукового роду.

Цікаво, як повернеться доросле життя в майбутньому, де воно тебе застане і чи раптово і негадано прийде до тебе? А, може, будеш цілком і повністю підготовлений до нього, до його примх і потреб? Життя! О, яке ти цікаве, але й, разом з тим, і загадкове в своїй природі. Життя!.. Життя –

спосіб існування білкових тіл. Так!.. Білкові тіла, атоми, молекули ... Але це ще не все. Суть його залишається загадкою, причому не розгаданою в наш “атомний вік”. Ще раз віддамося інтуїції і роздумам – життя!

20 квітня. Вчора у мене був щасливий день! День, коли відкинути

рівно сімнадцять років, відтоді я з’явився на світ. Не мало, не багато – сім-

надцять літ і весен! Ось тобі і юність! Щасливим був цей день для мене і тому, що я отримав кілька стриманих, цнотливих і радісних посмішок на мою адресу від коханої дівчини. Це також, на мою думку, неабиякий крок у нашому спільному почутті. Коли вона мене нагороджувала ще недавно

тільки поглядами (то вже історія!), то тепер – підкресленою увагою, і це мене окрилює. Спасибі тобі, моя дівчино! Коли відкриваю цей щоденник,

гортаю списані мною сторінки, я на останній сторінці беру фотографію і милуюся нею, бо на ній твій образ, твоє таке красиве обличчя, губи, очі ... І саме в цей час, коли ти біля мене, я оповитий мріями. Ти зі мною, і я маю з ким поділитися враженнями, думами. Ти стала близькою мені. Ти чуєш

мене? Здається, я люблю тебе. З якою ніжністю і теплотою вимовляю я це зачароване слово, що з’єднувало не один мільйон закоханих, слово – “лю-

блю”. Сьогодні я отримав від тебе листівку із зображенням червоної троя-нди – квітки щастя і чистої любові. Спасибі тобі, моя зоре!

3 травня. Так! Ці першотравневі свята я вважаю чи не найщасливі-шими днями моєї юності і, взагалі, всього сімнадцятирічного життя. Я жив ці дні тільки тобою, тільки тими недовгими вечірніми зустрічами. Ти не дивуйся, що я звертаюся прямо із сторінок щоденника до тебе, адже ти

все-рівно його перечитаєш – я ж обіцяв. Я далеко не ідеальна людина, як і всі інші – ідеальних взагалі не буває в людському існуванні, в його сивій

історії. Але саме ти ввійшла в моє юнацьке життя і кохання, як незвичай-

ність, як ранкова зірниця, що несподівано з’являється кожного ранку на небі, і надає природі наснаги і райдужних барв, творчості і радості – люди-

ні. Якби зібрати всю земну любов, то була б моя любов до тебе. Мені зда-ється, що це вже не дитяче захоплення, а юнацьке почуття. І в цих чоти-

рьох словах є все: і кохання моє, і ті недовгі наші зустрічі, і тихі замріяні вечори, і теплі щирі розмови... Якщо в тебе цей щоденник опиниться, то

ти маєш повне право, що схотіти, те й зробити з ним. Будеш мати вільний

час – можеш написати все, що тебе хвилює, і, взагалі, що б ти вважала по-

трібним записати...

10 травня. Обіцяла не писати, але прочитала твого щоденника, ви-

рішила написати про свої враження. Спасибі тобі за хороші слова на мою

адресу. Вася, я все зрозуміла правильно. Писати багато не стану тому,

105

що так красиво, як ти, я писати не вмію. Дарую тобі на пам’ять декілька

гарних рядків від К. Симонова:

Я люблю тебя, слышишь, мальчишка,

Я люблю тебя даже во сне.

Даже в школе за партой, за книжкой

Я мечтаю всегда о тебе!

Вижу волосы темного цвета

И задумчивый ласковый взгляд

Почему ты не хочешь ответить?

Ну ответь, ну ответь же на взгляд!.. (Б.Л.)

14 травня. Спочатку за футбол... Я слів не знаходжу, якими б висло-

вив свою вдячність київським “динамівцям”. Спасибі Вам, дорогі наші хлопці! Я всією болільницькою душею надіявся на Вас, але не міг уявити

те, як ви цією фінальною зустріччю прикрасили український футбол і ще на одну сходинку спортивної драбини піднесли його на міжнародній арені. Тільки подумати – фінальна зустріч! І рахунок 3:0. Так! Може, ще на чем-

піонаті світу в 1978 році в Аргентині з нашого футболу вийдуть “люди”.

...Ти не уявляєш, що я від цих хороших слів у щоденнику на мою ад-

ресу зараз, в цю радісну мить, на сьомому небі! Я не знав коли, але вірив у

те, що вони, ці слова, будуть. І ось таки, на попередній сторінці, вони. Спа-сибі тобі! За все тобі я щиро вдячний, а, головне, за те, що ти всією душею

прийняла цю писанину в щоденнику, зрозуміла мене, відповіла взаємніс-тю, цими чудовими словами. Знала б ти, що значать вони для мене. Зда-ється, всі найглибші почуття зібрались зараз у моєму закоханому серці.

24 травня. Все! Я вже не школяр, а доросла, свідома людина з по-

вністю сформованими поглядами на життя, на навколишній світ. Десять років – тільки подумати – десять років! Здається ще недавно бігав “шкети-

ком”, на все і на всіх, що оточувало мене, дивився знизу вверх, а тепер став дорослим.

... До побачення, дорога школо, рідний двоповерховий будинку! До

тебе я рівно два роки відміряв дорогу по “насипу” з Кропивни до Ступни-

ка, дорогу, що вела мене у незвідані далі, у широкий світ знань. До побачення і Вам, рідні наші вчителі! Ви стали для мене близьки-

ми людьми. За цих коротких два роки я полюбив Вас, дорогі мої наставни-

ки. І цю полум’яну учнівську любов я прирівнюю любові до моїх батьків, бо Ви подарували часточку свого учительського серця, сіючи при цьому в мені “добре, вічне, розумне”. І зараз я не втримуюсь, щоб подякувати щиро

Вам за все, подякувати поіменно: і Вам, Маріє Юхимівно, і Вам, Ольго Ва-силівно, і Вам, Любове Григорівно, і Вам, Павле Вікторовичу, і Вам, Гали-

но Миколаївно, і Вам, Володимире Корнійовичу, і Вам, Іване Гавриловичу,

і Вам, Василю Сергійовичу, і Вам, Савелію Прокоповичу!

... А пройшло вже десять років від того особливого вересневого дня, коли наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба ввела нас схви-

льованих і радісних в перший клас...

106

... Ранок видався хорошим, як ніколи! Навіть високі білокорі берези і старі явори на широкому подвір’ї Ступенецької середньої школи, здава-лось, тримали свої буйно-зелені крони пишніше і величніше, ніж завжди.

Срібні звуки піонерського горна сповістили про відкриття урочистої ліній-

ки з нагоди радісної події – свята останнього шкільного дзвоника. Стрункі колони учнів цвітуть біло пінними бантами, полум’яніють

пурпуром багряних галстуків. Строєм ми виходимо на лінійку. Поміж вчи-

телів пішло: “Які ж вони молоді, красиві!”

Урочиста мить. Вноситься шкільний прапор.

До нас, десятикласників, звертається директор школи Володимир

Корнійович Муковоз. Він щиро бажає нам стати достойними членами на-шого суспільства, активними будівниками Вітчизни. Схвильовані і звору-

шені слухали наші юнаки та дівчата напутні слова нашої рідної класної ке-рівниці Марії Юхимівни Онищук.

Мені вручає Володимир Корнійович атестат зрілості і золоту

медаль. Я з хвилюванням отримую першу нагороду Батьківщини і в ра-

дості цілую директора і вчителів.

Спасибі тобі, народе мій, спасибі, за все спасибі: за нашу сонячну

юність, за щасливу долю, за відкриті перед нами дороги в життя! Спа-

сибі і Вам, дорогі мої батьки! Ви так довго чекали цього дня, коли в

нашій родині з’явиться перший медаліст... Жовтенята також бажають старшим друзям великих успіхів у труді і

навчанні, в обранні своєї любимої професії. Як клятва, звучить в їхніх вус-тах урочиста обіцянка продовжувати славні діла і традиції школи. Радісно

збуджені назустріч нам біжать святково одягнені першокласники. Вони

дарують нам букети різнобарвних півоній, гвоздик, півників, жасмину...

Право останнього дзвінка надається відмінниці першого класу Му-

ковоз Людмилці, маленькій чорнявенькій дівчинці. Людмилка високо

здіймає шкільний дзвінок, пов’язаний пишною червоною стрічкою, і в по-

вітрі звучить радісна і хвилююча пісня останнього шкільного дзвоника. – До побачення, рідна школо! – тихо і зворушливо кажуть синьоокі

випускниці і змужнілі випускники.

– До побачення... – прошуміли у відповідь липи та берізки, посадже-ні колись на подвір’ї школи нашими руками…

29 травня. Екзамен. Твір. Шість годин писанини і ... ніби й непогано

написано. Однієї деталі не можу собі простити. В кишені вперше в житті, бо ціною була золота медаль, лежав бездоганно написаний твір на третю

тему. Я про нього згадав тільки тоді, коли вже свій, власноручно написа-ний твір здав на перевірку. Хай буде й так!

О, ще щоденника цього читали сьогодні Марія Юхимівна та Ольга Василівна, для директора і учнів – члени екзаменаційної комісії, а для мене – особливі люди. Мені було так приємно – все-таки вони виявили, що ціка-вляться почуттями і настроями своїх учнів, в тому числі і моїми. Ну що ж,

дякую щиро за увагу до мене, дорогі мої екзаменатори!

107

3 червня. Гарні зараз дні і ночі! Як в казці! Вони дані природою для кохання. Але нічого не вдієш – потрібно здавати екзамени. Сьогодні здавав біологію. Вивчив добре, а тому йшов на екзамен з високо піднятою голо-

вою і радісним настроєм. Важких білетів для мене не існувало – всі одна-ково легкі. Попався двадцятий. Виклав питання з успіхом. Вчителі мене похвалили, за мою відповідь. Наступний – письмова математика. Щасти

тобі, юний друже! 7 червня. Здав екзамен з улюбленої хімії! Діло пішло на спад, тому

що чотири іспити вже склав, а три ще попереду...

17 червня. Феєрії кохання. Який чудовий червневий вечір! Небо

бездонне: усе засіяне зірками, а на заході прямо з обрію випливає рогатий

місяць. Собака самотній загавкає з нудьги... І знову тиша, місяць, зірки...

Як у раю! Царство природи! І раптом цю казкову тишу переривають ді-вочі пісні. Ну, отут уже не до сну! У таку пору не спиться. Адже в серці пісня і любов, а на вулиці юність і несказанна краса... У такі хвилини я си-

джу у своїй кімнаті, а думи і мрії увесь час бентежать мою голову (і без того наповнену переживаннями і хвилюваннями про відмінну здачу іспи-

тів), а серце розривається від любові, від того, що немає тебе поруч, до-

рога моя, кохана. Я думаю про те, чому я в цей вечір не поет – хоча б у цей

незвичайний і ліричний вечір. Я хочу тобі написати щось задушевне, саме

вишукане і дороге. Але, напевно, від того, що занадто багато хочу, теплі слова ніяк не приходять до моєї свідомості. Але чому? Я знаю, що в серці моєму лежить цілий світ добра і любові, а в душі моїй тривожній і бен-

тежній закладено цілий скарб чистого кохання... Так хочеться швидше

здати екзамени. І зараз мені здається, що потрібно пройти цілу вічність,

поки настане той щасливий вечір, коли ти, моя бажана, з'явишся переді мною, немов лебідь, у твоєму сріблисто-білому випускному платті. І я бу-

ду з тобою кружляти цілий вечір! О, яке велике щастя з тобою танцюва-

ти! З такою, як ти, з тендітною, чарівною. Якщо ще одне моє бажання

виповниться, я зацілую тебе з радості. Ти, моя чарівнице, прекрасно зна-

єш, про що я говорю – тільки ти, тому, що ти моя любов, тому, що ти

принадна квітка. Тобі напевно, здається дивним, що я завжди думаю про

тебе: і в сні, і в мріях, і в щоденнику, і навіть ... на іспиті. Але, це так! Від

того, що ти є на світі така ласкава, така улюблена до глибини душі, така

красива, мені здається, що я на світі найщасливіший хлопець зі всіх зако-

ханих ...

25 червня. Тільки тепер можна полегшено зітхнути і сказати: “Все, Василю, ти вже не школяр, забудь про екзамени – думай про майбутнє...”

Здав останній екзамен – історію і суспільствознавство. Люба Григорівна правду казала ще перед екзаменом, що мені попадеться тридцятий білет –

точно! Він! Доведеться від сьогоднішнього дня вірити в сни. Ну, а тепер –

до зустрічі після випускного вечора, дорогий мій щоденнику-супутнику!

30 червня. Вчора був випускний вечір. Все-таки, ми щасливі тому,

що дуже був хороший день. Музика, квіти, усмішки!.. Я танцюю з нею.

108

Яка приваблива і красива вона в випускному платті сьогодні. Її рука ле-жить в моїй. Я відчуваю, як грає кров в її молодому дівочому тілі. Я знаю,

вона в цю хвилину щаслива, і мені дуже хороше на душі, що біля мене знаходиться незвичайна для мене людина, яка розуміє мене...

Ввечері ми, випускники, залишаємось самі в школі. Багато розмовля-ємо, розповідаємо анекдоти. Потім почали грати, періодично вимикаючи

світло. Скільки за вечір поцілунків! Я притулявся до твоїх губ, моя дівчи-

но, і мені від того було дуже приємно. Які поцілунки ти дарувала мені –

найкращі, найсолодші. Все добре. От тільки не знаю, як буде, коли я поїду

в далекі краї? Я дивлюсь на знайомі обличчя, на школу і мені все це зда-ється таким дорогим і рідним, що, можливо, якби це було в дитинстві –

плакав би. Дуже жаль покидати мою дівчину. Я сподіваюся, що вона буде мене чекати, але я не знаю, як саме складеться мій життєвий шлях, що

пророкує мені моя доля. Отже, десятий клас Ступенецької середньої школи у 1975 році закін-

чували: Стеценко Петя, Голубчик Вася, Петрук Василь, Андросюк Вітя, Мазур Вася, Суківський Яша, Лукащук Марія, Денисюк Ніна, Павлюк На-дя, Величко Надя, Житовецька Люда, Любич Женя, Блащук Ліма, Остап-

чук Галя, Ковальчук Галя, Брацюнь Ліда, Харитончук Зіна (Ніна), Левчук

Олена. 8 липня. Подав документи в Івановський державний університет на

юридичний факультет. Ніби все йде по плану! Дивився сьогодні передачу

“В добрий путь!..” і мало не плакав. Як хочеться знову в тому ж таки хімі-чному кабінеті, що був закріплений за “нашим” десятим, погомоніти, по-

сидіти за партами, послухати розповіді про кохання із вуст нашої вчитель-ки. Тільки тепер я повністю і по-справжньому зрозумів, ким для мене була ця дорога вчителька, тільки тепер я побачив, що жити без неї, все одно, що

без заповітної мрії. Я знаю, що нас вона любила. І мені її чомусь жаль. Жаль тому, що ми всі розійшлись в ту останню мить після випуску, не ска-завши належним чином, в крайньому випадку, хоч щире, сердечне спасибі!

Роздумуючи сьогодні в цей чудовий івановський вечір, далеко від

своєї Батьківщини, я відзначаю на карті мого життя чотири символи. І од-

ним з найкращих прикладом-символом, що світитиме мені в житті, буде моїм дороговказом, є моя учителька. Не забуду цю людину, що внесла в мою душу стільки добра, а серцю подарувала скарб людських почуттів! Інші ж три символи у моєму житті залишаються “в океані вдячності” мого

серця. Моїй дівчині написав лист. Скоріше б відписала, а то дуже скучаю.

Де вона зараз, як її справи, куди подала документи для вступу? Її фотогра-фія висить над моїм ліжком. Вона для мене єдиний спомин про ті наші не-забутні зустрічі.

14 серпня. Дуже довго вже не писав – не було коли, то екзамени зда-вав, то так не було настрою. Завтра екзамен з літератури, післязавтра – з математики. Досить здати навіть на “четвірки” і ... я – студент! Але – зда-

109

ти! Дуже хочеться додому. Та що там говорити: там далеко, на сонцекри-

лій Україні, знаходяться мої рідні місця, де пройшли роки мого безжурно-

го дитинства, де я любив, кохав, дерзав, вчився і мріяв... Там знаходяться мої друзі, там живе моя доля, частина мого серця – кохана!..

Ночами я довго не сплю – весь час в думках перегортаю сторінки бу-

денного і шкільного життя. Мимоволі згадуються слова Т.Г. Шевченка: “Ніде краще немає, як на Вкраїні милій!..” Тому я дуже добре розумію

великого Кобзаря. Так проходять тут мої дні і ночі з безперестанними на-діями, сподіваннями і переживаннями, так відходять дні мого золотого ди-

тинства і закоханої шкільної юності...

110

Дружній і неза-бутній десятий

клас Ступенець-кої середньої школи, Василь Петрук третій

справа (1975 р.)

Випускник

школи

(1975 р.)

Майбутня дружина Галя

(1978 р.)

Зустріч з одно-

класниками че-рез 10 років пі-сля закінчення

школи,

другий справа (1985 р.)

111

Під час вручення золотої медалі після закінчення школи (1975 р.)

З Мамою

(1978 р.)

Ступенецька школа, яку закінчував у 1975

році (березень 2008 р.)

112

РОЗДІЛ 4

РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

23 серпня. Отже, я студент Івановського хіміко-технологічного ін-

ституту за спеціальністю “хімічна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”!

Традиційно всі студенти, перш ніж навчатись, роз’їжджаються на практику. Ну а ми, як студенти, також не виняток.

Наша вісімнадцята група отримала направлення в Пучежський ра-йон. Пливли ми по Волзі. Яка скрізь краса! Далеко на горизонті видніють-ся піщані береги. Волга та її водосховище в окремих місцях досягає ши-

рини трьох кілометрів. Зустрічаються одинокі острівки. Назустріч один за одним попадались білі маяки... А береги по обидві сторони вкриті чагар-

никами і лісом... І синь кругом неосяжна!

Розподілили нас в Маріщенський радгосп. Я особисто твердої уяви

про ці краї не мав, а тут, виявляється, ще є пережитки майже середньовіч-

чя. Пошта приходить, напевно, раз в два тижні. Будиночки дерев’яні, ста-ренькі.

Студенти нашої групи веселі, гумористи, але знають міру в цьому.

Особливо смішний наш керівник – аспірант. Анекдоти з нього ллються, як з рогу достатку. Жити, взагалі, сумно не доведеться...

24 вересня. Тепер живемо з новим керівником – Віктором Федорови-

чем, якого нам прислали на заміну попередньому. Хороша він людина. Старший науковий співробітник нашого інституту. Неодноразово уже піс-ля роботи відпочиваємо біля вогнища. Дуже цікаво. Відбулися збори. Мене знову, як і в школі, обрали комсоргом групи. В праці добре вже здружили-

ся, взнали “чим дихають” товариші по вісімнадцятій групі. Від моєї дівчини отримав два листи. Як гарно вона описує мені про

все. Як хочеться скоріш зустрітись з нею, дивитись в її такі добрі очі, тор-

кнутись до її шовкових кіс, пригорнути до себе її ніжний стан і ... цілувати,

цілувати, щоб все на світі здавалось якимось дивним, незрівнянним, світ-лим!..

28 жовтня. Тільки сьогодні викроїв трохи часу, щоб заглянути до

цієї книжечки. Важкувато трохи вчитися, але вже майже адаптувався. Отримав від учительки листа (напевно, тільки через це взявся до записів). Вона дивується, чому я не став студентом юридичного факультету. А вза-галі, як чарівно пише моя дорога вчителька! Трохи скучно за нею. Я вже так був звик до неї, а тепер приходиться слухати її добрих порад тільки у

сні та в листі. Я довго не можу заснути. В уяву приходить вона. Дуже бага-то думаю про мою дівчину. Як вона там? Що думає про мене? Я не пере-стаю за нею нудьгувати. Хочеться скоріш зі всіма зустрітись, погомоніти.

У Валі, сестри моєї, весілля! На Жовтневі свята їду додому.

1 листопада. Вечір! Лине чарівна мелодія Штрауса. В кімнаті тиша – всі сплять: Ісмаїл скрутився калачиком, обличчям в подушку – для нього

113

нічого зараз не існує. Альоша спить на весь зріст, зрідка прихропує. Фаїк

уві сні навіть викидає інколи цілі “любовні фрази”. Ось приблизно такий

наш короткий студентський відпочинок. Тільки я один дивак не сплю. Чи

то від перенапруження, чи від навчання? Не можу собі второпати. Півночі рояться різні думки. Багато думаю про рідних, про товаришів, про кохану

та про вчительку. І все-таки, як дивно в цьому світі! Живеш з одними лю-

дьми, розлучаєшся, зживаєшся з іншими. Бувають хвилини, коли ніби за-буваєшся. Але ніколи не можна забути про все те, що дало нам дитинство.

Золоте дитинство! Та ще краща, ще багатша, повно цінніша юність. Наша незабутня шкільна і студентська юність!..

5 грудня. День Конституції! Олексію Кузьмовичу – чоловікові моєї сестри Ніни – сьогодні виповнилося 35 років! Я дуже їм вдячний за все, за те, що мене “приютили”, за те, що стали мені далеко від Батьківщини за батька і матір.

Вчительці написав лист. Багато думаю про цю прекрасну людину.

Дивно! Що мають в душі такі, як вона? Якийсь незвичайний секрет. Що

притаманно цій чудесній дівчині? На такі і подібні питання я ніяк не можу дати відповіді, котрі задовольняли б моє серце, мою уяву. Напевно, не тільки я, моє серце, а багато таких, як я, мріють про Вас в цей чудовий ве-чір. Вибачте мені, моя учителько, я нічого не хочу від Вас. Я хочу, щоб ці-ле життя, цілу вічність, люди слухали прекрасну мелодію Вашого дзвінко-

го дівочого сміху, щоб в багатьох молодих серцях від спомину про Вас, та-ку прекрасну, на всіх струнах кохання бриніла радість. Мені ніколи в ди-

тинстві не приходилось знати, що можна так сильно любити людину, яка дала тобі щастя знань, прищепила любов до всього прекрасного на цій за-гадковій планеті, яка, може, на декілька років старша від тебе, яка, може, не помічає, що діється зараз в юначому серці. Щасливий буде той, кому вона стане дорогим другом, хто пройде життя з нею разом. Ні, я не заздрю

цьому щастю. Навпаки, я хотів би, щоб моє життя, стало для неї посвятою,

щоб хоч чимось приносити їй радість. 22 січня (1976 рік). Багато зараз я виношую ідей, мрій – таких жагу-

чих, може, й наївних. Чим більше я поринаю в ідею, тим більше вона за-ставляє мене думати, тим величніше, в усій своїй красі, постає переді мною ідеал. Який же він, цей незбагнений, недосяжний ідеал?..

25 січня. В сьогоднішню ніч я майже не спав. Ніч перед випробуван-

ням! Адже сьогодні екзамен по вищій математиці. Перший в моєму житті студентський екзамен. І витримав я його нормально. Правда, хотілося б бі-льше, і того я, може, в деякій мірі заслуговую, але екзамени – це, на мою

думку, гра, де перемагає достойний і залишається переможеним його сла-бший суперник. А взагалі – я радий! Все-таки – вища математика! А в на-ступному семестрі я прикладу всіх зусиль, щоб з успіхом і впевнено зу-

стріти літню сесію...

27 січня. Одна людина якось сказала мені: “Ти досить таки дивний,

Василь. Я перший раз у житті зустрічаю такого хлопця”. І при цьому вона

114

додала: “Ні, Василю, це не визнання в любові, а подив тим, як ти любиш

своє життя, як дерзаєш, як здорово ти мрієш...”

Це не вигаданий епізод з діалогу, це – реальність, причому людина, що сказала мені це, як не дивно, великої душі, можна сказати, людина чу-

дова!.. Але справа не в тім. Нехай це будуть слова похвали, замилування, а можливо, і жалюгідне підлабузництво, але до них я хотів би додати мій

життєвий девіз: “Вчитися!”. І справді, як хотілося б стати по-справжньому

освіченим. Мені особисто здається, якщо до всього подарованого мені ще-дрою природою додати із самого дитинства необхідні умови, то для мене моє життя стало б ще цікавішим та привабливішим. Тоді б тільки я зміг з великою віддачею сил, енергії, волі і творчості приступити до здійснення моєї ідеї, моєї мрії. Я ще і ще повторюю чудові слова старого філософа:

“О мудрий мій світоч знань, я всім життям перед тобою схиляюсь,

я – твій співець...”

29 січня. “Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно

виявляється у всій своїй повноті і багатогранності. По-справжньому мо-

же кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь лю-

бові до рідної землі, до людей, до Батьківщини. Лише таке серце справді може кохати на все життя, любити цілу людську вічність...”.

Ні! Не можна бути байдужим до цих чудесних слів. В моєму серці сьогодні, як ніколи, щось діється. Може здалось в цю мить, що я ніколи в житті не був по-справжньому щасливий. Я не знаю ще того прекрасного,

того величного, що люди звуть коханням. І для себе, нещасного, я зробив висновок, як не дивно, його в мене не було, а було тільки бажання коха-ти!.. Aле сьогодні!.. Сьогодні я не зустрів ні сонячної царівни, не відчув теплоти дівочого серця, не отримав я і гарячого поцілунку. Сьогодні я по-

бачив, відчув, пережив, неперевершену, прекрасну людську пісню кохан-

ня! О, яких тільки слів потрібно, щоб виразити подібне почуття! ... Двоє живуть на цій загадковій планеті любові, живуть, дерзають,

люблять, але нічого не знають одне про одного. Та настає нарешті той час, коли вони по різних життєвих справах зустрічаються... А серця, як магні-ти! І кожен із цих людей розуміє, що їхні життєві дороги зійшлися, що во-

ни нарешті знайшли того, про кого мріяли, кого бачили не раз в своїх мо-

лодих снах, до кого так тягнеться серце. О серце! Ти все розумієш, ти все так прекрасно відчуваєш. Але не так просто сказати дорогій людині про те, що знає серце, що діється в тобі...

Ось такий шлях пройшов Віктор, так сталось і з Лідією. Які душевні люди! Але яка мелодія їхнього кохання, яка гармонія їхніх почуттів! Я пе-рший раз в житті зустрів таких людей, і перший раз відчув таке кохання. І досить тільки того, коли я почую мотив пісні:

“... И может быть, и может быть,

что я в ночном твоем окне

свою звезду увижу в темноте…”

115

із фільму “Трудные этажи”, я з великою вдячністю буду згадувати його го-

ловних героїв, що дали мені стільки радісних хвилин, стільки багато – ціле кохання!..

27 лютого. Закінчилися мої перші студентські екзамени, пролетіли,

мов один день, довгождані канікули. Позаду радість зустрічі, тривога че-кання, печаль розлук... Воління побачитись з моєю дівчиною. Невдача. Може, й так треба. Може, це примха долі, а, скоріш всього обставини...

Проте найбільша радість в моїх канікулах – зустріч з М. Ю.!

В учительській вона з’явилась якось несподівано, мов весняне сонце, що випливло з-за хмар. Привітно подала так знайому маленьку руку, а в устах така близька і скромна її усмішка.

– Здрастуй, Василю! – Від несподіванки такої я, мов гарматний пост-ріл, зірвався з місця, але слова привітання спочатку випалити не зміг. Її та-ке миле обличчя, чоло, такі добрі дівочі очі, коси, що ледь помітно вигля-дають з під тієї ж хустини вмить зачарували мене, п’яного від такого не-сподіваного щастя.

Опам’ятавшись, я промовив: – Здрастуйте! Не знаю, чому я такий чудний. Але саме вона – єдина людина, з якою

я можу розмовляти невимушено, душевно, розмовляти довго, навіть ... ціле життя. Щось є в цій дівчині не розгадане, прекрасне, подароване їй самою

природою.

Такі хвилини в житті, звичайно, пролітають дуже швиденько, зали-

шаються тільки спогади і наївні юначі мрії... 26 березня. Вирішив сьогодні трохи пописати. Але довго це робити

не прийдеться тому, що студентське життя і в цьому міру знає. Та, власне, що писати; ніби й ніяких змін. Від моєї дівчини чекаю відповіді і фотогра-фії. М. Ю., мабуть, ще тільки пише, адже я їй написав недавно. Той лист, що тільки пишеться, а, може, вже перебуває в дорозі, для мене не просто

аркуш паперу, не просто об’єкт взаємності і інформації, а ціла радість і со-

лодкий щем серця, і трепіт душі... А на дворі вже весна! Та тільки в повсякденних турботах, в навчанні

всього цього і не помічаєш. Зміни проходять у всьому: і в природі і в душі людини... До побачення! До зустрічі в наступний раз, мій щоденнику!..

8 травня. Не знаю, про що і писати. Багато нового було в мене за цей період, відколи я не брав щоденника. Спочатку про зустріч “нашого”

десятого класу. Так, дуже приємно було потиснути правиці моїм недавнім

однокласникам. Тільки мені чомусь здається, що за цей короткий час (бли-

зько року) пройшло багато змін у характерах, у поведінці моїх друзів. Не так пройшла ця зустріч, якби цього бажалось. Тим більше, що відсутня при

цьому була наша вчителька. А це значить, що зустріч без неї, без цієї пре-красної людини, вже не та...

116

... Вона була в цей вечір особливо приваблива, красива, добра. Мені було дуже приємно провести з нею цей час. Жаль, що тільки недовгою бу-

ла ця так чекана зустріч. Розлука знову розділила нас на деякий час... ... Бачив також людину мого першого захоплення. Для себе я зробив

деякі висновки. Вона неповторна. Краса її образу ні з чим незрівнянна. О

вражий час обставин! Чому сталось так, що ти не дав мені ні найменшої можливості поспілкуватись з моїм першим коханням, з дівчиною, краса якої є прообразом дівочої краси. В кінці кінців, справа не тільки в красі?!.

29 травня. Зараз перерва... Через декілька хвилин фізика! Декілька хвилин для студента – це дуже багато. Особливо вранці, коли доводиться студеною водою збивати залишки сну. Відверто говорячи, який зараз перед

заліками і екзаменами сон – одні жахи!

... Ну от і викладач ввійшла... 5 червня. Сиджу в кімнаті один. Всі роз’їхались по домівках готува-

тися до хімії. А я не можу втриматись від сліз. Мама моя! Мила, найдоро-

жча!.. Дорога моя трудівнице!.. Чому щастя Ви зараз не маєте? Чому хво-

рієте? Всі діти Ваші пороз’їжджались, Мамо. Вам, дорогі мої, важко вдвох

з Татом – я знаю. Виростили, виховали нас п’ятеро, а ми всі “розійшлися”

шукати ... долі і ... знань. Тепер Ви тільки задовольняєтесь тим, що можете нас згадати, помріяти, побачити у сні. А якими ми були маленькими?!. А

які Ви з Татом зараз для нас дорогі, незамінні... Так не хворійте ж, Мамо,

на зло всім хворобам! Будьте щасливі і здорові! Ваші діти завжди з Вами,

мої любі... 21 червня. Завтра і післязавтра екзамени. Останні в цій сесії! Ніби й

все вивчив. А зараз в цей тихий зоряний вечір я сиджу один в кімнаті, не-мов зачарований. Переді мною фотографія, яку я довго чекав. В кімнаті ні-кого, в кімнаті – я і вона, копія якої ввійшла в моє серце, як відлуння пер-

шого кохання. Голова моя охоплена довгими думами, гарячими мріями.

Жаль тільки, що сталось не так, як того бажалось. Але що вдієш!?. Юність тим і приваблива, що не схожа на інші, неповторна, до казкового пригод-

ницька. Я давно її не бачив. А хотілося б при довгожданій зустрічі гово-

рити з нею довго, розмовляти про все і на чистоту...

Судячи з листів, вона змінилась, і мене це дуже втішає. Вона, напев-но, все-все зрозуміла, як і я.

... І ось після того всього, що вже ввійшло в історію нашого кохання, двоє закоханих сердець, розлучені двома тисячами кілометрів, стримують свої справжні почуття в тільки ділових, нажаль, листах. І нічого про лю-

бов, і ні слова про кохання... 23 червня. Глибока ніч... Всі сплять. А я не сплю!?. Від радості! Пе-

рший курс подолано. Я – другокурсник! Сесія проведена нормально! До-

дому написав листа. Далі – перша в житті цілина. Все! 2 липня. Сьогодні закінчив другий трудовий день. Ось вона – цілина!

Цілина з її безмежними просторами, з розлогими степами, з пекучим сон-

цем. Ось який він оренбурзький та казахстанський гарячий і дикий степ!

117

Доводиться надзвичайно багато працювати на будівництві будинків, але це не страшно. Від хорошої праці ще ніхто не помирав. Я, звичайно, не виня-ток. Так що щасти тобі, “малий”, на трудовий ниві!

Дивно! Вчора мені приснився прекрасний, солодкий сон. Із щедрої сонячної Молдавії в уяву прийшла моя царівна – кохана. Сьогодні ж уві сні переді мною постала вона, така близька, дорога мені подруга. І так сього-

дні – вона, вчора інша. Не хочеться говорити неправду. О, друзі мої! Були

б Ви зараз зі мною, як би Ви були б потрібні мені в цей час: і ти, Васю, і ти,

Петя. Дорогі мої! Давайте будемо друзями навічно! Хай буде щира дружба між нами! Най не буде в житті нічого такого, що могло б її порушити!

22 липня. Передислокувались в радгосп Новосовхозний Адамовсь-кого району Оренбурзької області. Це на межі з Кустанайською областю

Казахстану. Будуємо “битовку” біля потужного зерноелеватора. Питної води немає. Воду привозять з Озерного, за дев’ять кілометрів звідси. Три

мулярі-старшокурсники та я – їх підсобник. Працювати доводиться без ви-

хідних з чотирьох ранку до дев’яти, а іноді – до одинадцяти вечора. В кож-

ній годині – п’ять хвилин перекуру і все. Праця важка, виснажлива праця... На зерноелеватор з Орського технікуму привезли групу дівчат. Це хоч тро-

хи скрасило наші сірі будні. Є з ким під час роботи словом перекинутись... 11 серпня. Сьогодні є небагато вільного часу, так що і не гріх трохи

помріяти наодинці. А помізкувати є про що. Адже три дні назад був день будівельника. Цей день надовго запам'ятається мені. Я побував на тому священному місці, де в 1967 році трагічно закінчилося життя двічі Героя Радянського Союзу Володимира Миколайовича Комарова, льотчика-космонавта. Біля обеліска, поклавши квіти і віддавши данину глибокої по-

ваги, я з хлопцями нашого студентського будівельного загону сфотографу-

валися на пам'ять. “Безумству смелых поем мы песню…” –такими слова-ми ми почали свій запис у Книзі відвідавших цю землю. Отже, залишивши

свої автографи, ми з великим смутком розлучились з Комаровим...

23 серпня. Пусть все радости жизни будут у твоих ног. Выбирай

любую! Счастья тебе настоящего!!! А еще – пусть твоя очаровательная

улыбка будет всегда молодой, веселой и счастливой. Любовь должна

быть у человека единственной и самой чистой, нежной и благородной.

Любви тебе самой настоящей! ( Б. Г.)

14 вересня. Десять днів вже дома! Інколи згадується цілина. Тільки

вже, як пройдений етап. Схуд за два цілинні місяці так, що мама не впізна-ла. Аж сплеснула руками, як побачила мене після цілини. Мабуть, кілогра-мів п’ятдесят важив при моєму зрості в 175 сантиметрів.

Як хотілося б зустрітися з моєю недавньою цілинною подругою,

пригорнути, приголубити, сказати їй багато-багато хороших і теплих слів. Багато передумав про неї. Тільки доля, напевно, не дасть вже нам ніколи в житті зустрітись. І тільки слова, написані Б.Г. вище на мою адресу, будуть мені завжди нагадувати про її дівочу любов і щиру ласку до мене у важкі

118

дні мого перебування на Оренбургщині. Хай щастя і радість будуть нероз-лучними друзями в її житті.

Скільки дала мені всього цілина! Як важко заробляти хліб насущний!

Цього людина ніколи не може забути...

15 вересня. Так, сьогоднішній вечір запам’ятається мені надовго. Я

мав безмірне щастя зустрітись з дорогою для мене людиною – вчителькою

в хаті, де вона на квартирі, розмовляли про все-все довго. Правду кажучи,

для мене цей час пролетів, наче одна хвилина. Моя рідна вчителька була, напевно, також зворушена, але не могла знати, що діялось в моєму серці. Може, вона і дійсно вважає мене тільки улюбленим учнем, а може?! О як-

би тільки знала вона, що на зустріч з нею я летів, як на крилах, що за цих

три роки вона ввійшла в моє серце дуже глибоко. Я хотів би зустрічатися з нею як з близьким другом, а не учителем. Хоч, може, я і забагато хочу, але серце моє буде вічно нагадувати про її милий і неповторний образ. Мені хочеться писати про неї довго-довго...

20 вересня. Дуже не терпиться ще раз побачити мою кохану дівчину.

Як скучив я за нею за ці десять днів! Якось обставини моїх канікул не да-ють можливості мені з нею зустрітися. Як хотілося б її пригорнути, поці-лувати до болю її губи, голубити її недавно пострижені коси, просто так помовчати. Лише була б вона поруч!

24 вересня. Зараз сиджу один у своїй кімнаті. Яка нудьга! Тепер ди-

вився фільм “У день весілля”. Хочеться до моєї дівчини. Де ж ти, моя ко-

хана? Сонечко ти моє світле, зіронько ясна! Прийди ж до мене в цю хви-

лину, сядь зі мною поруч. Дай надивитися на твої добрі очі. Адже я неза-баром їду – їду надовго, на цілих п'ять місяців. Мені важко буде без тебе, моя відрадо. Будь зі мною хоч у листах, хоч у думках. Так хай же збереже твоє чуйне дівоче серце до мене любов, хай живе між нами це слово вічно!

Ні, не слово, а вона – любов!.. 18 жовтня. Зараз знаходимося в Тєйковському районі в “дєрєвні”

Клачково. Працюємо на збиранні овочів. Дуже цікаво. Вечорами сидимо з групою у нас в кімнаті. Все тут є: анекдоти, смішинки, цікаві розповіді. А

між нами, хлопцями, проводяться захоплюючі дискусії на міжнародні теми

і політичні новини. До речі, тут поблизу ставок і нам є чим зайнятись у ві-льний час: граємо в хокей. Так-так, в хокей, бо в цих краях вже зимно.

19 жовтня. Пішли сьогодні в ліс. Проводили час біля вогнища. Було

дуже цікаво. До речі, наші дівчата були незадоволені поведінкою хлопців. Справа в тому, що останні вирішили не піти в ліс, а просто провести віль-ний час дома. Правда, це їм вдалося, але ж і дівчат “підводити” не варто

було... Прямо таки жаль було дивитись на їхні хвилювання. Коли ми пішли

(я і наш керівник – В’ячеслав Федорович) до них на вогнище, вони самі його розпалили, самі біля нього співали, грались і танцювали. Провели час добре.

17 листопада. Сьогодні Міжнародний день Студента! Нажаль, наша група не зуміла зібратись з такого приводу, хоч, звичайно, і були заявки

119

“відсвяткувати”. Я і Льоша Костянтинов були зайняті, а крім нас організо-

вувати це ніхто ще поки-що не в змозі. З вівторка з Льошею ходитимемо

на нашу випускну кафедру. На нас там чекає цікава і захоплююча науко-

ва робота. Я відчув, що наука – це моя доля. До речі, на другому курсі вчитись вже легше, так що пора вже братись за побудову фундаменту мого

майбуття. Хотілося б думати, що не тільки мого, але, в деякій мірі, тієї лю-

дини, яка стане для мене вірним другом і товаришем на все життя. Вона чомусь не пише, тільки чому, я ніяк не можу второпати, хоч і

не зовсім. Я написав вже декілька листів, а відповіді все ніяк не дочека-юсь...

... І знову мій улюблений і дорогий Володимир Сосюра зараз, в цей

чудовий вечір, зі мною!..

Ластівки на сонці, ластівки на сонці, Як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті, Й пахнуть поцілунки, як китайський чай...

Я знаю багато “поетів-писак”, але, по-моєму, не кожен із них зуміє так ніжно, так гарно і душевно писати, як В. Сосюра. В тім, кожному своє. Та тільки Сосюра може так переживати, так швидко ввійти в серце читаче-ві. На мій погляд, багато творів цього прекрасного митця слова непереве-ршені!.. Такий я ніжний, такий тривожний,

Моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний

Реве й гуля...

І хвилі моря, далекі й близькі, Мені шумлять...

Там стелить сонце останнім блиском

Кривавий шлях...

Криваві пальці тремтять... О зоре,

Постій не йди!

Але шумить далеке море,

І мла ... і дим...

27 листопада. Ти приходиш до мене в сон... Немов срібло блискуча русалка, ти випливаєш у моїй уяві, як на хвилі довгоочікуваний маяк. Іноді ти мені здаєшся чайкою: то політ в синяву неба, то торкання крилом срібла моря – мого серця. Іноді ти стаєш переді мною чарівною квіткою, що так глибоко запала в мою душу... “… Она раздевалась и долго плыла на волне.

И ей не мешало присутствие звезд в вышине. И ветер обмякший, и вздох, а

не голос птенца, ничто не мешало… И грезилась жизнь без конца.

Тем временем он, проходя по дорогам земли, стремительно к ней

приближался в поту и пыли. Щадила гроза человека в извечном пути, сжи-

гала дубы, а его пропускала: иди!

120

Вода, где скользит он, добрела (гнев моря мелел), тонули громады

стальные, а он – уцелел. И воздух, которым летел он к порогу весны, ни

разу не сбросил его с непокорной стены.

И вот он увидел – осталось два шага шагнуть! – вода пеленала про-

хладой горячую грудь и легкие руки курились, как светлый дымок. И сделал

он шаг, а второй осилить не мог. Всю жизнь положил, чтобы встретить ее наяву, и вот оробел он –

и тенью упал на траву. «Быть может, ей в мире дороже меня тишина?»

– подумал… И сразу к нему прикоснулась она.

Припала всем телом, всем громом своей красоты! Но видел он толь-

ко хрустальные капли воды, не женскую кожу, не тонкое возле белье, он

видел травинку, прилипшую к шее ее…

Нагая, как рыба, взметнулась она в небеса и робко, и властно вошла

ему в слух и глаза. И вот закружились… Их танец был выше стыда! Каза-

лось, что с ними должна приключится беда.

Что сон их разрушат! Что так хорошо на земле не может быть

людям, привыкшим вращаться во зле. Что небо растопчет неземную их

красоту! … Но двое кружились, как звезды на Млечном Мосту…”

7 грудня. Отримав листи від моїх незамінних друзів: Петі і Васі. Ну

от, вони – вже солдати. Так що не бачитимемось, напевно, років два-три.

Петя служить в Латвії, а Вася має чималу честь носити голубі пагони пові-тряних військ під Ленінградом. Ось такі справи. Чому тільки не пише М.

Ю.? В чому річ? О, як би я хотів бачити у сні її маленький дівочий стан, її усміхнене, як сама весна, обличчя, її шовкові коси-самоцвіти... О, як хотів би я охопити всю її, ввійти в її святе царство дівочості, в блаженну приро-

ду її почуттів. Як хочеться бачити її на березі Теплого Моря з легкою хус-тиною в руці, граючу, з невибагливими срібними хвилями, біжучу назу-

стріч золотому сонцю, веселою, усміхненою, красивою. Прийди ж до мене, мріє моя незбагненна!..

24 січня (1977 рік). В цей день у нас випробування – екзамен по фі-зиці. По суті справи, сьогодні для нас розпочинається сесія. Точніше, вже почалася, оскільки фізика вже здана на “відмінно”.

5 лютого. Сьогодні в мене щасливий день! “Відмінно” по теорії ймовірності. Трохи важко було передбачити перед екзаменом, що сьогодні в моїй заліковій книжці стоятиме запис “відмінно” і підпис “Валентина Федорівна Афєнкова” в колонці для прізвища “професора чи доцента”. І, звичайно, що я був у цьому випадку цілком і повністю настроєний на “до-

бре”. Але “відмінно” у самої Афенкової – це, безперечно, вдача і успіх!

Слід також сказати, що в останній час я мало сплю. Лягаю о третій годині ночі. І ще годину-дві перевертаюсь, але не сплю. Дуже перевтомлююсь. Але що вдіяти, для того життя і дано, щоб прожити його з повною відда-чею сил і енергії, і щоб потім не було боляче за те, що воно прожите дарма, і що на цій прекрасній і загадковій Землі ти не залишив ніяковісінького

сліду. В гіршому випадку – ти ще й наслідив серед цих добрих, розумних

121

людей. Як не гірко, але трапляються і такі випадки. До від’їзду на Батьків-щину залишилось небагато – всього лиш тиждень. Той день, той час і ті незрівнянні ні з чим хвилини мого щастя, коли я вийду з Бердичівського

автобуса біля “будки” (як в нас лагідно називають територію тракторного

парку), коли опинюсь в теплих обіймах місць мого дитинства, для мене за-раз це все дороге тільки, як сон. І з кожним прожитим роком я все бі-

льше зізнаюсь в тому, що рідні місця, серед яких пройшло, пролетіло

бурхливе, насичене різними пригодами дитинство, ніхто і ніде не замі-

нить повік. І так, попереду органічна хімія. “Ні пуху, ні пера!”. А потім і “попут-

ного тобі вітру”, Василю, до рідної Вінниччини!

14 лютого. В уяві моє рідне Поділля, мила серцю Вінниця...

О сьомій – небо забарвіниться,

Коли, як завжди, день при дні, Промовить знов: “Говорить Вінниця!”

Приймач усміхнено мені. Почую розповідь довірливу

Про новобудови, про поля...

Немов подільського говіркою

Весь край до мене промовля.

Частоти серця я настроюю

На позивні краси, добра,

На ритми мужньої історії, На хвилі Бугу і Дністра.

І усвідомлювати радісно,

Що словом чистим, як роса,

Говорить, й не лише по радіо,

Зі мною Вінниччина вся.

То обважнілим житнім колосом,

То джерелом удалині, А то Кармалюковим голосом

Говорить Вінниця мені. Рядками вічними на камені,

Що непогасні, як вогні, І ніжним поглядом коханої Говорить Вінниця мені.

Не раз ще слухатиму Вінницю,

Її пісні, її слова...

Провінціальний – хто провінцію

Свою в зневазі забува.

Як щось зроблю, нарешті, путнє,

Набутком увінчаю дні, То це тому, що незабутньо

122

Говорить Вінниця мені. Анатолій Бортняк

7 березня. Сьогодні у наших дівчат був радісний настрій. Авжеж,

день Жіночий. Тим більше, що хлопці були такі уважні до них, коли разом

святкували у нас, в 47-мій кімнаті, їхній день. Було дуже цікаво і весело.

Дівчата нам, як не дивно, подарували красиві запальнички з індивідуаль-ними підписами на них. Подарунки з запізненням вони дали нам до дня Радянської Армії і пояснюють цей факт тим, що свято наше якраз зайняли

канікули. Правда, ми також не залишились в боргу перед ними. Ми їм по-

дарували букети живих квітів. Для них це було несподівано, оскільки вони

вважають, що взимку живих квітів дістати дуже важко, тим більше, в цих

краях...

В кімнаті відпочинку грала музика – наші “Лаутари”. Дуже вже вони

лунко грали, аж “вуха в’янули”. Але нічого. Взагалі, грали непогано.

Дівчата були дуже щедрі на поцілунки. Багато їх було в цей вечір.

Льоша Костянтинов з Галинкою Душаніною помирилися (не впевнений,

що надовго), але, тим не менше, прекрасна половинка мого друга була від

того у такому настрої, що, дивлячись на неї, можна було сказати: “Галя тільки-що народилася на світ...”.

27 березня. Ніби й нічим не знаменний цей день, але хочеться писа-ти. На вулиці трохи потеплішало, вирує весна. За вікном біля сусіднього

дому веселий гамір дітвори – вони зараз на канікулах. Іваново зараз стало

трохи іншим. Ніби змінилось, помолоділо. Чи то може дихання весни?

Люди, радісно збуджені, нешвидкою ходою крокують по вулицях. Весна! Весь час згадується наша подільська весна. Ні з чим незрівнянна, прекрас-на, сонячна. Особливо згадуються ті незабутні хвилини мого дитинства, коли вранці біжиш до школи. Невільно помічаєш, як природа, вмита ран-

ковою росою, посміхається до тебе охайними і акуратно обробленими го-

родами, залитими сонцем полями й садами, а люди, вражені теплом і вес-ною, якось по-особливому вітаються з тобою. В руках важкий портфель, набитий зошитами й книжками, але цього ти не помічаєш. Скоріше б –

школа, друзі. Десь в глибині твого серця розквітла любов до них. Це вона зараз підказує тобі ці слова, це вона всесильна і могутня дає тобі стільки

енергії і творчості... Ну розмріявся, пора бігти на заняття. А хотілося б писати. Ох, було б

трохи вільного часу...

31 березня. Зараз дивився фільм “Табір відходить в небо”. Не можна бути байдужим, подивившись його. Всього, бувало, передумаєш про цих

циган. У моєму розумінні вони здавались мені, виступали у всіх відношен-

нях в моїй уяві, якщо не всіх, то майже у всіх, з поганої сторони, якщо,

звичайно, не враховувати їхньої незрівнянної ні з якою народністю любові до свободи, їхнього музикального, вільного, прекрасного життя. А краса життя циганського роду полягає в мрійливому буденному бутті серед чарі-вної молдавської природи, там, де широкий степ цілується з чистим небом;

123

там, де табуни прекрасних скакунів гонить до водопою молодий циган;

там, де можна побачити і на все життя запам’ятати хвилюючу картину за-ходу сонця; там, де можна почути дзвінку циганську мелодію... А з чим ще можна порівняти стрімкий порив любові Зобара і Ради, їхню хвилюючу пі-сню кохання!.. Їх трагедія – це трагедія Ромео і Джульєтти. Помирають –

люблячи! Враженні любов’ю, як два молодих колоски скошені, падають разом. Кров барона циганського у серці Зобара, вільна любов і безмежна краса у Ради, але вони гинуть, щоб жити навіки разом. Як прекрасно! Ні, я не радію від їхньої смерті, а вражений до глибини душі їхнім неповторним

коханням. Я щасливий від того, що жив разом з героями фільму, що відчув і пережив всю трагедію їхньої любові... Їх радість, їх щастя – моє щастя!

Гірко іноді на душі від того, що в наш час перевелися Ради і Джульє-тти, або, по крайній мірі, їх дуже мало. Як хочеться, щоб повторилося їхнє кохання хоч на мить. Здається, багато віддав би, аби відчути його. Ні, не пожалів би себе, свою мрію, на край світу вирушив би, тільки б знайти це щастя – щастя кохати! Ні, це не ті поцілунки, якими так часто роздаються дівчата; ні, це не ті необдумано “переспані” ночі, число яких у наш час тільки зростає... Ні, це – не кохання; це – пародія; це – безглузда історія іс-нування наших сучасників!..

19 квітня. Б.Г. поздоровила мене з днем народження. Вона навіть прислала мені коробку шоколадних цукерок. Дуже мило з її боку.

Ми всі зараз живемо тільки завтрашнім футболом. Всі пристрасті за-клятого вболівальника виходять назовні. Я думаю, завтра відбудеться зу-

стріч, яка навічно викарбується золотими літерами в історію світового фу-

тболу. Зараз, не стримуюсь, запишу команди і мій прогноз, а рахунок відо-

мий буде завтра?!.

11 травня. Сьогодні прийшла відповідь з Вінницького політехнічно-

го інституту на мій запит перевестися з Іваново до ВПІ. Мабуть, все буде вирішено позитивно. Правда, майже все залежить від мене, але тим не ме-нше. Я весь зараз в тих днях, коли опинюся на рідній Вінниччині, на доро-

гому мені Поділлі, у милій Київській Русі. Якщо все буде вирішено добре, то я себе вважатиму повністю щасливою людиною. В мене зараз перед

очима Вінниця, з її прекрасними садами і парками, з її широкими площами

і проспектами, з її гордістю – Південним Бугом. Там в мене будуть нові друзі, з якими я зможу поділитися всім, що у мене є, так як з хорошими мо-

їми теперішніми друзями. Жаль і боляче буде мені покидати Іваново, свою

групу, з якою вже так зжився, яку добре знаю, Господи! Скільки було

всього за цих два роки: і радісних, і щасливих, і гірких хвилин. Якщо зі-брати це все докупи, то можна з впевненістю сказати, що вони мені дали

багато... І не дуже жалкую я, що провів цих два роки саме в Іваново.

12 травня. По радіо співає Софія Ротару. Гарно виконує пісню. Не-вільно згадується та вже далека весна, пам’ятаєш, моя мила! Я тоді перший

раз вже не крадькома дивився на твої проникливі очі. Тоді я вперше взяв твої руки в свої. З того часу пройшло більше двох років. А зараз весна! Як

124

гарно за вікном. Я сиджу за курсовим проектом. Скоріше б його здати, а тоді – додому, в мою Україну...

6 червня. Через п’ять днів у нас екзамен по обчислювальній техніці. Коротше кажучи, через п’ять днів (якщо, звичайно, все буде добре), мати-

му вищу освіту з цього нелегкого предмету. До речі, останнім часом мені чомусь немає листів. Х-м?! Чи не провокація це, чи не діло рук наших дів-чат із гуртожитку? Все може бути. Але, тим не менше, іноді гірко на душі, коли довго немає вісточок і душевної підтримки від дорогих людей.

7 червня. “Жінці природа втілила найвищий свій ідеал. Високий дар материн-

ства підносить її над світом.

Любов Матері – вся з тривог, сподівань і безоглядного жертвування

собою. Осяяне цією чистою любов’ю, крилатиться наше дитинство.

До Матері на пораду йдемо малими й дорослими.

Мати ніколи не злукавить.

Мати ніколи не скривдить і завжди захистить.

Осиротів би людський світ без Матерів.

Справжнє диво – не твоя любов до Жінки.

Справжнє диво – любов Жінки до тебе.

Придивися до Жінки, яка кохає і ти відкриваєш в ній стільки добро-

ти, стільки радості, стільки ніжності, що й сам оновишся в тому про-

мінні і станеш вищий. Коли людина кохає, то не тільки людину. Вона бере

собі в душу вулицю, де ходить її Кохання, дім, де живе, дерева, квіти...

Ніколи не легковажте коханням.

Бережіть коханих.

Коли в тебе є кохана, ти сильний. Коли твоя кохана ще й надійний

друг тобі, ти сильніший удвічі. Вдвох ви вже колектив.

Частка суспільства.

Вітчизни.

Ваші діти набиратимуться сили з Вашої приязні, Вашого щастя.

Ваші друзі заздритимуть вам і вчитимуться у Вас бути щасливими.

Два крила у щастя – робота і любов. Робота, яку ми самі собі обираємо.

Любов, яка обирає нас...”

29 червня. П’ять тридцять ранку. Вчора приїхав додому, а зараз перебуваю в Уланові, чекаю автобуса на Вінницю. Поїду, дізнаюсь, як там

відносно переводу в ВПІ. Дома дуже гарно, тепло. Все зеленіє, цвіте. Роз-цілував би цю землю, на якій виріс, яка вивела мене в люди, дала основу

для мого майбуття... Мов перлина мій край в Україні на щедрім Поділлі –

Пресвятая навік, злита кров’ю і потом Земля,

Тут вишневі сади і пташине голосе привілля,

І пісні від душі, як весняний заспів солов’я.

125

Неземна голубінь і казкова хмільницька природа,

І пшеничні хліба золотять всі безкраї лани –

Вічні символи наші, всієї держави, народу,

Де щасливе життя і усміхнені дочки й сини.

Я вклоняюсь тобі, моя рідная матінко-земле,

З діда-прадіда краю, синьоока моя сторона.

Я без тебе – ніхто, і так боляче серденько щемне,

Що вертаю в село, де хатина без неньки сумна.

Я побачу на мить рушників візерунки веселі, Пригадаю калину і хліб на святковім столі, І матусеньку рідну, що зве нас усіх до оселі, І безмежну любов на святій прабатьківській землі.

Наберуся наснаги на витоках роду - порогах,

Із криничних джерел я нап’юся живої води…

Хлібосольний мій краю, ти – розрада моя і підмога,

І майбутнього компас, щоб впевнено йти до мети.

Микола Дорош

11 липня. ... Душа моя зараз подібна до безодні, в якій нічого не за-лишилось, окрім гірких розчарувань. Після того незабутнього вечора, коли

вона промовила: “Я виходжу заміж”, і на всі мої промови, сповнені жалю,

відповідала твердо: “Вибач...”, мені здається, що я втратив в собі багато-

багато. Не знаю, чому вона так вирішила, але мені з нею жаль розлучатись. Стільки надій і сподівань, стільки незабутніх зустрічей. Але дівчатам треба виходити заміж, а не довго чекати. Мабуть, так буде краще для нас обох. Її образ не виходить з моєї уяви. Її стривожене обличчя в той час, коли я, може останній раз зустрівся з нею, все являється перед очима. Про тебе останній раз пишу на сторінках цього щоденника. Ніколи я вже так не че-катиму твоїх добрих дівочих листів і не бігатиму щогодини на перший по-

верх нашого гуртожитку, де висить поштова “скринька”, звідки можна бу-

ло взяти хоч і не так часто, але такий теплий твій лист. Ти залишила в мені багато добрих згадок, проте нежданим для мене кінцем ти закреслила всі мої сподівання. Сам не знаю, чи я любив тебе так сильно, бо не зустрічав ще такого кохання, яке, я знаю, є на цій Землі. Може, ще я знайду його ко-

лись, та згадка про ті наші прекрасні дні не покидатиме мене навіть тоді. Я

бажаю щастя тобі, моя дівчино. Я знаю, якщо в нас, може, колись буде ви-

падкова зустріч, то вона приноситиме тільки душевний біль, ніж радість зустрічі, як це було тоді... Те “тоді”, яке житиме в мені тільки в щемких

згадках...

12 липня. Друга цілина – Заволжський район Івановської області. Це тут Островський писав свою “Грозу” про “луч света в темном царстве”.

126

Влаштувались непогано. Живемо в вагончиках по вісім чоловік. Я в одній

кімнатці з Льошею Костянтиновим, Женею Павловим та Колею

Зав’яловим. Зараз мене призначили стропальником. Раніше я про цю спе-ціальність твердої уяви не мав, хоч, правда, як виявилось, вона вже не така і важка: всього-на-всього – зачепити гачок за палю і завантажити її в по-

трібне місце. І те робить кран. Але коли ж ми будемо все-таки працювати

по-справжньому, по-цілинному...

14 липня. Сьогодні перший день ми по-справжньому попрацювали. І знову декілька годин стоятимемо. Ну й організація праці!

19 липня. Зараз працюю муляром. Навіть цікаво! Все-таки творче за-няття. Трохи забуваєшся. А ще сьогодні мені присвоїли таку професію як такелажник. І, взагалі, цілина дає дуже багато. Вона у мене вже друга і, як кажуть, “руку трохи набив” у цьому відношенні.

Дуже часто згадую вчительку. Вона зараз відпочиває, тільки не знаю

де. Так і не довелося її побачити в останні канікули.

27 липня. Деяку частину роботи ми вже зробили. За моїми простими

підрахунками заробили ми на даний час десь рублів по двісті п’ятдесят на кожного. Фактично, залишилось ще перекриття віконних і дверних проємів на санітарно-ветеринарному блоці, який ми будуємо ось уже понад два ти-

жні. Б.Г. мені написала лист. Мені хотілося б її побачити, міцно поцілува-

ти, сказати: “Мила...” Я твердо знаю, що в нас з нею нічого не вийде, але вона залишила в мені солодкі згадки про неї. В листі вона називає мене милим. Напевно, також бажає зі мною зустрічі. І мені дуже приємно, що

десь далеко є людина, яка думає про мене, пише хороші дівочі листи. А та-кі листи для мене велике задоволення і щастя. Навіть не знаю, чим я зможу

віддячити їй за це тепло і турботи.

6 серпня. Зараз “загораємо”. Роботи немає. Спека нестерпна. Іванов-ські роз’їхались по домівках. Залишилось декілька студентів. Доводиться над ними старшувати. Нудно. Скоріше б додому!

14 серпня. День Будівельника! Вже другий рік я його зустрічаю на цілині. Зараз вечір, а цей день пройшов не зовсім весело. Трохи сумно. Всі наші з загону пішли в клуб на танці, а мені хочеться побути наодинці з со-

бою. Навіть не знаю, про що писати. Зовсім настрою немає. Зараз лягатиму

спати. Так буде краще. 27 серпня. Цілина вже майже закінчилася. Залишилось декілька днів

до нашого від’їзду в Іваново. Цегли зовсім немає, а чи привезуть – невідо-

мо. Так що перебувати тут немає ніякого резону. Дуже часто думаю про

Батьківщину, про рідних, про знайомих. Весь час в моїй уяві постає наша вчителька. Давно я вже її не писав. Не знаю, де вона зараз перебуває. Ми-

моволі згадуються слова О. Пушкіна із його “Мері”:

Here’s a health to The, Mary.

(Твое здоровье, Мери).

Пью за здравие Мери, милой Мери моей.

127

Тихо запер я двери и один без гостей

Пью за здравие Мери.

Можно краше быть Мери, краше Мери моей,

Этой маленькой пери; но нельзя быть милей

Резвой, ласковой Мери.

Будь же счастлива, Мери, солнце жизни моей!

Ни тоски, ни потери, ни ненастливых дней

Пусть не ведает Мери.

12 вересня. Закінчилася для мене вже друга цілина. Правда, трохи

невдачна. А зараз я вже дома. Дома – це в Україні, де мене зустріли тепло

батьківських сердець, а в саду – гори соковитих яблук і медових, запашних

грушок, а ще новини, які навіть, в деякій мірі стосуються мене, точніше стосувались. Але продовжую про моє незабутнє враження від української щедрої осені. В перший день мого приїзду я з’їв, напевно, з відро всяких

фруктів та овочів, адже там в Росії, на цілині, про таке я міг лише мріяти.

О, моя мила Україна! Я давно усвідомив, а тепер на власні очі ще раз

пересвідчився, що багатшої і красивішої, як ти, немає ніде. Ти – все!

Все, що потрібно для повноцінного життя і для великого Щастя! Новини?!. Та, яка могла б стати мені другом на все життя, в письмо-

вому вигляді запросила мене на своє весілля. Тепер на запрошенні для неї я вже “Уважаемый Василий”. Що ж, дуже мило... Та тільки, думаю, що на цьому весіллі я був би для неї зайвим і нежданим гостем. Той вже далекий

вечір, останній і короткий вечір нашого побачення, ось ці ще недалекі її заручини затушовує, затуманює невблаганний, але всесильний Час. І я змирився з думкою, що Вона вже не моя...

І друге. А та, яку я перший раз в своєму житті провів додому після клубу, з якою пролетіло стільки щасливих хвилин мого шкільного юнацт-ва, виходить заміж?!. Жаль. А може й ні, що тільки не за мене.

Так, ці дві дівочі долі були для мене незвичайні. Мабуть, і я в їхньо-

му житті зіграв також деяку роль. Думаю, що позитивну. Так, напевно, хо-

че саме життя, що мені з ними не йти по одній дорозі. Хоч, як я тепер собі зізнаюсь, що ні одна із них не була прообразом мого справжнього ідеалу.

Тепер мені залишається тільки констатувати, що життя не зупинило мене на одній із вище названих дівочих доль, а дало змогу дальше шукати свою

справжню, свою суджену мені долю, а їм побажати щастя на весь вік. А,

взагалі, потрібно розпочинати трохи нове життя. Зовсім інше!.. 18 жовтня. Від П.Г. також отримав запрошення на весілля. Що ж,

дякую щиро. А себе я поздоровляю (правда, трохи з запізненням) з навчан-

ням на третьому курсі. Хай дасть мені сили всевишній подолати курс фізи-

чної хімії – курс, після якого, кажуть, все можна, хлопцям навіть закоха-тись, а дівчатам – виходити заміж...

31 жовтня. Навіть ніколи не думав, що можна так скучати за Ба-

тьківщиною. Інколи доводиться чути й таке, що, мовляв: “Я звик вже, ме-ні якось байдуже...” Тепер таких людей я зневажаю, бо як можна любити

128

Батьківщину і одночасно бути байдужим до цього. Мимоволі проникаєшся думкою, що в такої людини відсутні і душевна і людська краса, патріо-

тизм. Мені здається, що така людина не може ні любити, ні кохати, ані пе-реживати. Гірко іноді, але доводиться бачити в такому становищі своїх зе-мляків. Та я твердо переконаний, що то є окремі випадки. В сім’ї, як ка-жуть, не без виродка. І, разом з тим, я дуже гордий за те, що справжній

подолянин ніколи і нізащо не проміняє наше рідне сонячне Поділля. Ме-

ні здається, що ніде в цілому світі не знайдеться краю, який би був хоч трохи красивішим та любимішим од нашої Вінниччини. А перед очима: заможні та багаті села, розлогі, аж ген до обрію розкинулись поля, і наси-

чена всіма чудодійними соками земля, садки вишневі, яблуневі – їх море, зелене море. А річки в нас! Як гармонійно вписуються вони серед ярів та яруг, балок та вибалок. Біля одної із них, що зветься Рудкою, пройшло моє дитинство. Як зараз пам’ятаю кришталевий передзвін джерельної води, що

струменилась в річку. А влітку! Бувало, притаїшся в стиглій пшениці, ля-жеш на весь зріст і наче зачарований. Прямо перед тобою небо, таке бла-китне, глибоке, чисте. І навкруги до твого дитячого захоплення долітає щебіт пташок, медовий аромат пахучої конюшини, що розкинулась десь недалеко, шепіт важкого колосся...

Ні з чим незрівнянні подільські вечори. Сонце ось-ось спочине. На зміну цілоденній жарі приходить прохолода, свіжість. Цей час в дитинстві для мене був припливом радості, творчості. Дальше, дивись, вже й місяць появився, освітив все навкруги. Та гостроверхі груші і широченні яблуні в садках приймають форми дивовижних істот. Не раз, бувало, повертаєшся пізно вечором додому із старого цвинтаря, де ми з хлопцями, граючись в дитинстві, довгенько затримувалися і де було нам так цікаво, і не без стра-ху входиш в садок. По спині “гарцюють мурашки”, а ти невпевнений, що

тут нікого немає, в цій темноті, але, перемагаючи страх, все-таки стрімго-

лов мчиш до хати. Це не раз було причиною різноманітних страшних сно-

видінь в дитячій голові. Може, навіть із таких пригод у нас виховувалася чоловіча відвага та сміливість. А лісосмуги нашого краю! З ними в моєму дитинстві пов’язано стільки смішних випадків та цікавих історій. Тепер

здається, що не проміняв би їх, ті тоненькі лісові смуги та посадки придо-

рожніх дерев, навіть на величезний, ну скажімо, Брянський чи тутешній,

Івановський ліс. Ні, красу нашого подільського краю, звичайно, передати

на папері не можна. Цю частину нашої сонячної України треба бачити на власні очі, відчути ті фарби, те щастя та радість, що їх нам дарують безме-жні подільські простори, душевне багатство та доброта моїх співучих зем-

ляків...Я був би так щасливий, коли б усе моє життя стало посвятою

цьому краю, де народився, де виріс... Найвеличніший гімн співаю я тобі,

моє Поділля!.. 19 листопада. Дуже багато зараз працюю. Забув, коли останній раз

був в кіно. Але – нічого. Думаю, що в майбутньому буде легше. Все зале-жить від мене. В середині січня збираюсь відвідати Великобританію. Гор-

129

дий безмежно за те, що саме я – делегат від інституту в цю країну. Та, вла-сне, до січня ще далеко. А от про те, що мене ввели в бюро комітету ком-

сомолу інституту, слід подумати добре. Адже на мене випав обов’язок бу-

ти головою військово-патріотичного сектора інституту. В мене, крім цієї роботи, справ незвіданий край. А що там казати відносно якої-небудь сто-

рони інтимного, так би мовити, життя. В цьому “секторі” дійсно зараз у

мене нуль. Але будемо надією леліяти, що прийде колись для мене той

славний час, коли закоханий плакатиму од щастя і з моїх вуст ніколи не сходитиме божественне слово “люблю...”

18 грудня. Отримав від Петі і Васі листи. Я щасливий, що маю таких

друзів, справжніх друзів. Вася був у відпустці, зустрічався зі всіма “наши-

ми”, а враження від зустрічей передав вичерпно мені в листі. У Петі справи

йдуть також непогано. Я так радий за них!

22 січня (1978 рік). Здав два екзамени. Залишилось ще чотири. Сесія наближається до завершення, проте залишилася ще фізична хімія. Здати б

цей екзамен і тоді ... “море по коліна”. І взагалі, чому це я так розхвилюва-вся, адже справи поки-що не так вже скрутні – здаю ж на “відмінно”. Як завжди, хочеться додому. Там на мене знову, напевно, чекають нові неспо-

діванки – приємні, хороші і навпаки. Обов’язково відвідаю школу. Довго я там не був. Скучно за вчителькою. Яка вона зараз? Останній раз я зустрі-чався з нею більше року тому. Навіть уява моя від такого проміжку часу не може зафіксувати повністю, в усій красі її милий образ. А фотографії, на-жаль, немає такої, дивлячись на яку, можна було б хоч хвильку побути в її присутності...

8 лютого. Як я і передбачав, канікули мої повні несподіванок. З Мо-

скви я виїхав ввечері сьомого лютого, а вранці сьогодні був в Києві. По-

спішав до Б.Г. на Гарматну-8. Вона ще, напевно, спала, оскільки в цей час було десь біля восьмої години ранку. Несподівана зустріч після двох років розлуки! Вона заплакала: “Неужели это ты, Василь?..” Б.Г. явно змінилася за цей час. Мені не сподобалась її якась вдавана сором’язливість. Вона втратила її колишню привабливість... Ми довго з нею ходили по Києву.

“Толком”, як вона колись писала мені, ми так і не розмовляли. Та й наві-що!?. Відтоді я її запам’ятав ніжною, доброю, сміливою, вродливою. Тепер

– награне почуття хтивості, цнотливості... І, разом з тим, мені її жаль. Вона стала більш серйознішою і вдумливою. Видно, життя її трохи заставило

задуматись над деякими проблемами, адже ще недавно вона була такою

безтурботною. Ми попрощалися тепло, проте без особливого ліризму. Але на серці було недобре, коли відчув, що це вже назавжди. Щасти тобі, моя добра подруго студентської цілинної юності!

10 лютого. Я побував у школі. Якщо особисто признатись, то ради

учительки. Вона також дуже змінилась. Не буду заперечувати, може, то я сам повністю змінився і погляди мої на життя, мій світогляд стали іншими.

І тепер, коли я на рівних розмовляю з вчителями, то відчув, що зробився ніби “рівний” у багатьох відношеннях. Мені навіть трохи прикро від того,

130

що у рівні розвитку учні так швидко наздоганяють вчителів. Звичайно, цей

процес можна віднести до класу прогресивних відносно учнів. Щодо вчи-

телів, то тут я чітко помітив явний регрес, або “тенденцію примирення” зі своїм становищем, якби можна було б так висловитись. І коли я у вчитель-ській так, між іншим, сказав, що людина постійно повинна рухатися впе-ред, вчитись, виробляти в собі активну життєву позицію, то вчителі мені всі гуртом заперечили: “Закінчиш інститут і тоді тільки ти зрозумієш

смисл життя, і тоді тільки твої погляди стануть іншими... ”. Наша класна керівниця явно була на стороні вчителів. І так, я залишився, по-їхньому, в ідеалістах. Вони ж – реалісти, або на життя дивляться тверезими очима.

До речі, наш класний керівник. вирішила, видно, покінчити з само-

тністю. Про цей її намір і мої почуття я писати не стану, хоч, правда, про

це все я дізнався лише від її ж учнів, а не від неї самої. Я не засуджую її. Це цілком зрозуміло. Мене хвилює в майбутньому інше, чи зможу я писати

їй, чи ні. Цікаво, як складається її доля? Щасти їй!

12 лютого. Івано-Франківськ. Вранці ми з дядьком Миколою виру-

шили в Яремчу. Погода вдалася на славу. Карпати в такий час прекрасні. Красу і неповторність гір на папері передати важко. А повітря – одне здо-

ров’я! Які гарні будови скрізь, що звели їх гуцули: ресторан “Гуцульщи-

на”, туристські бази та кемпінги, колиби та інші місця відпочинку. Ми по-

бували також біля могил Руднєвих – батька та сина. Руднєв був колись в ковпаківському загоні комісаром. На пам’ять сфотографувались. Були ми

також і в музеї партизанської слави. Тільки тут, в Карпатах, я зрозумів і побачив, що в гуцулів є величезна любов до природи, колосальне відчуття всього національного, та родзинка, використовуючи яку, вони так файно

відтворюють національне багатство – культуру. Чарівність Карпат, душев-не багатство гуцулів справили на мене незабутнє враження. І мені так хоті-лося б ще колись зустрітись з західноукраїнськими просторами, з її людь-ми. Я уявляю, як гарно тут влітку: квітчастий терен пахучих полонин,

стрункі ялини на узгір’ї Карпат, краса та привабливість гуцульських домі-вок, кришталево чисте гірське повітря і багато іншого, що приваблює сюди

тисячі і тисячі туристів та любителів її Величності Природи...

19 лютого. Цей день приніс у моє життя величезні зміни. Його я за-пам’ятаю навічно. Як завжди, пишу зворушений. Проте на цей раз без пе-ребільшень. Чомусь раніше не розумів ту величну силу кохання. Мені зда-валось, що найменше почуття, збуджене любов’ю до дівчини, було кохан-

ням. Не знаю, може то і було в деякій мірі кохання, проте воно було не мо-

гутнім, не життєдайним, не щасливим... В свій час, в моєму серці жили В.

П. та Г. П., ще недавно – Л. Б. Почуття до них я чомусь виливав на папері з величезним ліризмом, вдаючи при цьому, що вже навічно, що це і є те ко-

хання, якого я нібито і шукав. Проте в душі я добре розумів і тоді, що це помилка, що рано чи пізно доведеться нарешті зізнатися перед своєю сові-стю, що на цей крок, на цей необдуманий вчинок штовхає могутня і запа-лююча сила юності, нездоланна і широка хвиля Кохання...

131

Чому наперекір своєї свідомості все-таки робив те, на що мені вказу-

вало всесильне Кохання? Чому? Тому, що хотілось любити, хотілось коха-ти... Ні! Що ж тоді? Мета – мати собі надійного друга, який би міг, як і я, пожертвувати навіть своїм життям ради тебе, почуття того, що ця людина, як і ти, закохана, думає і переживає за тебе, виношує у серці для спільного

кохання найніжніші слова, у будь-який час прийде і щиро подасть тобі ру-

ку допомоги. Людина мого серця. Хто вона?

19 лютого – день, що асоціюється з іменем Галинка Остапчук і дає відповідь на це запитання. Коли я зустрівся з нею в Бердичівському ав-тобусі під час мого приїзду додому на канікули, то чомусь аж обімлів від

несподіванки. Галя була такою ніжною, лагідною, красивою, без награної хтивості, що я подумав: “Куди ж я раніше дивився?”. Це було, як постріл,

як грім серед ясного неба... Навіть Батько мій (він теж їхав у цьому автобу-

сі) запитав мене, що то була за дівчина і сказав недвозначно: “Гарна”...

Що ж, Галю моя, вибач мені за те, що не зумів побачити в тобі мою

майбутню долю раніше, що так пізно обрав саме тебе в ранг мого життєво-

го друга. За тобою слово. Проте я твердо переконаний, що справа за тобою

не стане. Якщо це буде щиро з твоєї сторони, то я віддам тобі навічно усю

глибину мого закоханого серця, весь трепіт моєї душі, що відчуває до тебе усі найсвітліші, найжагучіші почуття. А ще тобі я бажаю, волію всією ду-

шею, щоб ти вчилась. Вчитись – це значить інститут, студентська лавка, вічно пам’ятні і хвилюючі, безтурботні і радісні, важкі та незрівняні сту-

дентські роки. Я знаю, Галинко, що ти розумна і вчитися можеш. Отож,

вчись!.. 8 березня. Жіночий день! Оскільки це, дійсно, день наших милих ле-

ді, то, правду кажучи, мені особливої радості в цей день не прийшлось за-знати. В гуртожитку, нажаль, панує якийсь вимушений святковий настрій.

Від того почуваєш себе якось не файно, не по-святковому. Правда, в цьому

я не бачу нічого такого, про що потім можна буде згадувати з жалем...

Коротко хочеться написати мені про те, що зараз живу в гуртожитку

тимчасово в кімнаті №35. Хлопці, мої друзі по кімнаті, слава Богу, мені подобаються – всі три. Чому “слава Богу”, тому, що буває часто і по-

іншому. Я вважаю, що наша кімната найкраща на другому поверсі, що і мене дуже втішає. Чистота в нас підтримується майже ідеальна і обстанов-ка така, в якій можна і вчитись, і працювати, і відпочивати... Толік Чура-ков, Євген Шумських та Володя Веретельник – це вони. До речі, останній

із них – також українець. 20 березня. Сьогодні я в лікарні. Не розумію, звідки взялась виразка

шлунку, адже я раніше про неї навіть не чув. Хоча з огляду на мою неймо-

вірну активність, прагнення скрізь встигнути, все зробити зразково і на ві-дмінно, то це цілком зрозуміло. Професор Галина Дмитрівна Кротова мені казала: “Василий, не спешите бежать по жизни, изредка оглядывайтесь”.

Хвороба мене безумовно хвилює, але основне, за що я переживаю – це на-вчання. Пробути прийдеться в терапевтичному закладі, напевне, два-три

132

тижні. Потім наздоганяти товаришів?!. Важко. Проте нічого, якось воно

уладнається. Тим більше, що друзі мої по групі виявились на висоті. Вони

взяли наді мною “шефство”. Заздалегідь їм – величезне спасибі! Завтра принесуть мені текст з німецької мови. Робити тут нічого цілісінький день. А це для мене найстрашніше. Отже, потрібно “приживатись” до умов і вчитись, вчитись, навіть лікуючись...

21 березня. В суботу, 18 березня, наша група проводила суспільно-

політичну атестацію. Від парткому були присутні Юрій Іванович Петров та куратор Кирило Яремейович Прик (обидва кандидати наук і обидва з нашої кафедри). А представником від комітету комсомолу до нашої групи

потрапив я. Слід сказати прямо, що цей захід пройшов у нас без будь-якої гостроти. Студенти нашої групи, на жаль, виявилися надмірно пасивними.

Проте, коли розглядали останнє питання – дачу мені від групи рекоменда-ції в кандидати, всі заактивнішали, хоч я таке питання перед партко-

мом і не ставив. Ця пропозиція надійшла від Кирила Яремейовича. В ньо-

го теж, здається, українські корені. Одноголосно вирішили цю проблему.

Друзі мої: Коля Зав’ялов, Женя Павлов і, взагалі, всі мої товариші по групі щиро підтримали мене. Я також вислухав деякі зауваження з боку старших

товаришів, особливо нашого куратора за моє переконання, що в комсомолі я вже все зробив. В майбутньому це мені допоможе.

26 березня. Сон мені приснився дивний... Він був солодким і приєм-

ним. Галинку бачив я у сні. Вона прийшла до мене такою незвичайною, але надзвичайно красивою і бажаною. Здається, вона була чомусь напівоголе-ною і здавалась в моїх руках, що ніжно і жадібно обхопили її, незбагненою

іскринкою, святою небожителькою Діаною. Я ніс її дорогою щастя. З ве-личезною любов’ю гарячим поглядом я охопив всю її, мою Кохану. Ша-ленством усіх моїх почуттів я силкувався збагнути її божественну красу.

О, дівоча красо! Я схиляюся перед тобою. З якою неприхованою лю-

бов’ю і насолодою я палким поглядом охопив всю тебе: твої неповторні перси, пахучу зливу твоїх кіс, що дивними самоцвітами спадають на чарів-ну наготу твоїх плечей, які раз у раз смикались у такті з диханням, життє-вою насолодою, напіввідкриті губи, що застигли в жадані поцілунку. Я ці-лував їх! А згадалось мені, що я пив цілющу воду, що називається щастям

– коханням. Вічне кохання! Не вип’єш усю чудодійну силу і насолоду по-

цілунку. О, Галинко! Як сонце, ти світила мені в цю незабутню ніч і ослі-пила мене грайливим і теплим промінням своїх дівочих чар...

... Від цього я прокинувся. Ранок. За вікном вирує весна.. А мені не вистачає тебе, моє дороге сузір’я, моя богине – Галинко!..

16 квітня. Отримав від Галинки лист, такий по-дівочому теплий,

добрий. Вона навіть хвилюється за мене. Я тут же відписав їй. Спасибі, Га-лю моя, кохана, рідна...

Валя, дорога моя сестричка, нарешті також написала. Як хочеться швидше зустрітись з нею, і її сином Русланчиком!

133

Зараз перебуваю в профілакторії нашого інституту. Відпочивати,

правда, не доводиться, але мені дуже тут подобається, адже профілакторій

ІХТІ є один з найкращих в Росії. Перебуватиму тут до шостого травня, а незабаром мій день народження!

20 квітня. Ну от і “розпечатав” я нарешті свій третій десяток. Вже двадцять років прожив. Тільки подумати – двадцять років! А що зробив я за цих два десятиріччя? Щасливе пригодницьке дитинство, школа, золота медаль, інститут, комсомольський активіст... По життєвому – звучить тро-

хи рідко, проте скільки різних переживань, жагучих мрій, незбагненних

прагнень криється за цими словами. Не завжди мені було легко, а якщо і було коли легко, то це, мабуть давалось нелегко! Не приховую, але я досяг в деякій мірі набагато більше в життєвому відношенні, ніж мої ровесники –

друзі. Як ніколи раніше, тільки зараз по-справжньому зрозумів, що життя –

боротьба. Боротьба нелегка, на собі відчув. Треба вміти правильно спрямо-

вувати свої сили на поставлену перед собою мету. Інакше залишишся пе-реможеним. Для мене – це трагедія! Для того, щоб робити корисне на Зем-

лі, потрібно добре знати життя, людину. Глибоко в моїй свідомості криєть-ся думка, що життя знаю мало, хоч бачив багато, навчився немало. Мені поки-що не вистачає життєвої мудрості. На мій погляд, це дуже важливо.

На власні очі побачив, але ще не переконаний, що вона дається людині природою. Треба вчитися жити. Я намагаюсь. Нажаль, тільки хай це не бу-

де в образу івановцям, людей, в яких можна було б дечого повчитись, ма-ло. Основна маса, як тут прозивають людей, “простофіля”. Переважно без-турботні, “безшабашні” люди, проте кришталево чесні, прямолінійні та ві-дверті.

Хочеться на Батьківщину! Цей інтервал життя між двадцятьма і тридцятьма роками треба спрямувати на розв’язання багатьох проблем... А

їх – дуже багато!..

11 травня. Третій курс вже майже закінчився. Залишилась тільки се-сія – саме головне. Дуже хвилююсь, адже я з відомої причини трохи від-

став від моїх товаришів по навчанню. Думаю, що сесія пройде на високому

рівні, адже я працював з подвоєною енергією. Бажано “четвірок” не отри-

мувати. Щось давно не має листа від Галинки. Мабуть, тому, що я забув їй

відписати. Хай вибачить моя Галинка, але часу зовсім не вистачає. 13 червня. Ура! Я четвертокурсник! Сесія і всі труднощі, що зустрі-

чались мені в цьому навчальному році, подолав... Я на Батьківщині! Вве-чері їздив до Галинки. Нажаль, її не застав дома. Проте я був безмірно

ощасливлений зустріччю з Танею – сестрою Галі. А Галинку я надіюсь зу-

стріти найближчим часом. Я чекаю цієї хвилини з нетерпінням...

2 липня. Третя цілина! Почалася вдало. Трохи намучився в дорозі. Все-таки три дні добирався до Теренсаю Оренбурзької області. Женя Пав-лов – квартир’єр – зустрів нас добре. Живемо в інтернаті. На рідкість, бо

на цілинах часто буває по-іншому, чисто в кімнатах. Вже й приступили до

роботи. Зводитимемо панельні будинки – двоквартирні. Працювати дово-

134

диться вдвоє більше, ніж інші бійці. Адже я –комісар! “Вибивати”, випису-

вати і турбуватись за все і за всіх – мій обов’язок. Взагалі, хоч і важко, але мені тут подобається. Ну, на все добре на третій цілині!

5 липня. Перед очима Галинка, її зажурений вираз обличчя на пероні Івановської залізниці. Чим більше часу проходить від того дня, тим більше зростає у мене почуття до неї. Здається, розцілував би її, мою кохану, якби

була поруч. Я цілую її уві сні, знемагаю від любовної муки...

Турбуюсь найбільше за її вступні іспити. Щасти тобі, моя Галю!..

15 липня. Чверть цілини вже пройшла!.. З роботою не завжди добре: інколи стоїмо через нестачу матеріалів. Проте хлопці не падають духом.

Троє удостоїлися подяки за хорошу працю. А сьогодні після роботи свят-кували день Ангела нашому лікарю Олі.

31 липня. Одна половина цілини вже пройшла!.. Хлопці працюють з піднесенням. Побудували вже три будинки. Залишилось ще два. На днях

їздив в другу бригаду нашого будівельного загону. Мене там, як комісара, прийняли добре. Там також справи непогані.

9 серпня. Галинка вступила! Любий мій студент. Як я переживав за тебе, як чекав твоїх телеграм. Тепер все позаду. Мені хочеться бачити тебе, ніжно цілувати, сказати те “люблю”, яке я тобі не промовляв, яке будить в тобі іскорку недовіри до мого кохання. Я люблю твою дівочу гордість і найщиріші почуття до мене. Доля посміхається нам своїм теплом і щастям.

Спасибі долі і тобі, моя кохана! 13 серпня. Третій день будівельника зустрічаю на цілині. Їздили в

другу бригаду. Там знайшли славну місцину з річкою, з кам’янистим хреб-

том гір, де ми і приземлились. Наловили багато раків, правда, вогнища не було, але було весело.

Купались, боролись, грались, танцювали, співали... Сфотографувались на пам’ять. Ніби й все...

27 серпня. Останній день цілини! Як приємно усвідомлювати, що і третя цілина позаду. Спробую в декількох словах охарактеризувати мину-

лий трудовий семестр. Це було прекрасне, спекотне, трудове літо, що на-довго запам’ятається. Я був – комісар загону! Від мене багато чого залежа-ло в загоні. І як мені тепер хочеться зізнатися собі, що робив я все непога-но. А скільки за цей час анекдотів, смішних історій і пригод... Я думаю, що

і мені, і хлопцям ця цілина дасть дуже багато. Доводиться шкодувати тіль-ки, що вона в мене, напевно остання. Далі вже переддипломна практика, диплом і ... інженер! Ну, звичайно ж, хотілося б на наступний рік поїхати

командиром. Думаю, що справився б. Але такий задум, нажаль, може бути

нереальним...

30 серпня. В поїзді, здається ще не писав. Поїзд Орськ-Москва. Ста-нція – Ряжськ-1. Десь в цих місцях народився командир нашого загону

Олег Кравченко. Скучно. Хочеться швидше в Іваново і додому!..

Отже, двічі я вже побував у диких Орських степах. Працював, як

проклятий. На грані зриву. Щоправда, не тільки я. Іншим хлопцям, незага-

135

ртованим тяжкою працею, було ще важче. Деякі з них не витримували, по-

верталися в Іваново. А я тихо і вперто ніс свій важкий хрест... ...Ловлю себе на думці, що колись саме в цих місцях майже 10 років

томився в неволі ангел-хранитель України – наш геніальний Тарас. І “Коб-

зар” тут став писати тишком-нишком. Як я глибоко розумію і поважаю Та-раса Григоровича. Безталанні ми люди. Зла доля закинула нас далеко від

коханої України.

“В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.

Та, все-таки, якось жилось...”

Страшенно хочеться додому. Нічого нам, українцям, робити в Росії. Нас дома чекають справи. За нами, за блудними синами, скучає матінка-Україна.

“Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.”

Я пригадав ці слова, коли в цій казахській напівпустині, в Оренбур-

зькому голому степу я був на волосині від смерті, коли ніс через прерію

бійцям СБЗ “Прометей-78” зароблені нами гроші від районного центру

Адамівки до Теренсаю, де квартирувалися мої бійці, і мене наздоганяв ав-томобіль з підозрілими людьми... Дякувати Богу, все обійшлося. Проте цей

епізод мого життя викарбувався тяжким спомином у моєму серці. ...Я переконаний, що станеться той благословенний час, коли наша

свята Україна збере до купи своїх розкиданих по світу дітей і вони ще при-

служаться своїй Матері. Буде, неодмінно буде наша Вітчизна багата і щас-лива! Ми вже пройшли найважчі випробування. А зараз:

“Свою Україну любіть,

Любіть її...Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть!”

З поеми “В казематі”. Т.Шевченко

29 вересня. Коротко хочеться написати про те, що було у мене в цьому місяці. Їздив до Галинки в Пучеж. Я безмежно вдячний цій неповто-

рній зустрічі. Кохана явно чекала мене, що і приємно. Я цілував її, гладив її чоло, руки... Це було те високе піднесення моєї душі, моїх незбагнених

поривів, що возвеличували мене, ощасливили, духовно збагатили.

О, Галинко! Як потрібна ти мені зараз, така рідна, така добра і лю-

бима мною людина. Я сиджу в гуртожитській кімнаті, а мені не вистачає тебе, моя кохана, і тільки уява моя пестить твої прекрасні дівочі обриси.

4 жовтня. Знов-і-знову Галя... Люба моя трудівниця! Коли ж ти

приїдеш? Я чекаю тебе, не дочекаюсь! Мрійливо притуляюсь до вуст твоїх.

Яка насолода, яка радість! Галинка, Галя, Галюня, Галченятко моє кохане! Ти навіки моя...

136

18 жовтня. Побував недавно в Ленінграді та Валаамі-острові, що в Балтійському морі. Це була туристська поїздка, якою мене нагородив об-

ком комсомолу за останню цілину. Дійсно, по праву місто Санкт-Петербург називають Північною Венецією. О неперевершена краса його

петровської старовини! Петропавловська фортеця, Ермітаж, Казанський та Ісакіївський собори, Кунсткамера, Петродворєц, прекрасні палаци Павла та Катерини, що знаходяться в Павлово та Пушкіні. Його здавалося би не-скінчений, повнолюдний і рівний, як струна, Невський проспект, площі, пам’ятники, крейсер “Аврора”. А Нева! Скільки води несе ця багатоводна ріка, довжина якої всього декілька десятків кілометрів. А які неповторні ансамблі чисельних мостів, що перетинають Неву. Треба бачити і навік за-пам’ятати хвилюючу картину, коли розходяться мости. Не можна також і забути ті страшні 900 днів і ночей, які написані в історії кров’ю мужніх ле-нінградців. Траур і шепіт дерев на Пискарьовському кладовищі... Зворуш-

ливий лист Тані Савічевої... Хвилина мовчання... Спасибі Вам, мужні захи-

сники, дорогі ленінградці! Батьківщина ніколи не забуде Ваш Подвиг... Можна багато писати про незабутні враження, що залишаться від

побачення з Ленінградом. Але для цього треба написати цілу поему, що

поки-що не в моїх силах. Може, й просто немає можливості. Треба також

завжди пам’ятати, що ця краса стала можливою завдяки життю сотень ти-

сяч закатованих і згноєних українців, що створювали місто на Неві, святі кісточки яких вічно залишатимуться в холодній Північній землі...

28 жовтня. В Колі Зав’ялова, мого доброго друга, з яким разом

вчимось, разом пройшли величні цілинні дороги, було весілля. Він запро-

сив мене старшим свідком до себе, або, як тут говорять – “тамадою” – лю-

дина, яка веде або іншими словами – керує весіллям. Торжество було роз-кішним, багатим і веселим. Весілля я вів, видно, непогано, коли Коля дуже дякував мені. І так, ленінський стипендіат Микола Зав’ялов, а мій кровний

товариш, тепер вже сімейна людина. Побажання мої (крім всього найкра-щого) Колі – “не руби с плеча”, а Свєті – “пили, но знай меру”...

17 листопада. Були з Галинкою сьогодні в кіно. Дивилися фільм

“Єдінственная”. Як і Галинку, мене фільм глибоко вразив. Сюжет фільму

полягає у відношеннях молодих людей, які щиро кохають одне одного,

але незабаром розводяться. Причина такого різкого повороту в їхньому житті, напевно, все-таки через “прекрасну половину”, хоч і її чоловікові потрібно було розібратись “по-мужськи” в тому, що трапилось. Проте я за-суджую, в кінці кінців, її, через прагнення поза кулісних насолод. Отже, якщо кохаєш, то повинен бути до кінця відданим людині свого серця, яку

обрав на все життя... 5 грудня. Недавно прочитав книги “Мала земля”, “Відродження” та

“Цілина”. Я дуже вдячний, зокрема і 18 армії, яка входила до складу 1-го

Українського фронту за визволення нашого любимого Поділля. Більше то-

го, в моєму селі Кропивна і сусідньому Ступнику тривалий час стояла пе-редова і штаб одного з підрозділів 18 армії, в якому, можливо, і був тоді

137

політрук полковник Брежнєв. Недалеко від нашого села, біля “перехлесни”

стоїть величний монумент на честь визволителів. Весь цей прекрасний

край фашистськими палачами був перетворений в попіл та розвалини. В

Ступнику, наприклад, за винятком двох хатів було зруйноване все село до-

тла. Але як прекрасна сонячна квітка, що спалахнула чарівністю і ненагля-дністю після суворої зими, так невпізнанно змінилась наша Вінницька зем-

ля сьогодні. В цьому є і Ваша частка. Спасибі Вам, мужні гвардійці Украї-нського фронту!

Надзвичайно близька моєму серцю книга “Цілина”. Як добре я розу-

мію її автора. Невільно згадуються свої цілини. Безмежні простори, палю-

че сонце, гарячі казахстанські вітри, студентський будівельний загін. Зі світлими маяками в моєму житті я порівнюю “Прометей-76” та “Прометей-

78”. Це – моя юність! Це – моя гордість! 26 грудня. Коли не бачу Галі декілька днів, мені здається, що ціла ві-

чність. З її приходом завжди з’являється тепло, усмішка, радість. В цей час вона незвичайна: з морозу щоки рожеві, дихання збуджене, піднесений на-стрій. Здається, сама зимова казка завітала до нас. Здрастуй, Галинко!

18 січня (1979 рік). Давно не писав. Напевно, треба ввести спеціаль-ну рубрику – “Давно не писав...” Часу зовсім немає. Йдуть екзамени. Три

екзамени здав на п’ятірки. Здається, сесія нібито і не зовсім важка, проте в деканаті зробили так, що від екзамену до екзамену дається тільки три дні. А за три дні цілу дисципліну, як відомо, вивчити повністю майже немож-

ливо. Але студенти – народ завзятий і наполегливий, особливо в сесію

(жаль, що їх не супроводжує така наполегливість і завзятість відносно ро-

боти в семестрі). І тим не менше. До речі, студенти дуже заздрі на хороші оцінки. Приведу приклад. Один викладач після прийому екзаменів у сту-

дентів групи 4-19 (до речі, також вакуумники, паралельна група) вийшов в коридор, витер спітніле чоло і сказав: “Це – не студенти. Це – чорти якісь, це ... звірі...” Так воно і є насправді. Різними шляхами студенти в сесію

укорочують життєвій вік своїх викладачів. Візьмемо, наприклад, Шуру

Анікіна з нашої групи. Він поки не отримає своєї четвірки, до тих пір не вийде з аудиторії. В цей час він дуже вдало застосовує випробуваний арсе-нал своєї хитрої натури. Буває й по-іншому. Щоб досягти своєї мети –

отримати потрібну оцінку (а студенти ще зарання так і кажуть: “Мені б то-

несеньку трійочку, або – четвірку”), студентська ватага сміливо витягує на екзамені сховані в найрізноманітніші місця своєї одежі (в останній час в окремих місцях потертої – це є мода!) “бомби”, “підкладухи”, “шпори” і т. д. В багатьох випадках (а це залежить від “сноровки” викладача-екзаменатора) вони за це поплатяться гірким розчаруванням, іноді й слізь-ми. І навіть відносно таких прийомів екзаменатор залишається непідступ-

ним. Що ж, вища освіта не дається легко. Подумайте самі, якщо, припус-тимо, не зовсім вчив протягом семестру, то чого варте вивчити двадцять п’ять лекцій за три дні перед іспитом!.. Так народжуються і мужніє майбу-

тній інженер...

138

8 лютого. Приїхав додому на канікули. Правда, тут мені довго не довелось бути. Зразу ж в Івано-Франківськ, до дядька Миколи на його за-прошення. В Івано-Франківську снігу немає, зовсім сухо. Люди одягнені по-осінньому. У всьому відчувається дихання Карпат. Перебуваючи на Гу-

цульщині, я багато хвилювався за Галинку, трохи боявся за її екзамени,

але, як завжди, вірив у її розум і волю. І не помилився. 6 березня. На днях мене рекомендовано в Зональний штаб студент-

ських будівельних загонів. Буду комісаром. Обов’язків – безліч! Тридцять шість будівельних загонів в інституті. І всім треба, як кажуть, дати раду.

Багато командирів і комісарів ідуть на цілину удруге, а то і вперше. Це значить, що досвіду в них ще небагато. Але треба надіятись, що все буде гаразд. Адже попереду ще навчання командного складу. Проте, відверто

говорячи, навчання повинно бути, все-таки, на першому плані, – я маю на увазі – моє навчання в інституті...

8 березня. Що таке щастя? Щастя, це коли ти бачиш голубе небо над

тобою, щастя, коли тобі всміхається радісне і щасливе дитя, щастя своєї професії... А найбільше щастя для людини – в чому воно?

Чи не в тому, що ти маєш безмірне щастя і можливість жити серед

людей, творити, трудитись на радість людям і собі, а ще кохати. Кохати –

велике почуття, дане людині природою. І природа потрудилась, щоб ця родзинка духовного світу людей творилась кожним по-своєму. Я щаслива людина, бо маю безмірне щастя глибоко кохати мою Галинку!..

В чому воно кохання?

Ні, по суті на це запитання, як і на запитання: “Що таке життя?” да-ти відповідь неможливо. Здається, що всі закохані на Землі всім своїм єст-вом тягнуться до цієї відповіді, як і все людство всім своїм існуванням на-магається розгадати смисл життя.

Але тут може бути парадокс. Чому Ромео і Джульєтта, будучи в зені-ті найвищого почуття великого кохання не визначили його формулу. Зви-

чайно, Ви скажете, що вони не були математиками. Це так... Чи візьмемо

великих філософів: Сковороду, Софокла, Геракліта, Гегеля і Фейєрбаха... Проте крім формули, що “життя є спосіб існування білкових тіл...” ще не знайшлося людини, котра б твердо і переконливо вивела ідею життя. Ці слова наводяться, звичайно не тому, що жити не треба, коли не знаєш сми-

слу життя, не відчув кохання. Ні, я порівнюю цими словами те, що і ко-

хання в такій же мірі не розгадане, як і життя. А тому воно, напевно, таке і глибоке, і безмірно прекрасне, як і життя, почуття...

Кохання!.. Велика духовна категорія, що є незбагненною для бага-тьох поколінь. Зрозуміло, що життя і кохання в широкому смислі можна порівняти з двома філософськими категоріями – загальне і конкретне, коли

конкретне входить до складу загального. Звичайно, що кохання без життя існувати не може. А життя без кохання?!. Без кохання не може бути спра-вжнього життя, хоч і існування живого світу можливе і без кохання. Але це вже буде не життя, а дійсно “спосіб існування білкових тіл...”. Значить,

139

кохання творить і життя, і первинне кохання? Ні. Кохання творить справ-жнє життя, але життя, все-таки, – основа всьому. Вони існують в гармоній-

ному єднанні, в повному взаємозв’язку. Але ж на зорі існування живого

світу життя було первинне. Про кохання на той час і мови не було. Тоді було тільки життя, сьогодні – життя плюс кохання. В сумі це, напевно, дає щастя, людське щастя – велику Любов...

2 квітня. Тільки-що приїхав з Казані – столиці Татарії. Там прово-

дилось навчання командного складу зональних штабів Нечорноземних об-

ластей Росії. Багато побачив цікавого. Казань – старовинне мільйонне міс-то. Також відвідали Казанський університет. Жили в молодіжному центрі. Гарне місце для відпочинку молоді. Найбільше мені сподобався диско-

клуб. Справжній відпочинок!

17 квітня. Незабаром поїду додому. Перше травня святкуватиму

дома. Галюня моя дуже скучає по дому. Дома дійсно зараз хороше: тепле сонце, зеленіє трава. Справжній рай!

19 квітня. День мого народження. Двадцять один рік! Друзі поздо-

ровили мене, але саме головне поздоровлення – від коханої. Я себе зараз почуваю, як ніколи, бадьорим. Від того, що в мене є кохана людина, Гали-

нка, в серці моєму горить вогонь юності. Я безмежно щасливий.

22 травня. Згадується поїздка додому на травневі свята. Здається, це було зовсім недавно, а пройшло вже двадцять днів. Дуже багато вражень. Я навіть побував на цвинтарі, побачив, як проходять релігійні свята зараз. Вся картина проводів була наповнена теплом і сонцем. Зустрівся з багать-ма моїми друзями, знайомими, родичами. Враження неповторні!

27 червня. Кохане моє Галченятко!

Сиджу зараз на березі Волги. Хвилі шумлять, б’ються об камінь, пі-няться. Небо чисте, проте злегка повіває невеликий вітерець і тому Волга така неспокійна. Там, далеко на середині ріки, коливається маяк. Одинокий

рибак у своєму човні, наче завмер, несе разом з хвилями смуток на душу.

Раптом в це шепотіння хвиль вклинюється звук катера і швидко зникає. Ген-ген, далеко на горизонті ріки, з’явилась величезна баржа, як одинокий

острів – горда і могутня. Повільно наближається, проходить повз, а потім

якось непомітно зникає, як одинока думка. В цей час над хвилями багато чайок. Гарний політ цієї пташки. Го-

динами можна було б спостерігати за їх польотом. Ширяють над хвилями,

вистежуючи здобич, різко падають, знову піднімаються ввись, деякий час на розпростертих крилах ніби зупиняються, застигають і ... знову летять геть.

Місцеві жителі розповідають, що не солодко чайкам приходиться ін-

коли, особливо ранньої весни. Лід в той час ламається, Волга виходить із берегів і розпочинається навігація. Але буває і так, що і в навігацію лютий

мороз, знову сковує кригу.

Бідні чайки! Тоді вони намагаються продовбати тонку кригу, їм це не вдається і вони жалібно і голодно кричать. Приходять на допомогу люди.

140

Кидають на кригу їжу, збираючи таким чином біля себе цілі зграї голодних

птахів... ... Волга стає трохи спокійнішою. Сонце повільно зникає, залишаючи

після себе рожевий слід. Смеркає. Страшно кусаються комарі. Чують тепло

людини, як тільки починає приходити на ріку прохолода і стелитись сивий

туман...

... Біля мене немає тебе, моя Галюся. Взяв би тебе таку теплу і кохану

людину, пригорнув би до грудей і цілував би до півночі під шепіт хвиль... 28 червня. На світ з’явилась нова людина: наша класна керівниця, як

мені відомо, стала матір’ю. Щасти їй!

Закінчуються рядки щоденника в цьому першому зошиті. І як я пе-редбачав на початку цього щоденника, що він залишить в мені “щось ко-

рисне і незабутнє”. Дійсно так. Він допоміг мені віднайти себе, зробити

аналіз своїх помилок, просто, читаючи, згадати минуле. Саме головне, чим

наділяю я цей щоденник в тому, що він мені допоміг відкрити для себе ко-

хану людину. Галинка читала його і, звичайно, це в деякій мірі дало їй змо-

гу ближче пізнати і зрозуміти мене. Цей зошит для мене, як одухотворена істота. Жаль розлучатись з ним. Він за цих декілька років побував зі мною

у Вінниці, Іваново, Золотому Кільці, Карпатах, на Волзі, Оренбургщині, в Казахстані, Казані, Москві та Ленінграді, Києві та Івано-Франківську,

скрізь, куди доля закидала його автора. До нових зустрічей, щоденнику!

14 липня. На даний час працюю в місті Кінешма, що розташоване на Волзі. Мій обов’язок – комісар Зонального будівельного студентського за-гону Івановського хіміко-технологічного інституту. Штаб наш – в райви-

конкомі, прямо в центрі Кінешми. Маю можливість часто бувати в місцях

дислокації наших загонів, де доводиться спостерігати як працюють студе-нти в третьому трудовому семестрі на будовах Нечорнозем’я. Крім спосте-режень, в мої права входять: попередження, розпорядження, нагороджен-

ня, різні перевірки, організація усіляких суспільно-політичних та інших за-ходів тощо.

У вільний час ми з хлопцями – керівним складом СБЗ ходимо на Во-

лгу. Після гарячого трудового дня купатись – благодать! Правда, вільного

часу зараз в нас небагато тому, що недавно тільки почалась цілинна епопея і перші дні для нас обходяться багатьма поїздками, де працюють загони.

Недавно Галинка відправилась з загоном “Любава” в Астраханську

область. Тільки сьогодні отримав від неї телеграму: “Доїхала і влаштува-лась добре...”. Надіюсь, що все в неї буде гаразд.

18 липня. Зараз сиджу черговим в штабі. Думаю про Галинку. Миле моє Галченятко, як я скучаю за тобою! Як в тебе справи, що нового? О, як же ти далеко від мене! Ти собі не можеш уявити, як за три дев’ять земель. Цілий тиждень місця собі не знаходжу. Коли від тебе вже буде лист?

А я спортом займаюсь. Зміцнюю свої м’язи. Приїдеш з цілини, а я тебе буду зустрічати. Ти на пероні з вагона впадеш мені на руки і тоді я те-

141

бе не випущу. Опинишся в “залізних” обіймах! Аякже, я ж спортом за-ймаюсь.

20 липня. Отримав від Галюсі лист. Багато дуже переді мною виба-чається. Смішне моє Галченятко! Зразу ж “одним махом” відписав. Знала б

вона, як я її люблю... Тільки речень ніяк не можу знайти підходящих. Ди-

вився на карту. Селище Тобола. Кілометрів сто від Каспійського моря. Як далеко! Ну, нічого. Хай не падає духом, а сама зрозуміє, що таке студент-ський загін. За два місяці Галинка приїде “змужнілою”, засмаглою...

22 липня. Мене надрукували в Кінешемській районній газеті. Я пи-

сав про студентські загони. На передовій статті! Треба ще налагодити

справу з фотографуванням студентського цілинного будівництва. 27 липня. Отримав лист від Галі. Вона вже встигла обпекти на сонці

ноги. Важко їй, напевно, перші дні, але нічого – хай мужніє. Буде більше мене розуміти, коли розповідатиму про мої цілинні епопеї, а то весь час сміялася, коли я казав, що це трохи важко. Дуже скучаю за Галинкою. Ко-

ли ми будемо разом?!.

4 серпня. Все ніяк не можу відписати моїй Галинці – зовсім часу не-має, а ще цей прикрий випадок в студентському загоні з підлітком. Вчора отримав від неї лист. Пише, що дуже скучає, нестерпно спекотно і не ви-

стачає води, щоб помитись. Уявляю! Галиночка моя приїде як негренятко.

Ще небагато залишилось – трохи більше трьох тижнів. Галюня моя до ме-не часто приходить в сон. Я багато думаю про неї, переживаю. Я не можу

собі уявити, яка вона зараз. Просто уява не може повністю охопити її чарі-вну постать, таку солодку її дівочу наготу.

6 серпня. Вчора проводили фестиваль політичної пісні студентських

будівельних загонів ІХТІ. День вдався на славу, було дуже людно. Кон-

церт, здається, всім сподобався. Після фестивалю дивилися футбол між кі-нешемським “Волжаніном” та збірною Радянського Союзу (ветерани).

Майстерність взяла верх над молодістю.

11 серпня. Завтра день будівельника. Вже четвертий раз зустрічати-

му я його на цілині. Був вчора в СБЗ “Кварц”. Побачив всіх наших хлопців. Вони вже закінчили практику. Якщо з будівництвом так справи будуть продовжуватись, то результатів слід чекати непоганих. Вони будують сви-

ноферму від 1-ої Кінешемської фабрики. Мав тривалу бесіду з Колею

Зав’яловим. Коля – командир загону з “моєї подачі”. Син його росте слав-но. Йому якраз завтра два місяці, тому з такого приводу Коля запросив мене до ресторану. Зав’ялов мені пообіцяв деяку літературу, яку просто в нас важко знайти. Це книги американського та німецького авторів про мо-

лоду сім’ю та про виховання дітей. Коля з Свєтою з них отримали величе-зну інформацію. Жаль, що в нас з дитинства не виховується культура ста-тевих відносин. В цьому смислі, у нас більшість молодих людей просто

походять на неосвічених дикунів. Тому часто така стихія приносить тіль-ки горе, або принаймні, невдоволеність. Щоб відносини між молодими

людьми направити в правильне русло, то однієї любові може бути мало.

142

Тут в такому випадку, вимагаються ще і глибокі знання психології жінки,

анатомії її природних циклів. І ще, в нас чомусь, на жаль, вважається так, що статеві відносини – це огидно і некрасиво. Ні. Це природно. І тому,

особливо від старшого покоління, в нас передаються відносно статі со-

ром’язливість і навіть дикість. Мені здається, що правильно роблять в тих

країнах, де такі речі вивчаються з дитинства. Звичайно, в хорошому розу-

мінні цих слів. І я думаю, що пора вже в нашій шкільній програмі мати

окремий предмет про фізіологію стосунків, молоду сім’ю, взаємовідносини

з батьками і таке інше. Від мого коханого Галченятка отримав лист з двома фотографіями.

Пише, що в неї все добре. Приїде числа 29 серпня в Іваново.

15 серпня. Поїзд – Кінешма-Іваново. Хочеться спати, адже виїхали

рано. Сьогодні нас збирають в обласному штабі. Їдемо разом з Зав’яловим.

В нього, здається, все добре. Це я дізнався з листа його комісара. По обидві сторони від вагона тягнеться ліс. Трохи суворий – скоро осінь. Тільки лас-каві промені сонця звеселяють його ранішній вигляд.

Я сьогодні довго уві сні бачив мою Галю...

19 серпня. Був в Іваново. Лукащуки вже приїхали з України. Наївся грушок, яблук, слив та ще там різної всячини. Сьогодні чи завтра напишу

Галюні останній лист, бо пізніше вже мої листи її не застануть, адже вона виїжджає з Астрахані 27 серпня. Чекаю, як Бога. Залишається мені тільки

відпроситись для поїздки додому.

28 серпня. За вікном ллє дощ. В кімнаті я один. Хлопці всі роз’їхались в особистих справах: Серьожа в Пучежі зі студентами, Володя і Міша в Іваново, Льоша поїхав здавати машину, а Саша – в тещі, тут, в Кі-нешмі. Незабаром і я поїду, тільки вже додому. Галинка завтра вже буде в Києві. Жаль, що я її не можу зустріти. Страшенно скучаю за нею. Я від-

правлюсь числа 2-3 вересня. Точно ще не знаю. Сьогодні робив фотографії. Здається вдались. Скоро, зовсім скоро, буду вдома!..

7 вересня. Сьогодні моїй Галюні цілих двадцять один! Скоріше б до

неї. Вона, звичайно, чекає мене. 20 вересня. Цілі канікули пробув вдома, а писати вже ніяк зібратись

не міг. Напевно тому, що дуже багато було різних вражень. Незабутні зу-

стрічі з Галинкою! Потім – щедрі дари золотої осені, а вона цього року

дійсно у нас золота... Наївся за весь час перебування вдома яблук, груш,

слив, горіхів... Запас вітамінів на цілий рік! Завтра їду в Іваново. Жаль, що

не разом з Галинкою. Отримав вчора повістку, щоб до 25 вересня прибути

на військову кафедру. В Іваново буду чекати зустрічі з Галинкою на почат-ку жовтня.

6 жовтня. Чого ж ти не їдеш, кохана моя!? Не можу дочекатися те-бе, рідна Остапчучко. Що трапилось? Я просто вже мучуся без тебе, моя чарівнице... Разів з п’ятнадцять вже дзвонив на квартиру, а тебе немає. Мабуть, і хазяйці набрид із дзвінками... Галюсю, я кохаю тебе. Ти глибоко

ввійшла в моє серце. Здається, світ мені був би немилий, коли б ти була не

143

моєю. Приїдеш, то зацілую, щоб знала як затримуватися. Знаєш же дуже, як я чекаю тебе.

12 листопада. Більше місяця не брався “за перо”. Вражень багато. В

цей проміжок часу перебував в профілакторії. На жовтневі свята приїж-

джали Дарвіни. Святкували всі разом у Лукащуків. Галя дуже скучає по

дому. Але ще залишилось небагато до сесії, а мені вчитися залишилось мі-сяць всього. Незабаром з цього приводу будуть заповнені ресторани

п’ятикурсниками. В Женьки Павлова народилася донька. Мабуть, Танею

назвуть. В нашій групі вже нараховується більше десяти дітей. Вважай, ці-лі дитячі ясла. І найбільший внесок в “будівництво цього закладу” внесли

Петров Валік та Іванова Свєта – по двоє. З Галинкою додому поїдемо десь на початку лютого.

25 листопада. По радіо виконує “Надєжду” Анна Герман , а я цілий

день повторюю “кінетику” з першого курсу, адже моя дипломна робота якраз випадає на цю область знань. Чим ближче до закінчення інституту,

тим більше роботи. Видно, я залишусь після закінчення в інституті ще на деякий час.

21 грудня. Сьогодні останній дзвінок для нас – п’ятикурсників! Ну,

нарешті дочекались ми цього дня. Закінчилось навчання. Попереду дипло-

мна робота. Правда, спочатку потрібно здати останню сесію. Забіжу вперед

і скажу, що це вже не страшно. І згадується мені зараз перша сесія і пер-

ший екзамен – екзамен з вищої математики. Як давно це було! На нас зараз всі дивляться з заздрістю – які щасливі. Це ті, кому до цього дня ще дале-ко. Що ж, дерзайте!

30 січня (1980 рік). Цілий січень не писав. А написати є про що. По-

перше: чудово ми з Галинкою зустріли Новий рік, по-друге: в мене, як і передбачав, успішно закінчилась остання моя сесія. Незабаром додому.

Галинка вже сьогодні скучає. Я вже почав працювати над дипломною...

25 квітня. Ще зі мною так ніколи не траплялось, щоб так довго не писав. Аж жаль стало оцей самотній зошит, котрий пролежав “без діла”

близько трьох місяців. Що ж, треба виправляти помилку. З кінця січня працюю над дипломною науковою роботою. Тема моєї праці: “Досліджен-

ня кінетики швидких хімічних реакцій”. Виконую роботу на американській

кінетичній установці фірми “Durrum”. Експеримент вдається дуже важко.

Кінетична крива менш полога, яку слід було б чекати, а це значить, що

константа швидкості реакції отримується близько десяти. Розрахунки по-

казують, щоб була не менше 12,5 л.ּмоль-1ּсек-1 при 18º С у відповідних

калібрувальних розчинах. Дослідження виконується за методом зупинено-

го струменю. До захисту залишається дуже мало часу, а виконати обсяг робіт доведеться дуже великий. Зовсім недавно в нас, “вакуумників”, був розподіл. Я залишився поки-що в інституті на кафедрі неорганічної хімії, а ким – ще невідомо. Ректор Геннадій Олексійович Крєстов, людина, що

зробила для мене стільки багато добра, збирається залишити мене в

Іваново для науки.

144

Галинка завтра їде на травневі свята додому. Щаслива! Побачиться зі всіма. І взагалі... Зустріч з Батьківщиною! Годі, в таку приємну для себе лі-рику вдаватись не буду.

2 травня. Зовсім недавно моя Галинка поїхала додому. Пройшло

всього декілька днів, а, здається, що не бачився з нею цілу вічність. Та ще й до цієї нудьги і такого настрою приєднується самотність... В гуртожитку

нікого, всі роз’їхались по домах. В чотирьох стінах, як в неволі. Я її так ко-

хаю, мою милу Галинку. Раніше я думати не міг, що розлука така важка і гнітюча, а думи про кохану такі милі і солодкі. Перед очима моє миле Га-лченятко, а в серці, що заповнене від краю до краю тільки нею, радісний

щем... Вона просто затьмарила все і всіх; вона неповторна, як сама приро-

да; вона моя Велика Любов; вона – моє Щастя. Мені так зараз її не виста-чає. Все віддав би, аби тільки вона зараз, в цей час, коли пишу, відкрила двері моєї кімнати... сіла до мене на коліна.. Здається, що не відпустив би її саму ніколи і нікуди... Потім закружляв би її в радісному вихорі... Більш не можу без неї. Вона – моя Доля!

4 травня. Сьогодні вночі на поїзді приїжджає Галинка. Як я радий!

Вже не можу дочекатись її. 9 червня. П’ять років – як один день. Закінчилось моє навчання в

Івановському хіміко-технологічному інституті. Сьогодні був мій перший

захист дипломного проекту. Захистився добре. Одразу ж я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – мої справжні друзі, виїжджаємо підзаробити на бу-

дівництво сінажної траншеї недалеко від Іваново. Працюватимемо днів де-сять-п’ятнадцять. Це буде гарною підготовкою до виїзду у військово-

польовий табір під місто Кінешму. І знову Кінешма... як в минулому році. Нас чекає три місяці бойової виучки.

Наводжу прізвища моїх російських друзів-одногрупників, з якими

разом вчилися і отримували у 1980 році дипломи інженерів-хіміків-технологів: Павлов Женя, Земляков Андрій, Зав’ялов Коля, Варенцова На-таша, Петров Валік, Дроздовський Женя, Єрусов Женя (староста), Карата-єва Таня, Жильцова Люда, Демидович Наташа, Зав’ялова Світлана, Маслі-ков Сергій, Черняєва Люба, Ладік Рая, Алімова Валя, Агапова Маша, Іва-нова Світлана, Зайцева Люба, Анікін Саша, Михєєв Сергій, Наруліна Соня, Майорова Надя, Щолокова Таня, Єпішина Галя, Душаніна Галя ну і, зви-

чайно, українець Василь Петрук.

5 липня. От я і в таборі. Живемо в палатках – по відділенню в кож-

ній. Нам повезло. В нашому відділенні майже всі наші хлопці з інститутсь-кої групи: Коля Зав’ялов, Женя Павлов, Сергій Михеєв, Сергій Масліков, Андрій Земляков... Перші дні приходилося попотіти. Зранку і до вечора –

марші, кроси, стрільби, тактико-спеціальна підготовка, наряди і т. п. А зав-тра прийматимемо військову присягу на вірність Батьківщині. В мене є га-рна дуже фотографія мого Батька з фронту, де він зображений по стійці “Струнко”, в пілотці, гімнастьорці, зі значком “Гвардія” на грудях. Зараз я виглядаю майже так, як він тридцять п’ять років тому на фронті. Мені ду-

145

же хотілося б сфотографуватися і аналогічну фотографію вислати моєму

Батькові. Це принесе йому величезну радість – він впізнає себе в своєму синові через такий проміжок часу. А його радість – моя радість...

...Мій Батько Григор Михайлович! Дорогий мій родоначальник! До-

ля його не жаліла. Голод, “згноєний” в кінці 30-х років десь в Уланові реп-

ресований його батько Михайло (це мій талановитий дід, що був художни-

ком і надзвичайно гарно грав на багатьох інструментах, зокрема, на флей-

ті), війна, МТС, колгосп... І праця, праця, важка і виснажлива праця... Під

час німецької окупації, як молодого хлопця, фашисти декілька разів нама-галися заслати його на роботи до Фатерлянду. Проте Батько не дався. Його

ловили, тяжко били, але він знов-і-знову тікав. Одного разу аж під Козяти-

ном втік, проломивши дошки у товарняку, що рухався до Німеччини. Пе-реховуючись і борючись, дочекався наших визволителів і на початку 1944

року пішов на фронт. Важко поранений в ноги і в руку розривною кулею.

Нагороджений, окрім всього іншого, медаллю “За відвагу”. Вміє робити

своїми руками все і цьому мене вчив завжди. А ще казав: “Якщо ти заду-

мав лихий вчинок, то думай, думай, думай... і не роби. А добро роби, не

думаючи!” ...Я безмежно горджусь Вами, мій ТАТУ! Є люди з показним патріо-

тизмом, а Ви – справжній патріот! Україна тримається на таких, як Ви! Я

волію, щоб Ви були завжди у нас здорові! Спасибі долі, що Ви є у нас та-кий...

15 липня. Ну от, я вже і справжній солдат більш як два тижні. Був в наряді, а зовсім незабаром будемо нести і караульну службу. Погода пога-на: весь час мряка, вночі тумани, холодно...

Дуже хочу, щоб до мене приїхала Галя. Вона зараз дома, в Україні. Тяжко хочеться додому. Там так гарно, там батько, мама, кохана... “А я в

Росії. Домой хочу!”. Скрізь густий ліс, до цього приєднується нудьга. Тре-ба триматись, бо мені бути офіцером. Це так нелегко...

25 липня. ... Вже майже місяць. А завтра до мене має приїхати Галя. Я її так чекаю. Час так довго тягнеться. Здається, ціла вічність. Тим біль-ше, що в минулу суботу я відчув її тепло, цілував її губи, коліна, гладив її пахучі коси та змарніле від багатьох поїздок чоло...

10 серпня. Незабаром я маю йти у відпустку на днів десять. Поїду на своє власне весілля. Служба вже трохи набридла; власне, сіро якось, нуд-

но, але можна миритись... Дуже багато проблем і їх треба негайно вирішу-

вати.

5 вересня. В моєму житті 28 серпня відбулась чи не найважливі-ша подія. Ми з Галюсечкою побралися. Це, на мій погляд і Галі також, за-кономірність, яку треба було і чекати. Для себе просто опишу все, як було.

Цей день запам’ятається для нас на все життя. Цілий тиждень ми го-

тувались з Галиною до нього: біле плаття, фата, весільні туфлі, квіти, шам-

панське і все інше, що так необхідне в цей день. А день наш, треба сказати,

видався на славу. Четвер... останні хвилини перед від’їздом. На вулиці пе-

146

ред вікном чепуриться “Чайка”, чекаючи молодих, щоб немов на крилах

віднести їх до шлюбу. Радісні хвилини. Я знову з хвилюванням і радістю

поринаю в цей недавній, але по-свіжому пам’ятний день. Молода, вся не-мов із срібла, в білому платті неповторна. Вона щаслива, а ще більше щас-тя бачити її такою. Ми беремося за руки, щоб ніколи більше вже не від-

пускати їх. Мені здається, що я нікого більше не бачив у ту мить, окрім

Неї – моєї рідної подруги життя... Івановський палац наречених. Урочистість і величність, квіти і по-

здоровлення весільного старости, друзів та рідних, фотографії на пам’ять, м’який дотик руки милої, її безмірне хвилювання і безумовна радість. Зда-ється, що все навкруги співає, возвеличуючи щасливу молоду пару – тепер

вже сім’ю. Словами важко висловити все, що було в наш день рівно о два-

надцятій годині 28 серпня 1980 року. Хвилююча пам’ять про цей день завжди буде приносити в наші серця радісний щем, тепло і щастя.

9 вересня. Служба йде. Залишилось масла з’їсти ще чотириста грамів і додому. Скучно за Галинкою. Вона зараз, напевно, вдома, але мені чо-

мусь зразу не повідомила, коли доїхала додому, до рідної хати. Чекаю від

неї листів, новин і вражень від нашої української золотої осені. Я завжди

піднесений і щасливий, коли приходить осінь, від цих дарунків та багатств, що так щиро вона нам дарує.

30 вересня. Ну от і закінчилась моя тримісячна служба. Тепер я вже командир взводу хімічних військ, лейтенант запасу. Приїхали в Іваново.

Тут знову ціла гора невідкладних проблем. Ніяк не можу вибратись додо-

му, де не був вже майже рік. А тут ще такі ніжні листи від милої, яка також

дуже чекає мене. Думаю, що завтра все буде вирішено і я, врешті-решт, буду мати можливість їхати в Україну, де є моя найдорожча людина Галю-

сінька! Вона вже бідна змучилась чекати. Пише, що аж схудла. Коли так,

ну як не рватися додому. Нічого, Галиночко моя, скоро, зовсім скоро, бу-

демо разом і більше ніколи не будемо розлучатись... Головне, важкі і неза-бутні студентські роки позаду, а в результаті – омріяна, справжня, добута “потом і кров’ю”, вища освіта!

147

Бригада студентів 18

групи ІХТІ на сільсько-

господарських роботах в російській глибинці, Пе-трук В. перший в друго-

му ряду

(1975 р.)

В російському лісі поблизу Іваново на відпочинку (1979 р.)

Студентська група

вакуумників біля

пам’ятника революціонеру

Ф.Афанасьєву,

В.Петрук –

зліва в першо-

му ряду

(Іваново,

1978 р.)

148

Доповідь на науко-

вому семінарі ка-федри хімічної

технології електро-

вакуумних

матеріалів та приладів ІХТІ

(1977 р.)

На пероні Івановської залізниці з Галинкою перед від’їздом на

цілину (1978 р.)

149

Студентська будівельна бригада під час роботи,

Петрук В. у центрі зверху (Теренсай, 1978 р.)

Студентський будівельний загін “Прометей” в День Будівельника, комісар загону Петрук В. у другому ряду третій справа (1978 р.)

150

Курсант Петрук В. на зборах після закінчення військової кафедри ІХТІ

(1980 р.)

Батько гвардії-рядовий

Петрук Г.М. під час війни

(1944 р.)

Курсанти ІХТІ на військово-польових зборах поблизу міста Кінешма, зліва направо: Євген Павлов, Сергій Міхєєв, Сергій Масліков, Андрій Зем-

ляков, Василь Петрук, Микола Зав’ялов (1980 р.)

151

З друзями після прибуття в Орськ

перед початком

цілини, зліва напра-во: Микола

Зав’ялов, Сергій

Цвєтков, Валерій

Вандишев, Василь Петрук (1976 р.)

Беззмінна трійця друзів на

“шабашці” по-

близу Іваново,

зліва направо –

Василь Петрук,

Микола Зав’ялов,

Валерій Ванди-

шев (1980 р.)

Офіцери запа-су на місці приземлення Гагаріна,

поблизу Сара-това,

“під ногами”

першого кос-монавта пла-

нети

(1985 р.)

152

Першокурсник

(Іваново, гуртожиток

№3 ІХТІ, 1975 р.)

Під час відвідин кімнати №42

гуртожитку №3 ІХТІ, в якій жив п’ять років, через 30 років

(Росія, ІДХТУ, 2005 р.)

153

РОЗДІЛ 5

КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ

8 грудня (1980 рік). Жовтень і листопад зовсім не писав, оскільки бу-

ло стільки різних змін та вражень, клопотів та біганини, що і не було коли

братись за перо. Ну, по-перше: на даний час працюю в Івановському орде-на “Знак Пошани” енергетичному інституті, на кафедрі загальної хімії. За-писався на здачу двох екзаменів кандидатського мінімуму – з філософії та іноземної мови. Якщо все буде добре, то здаватиму весною обидва. А за-лишиться ще здати тільки хімію тієї галузі, яку мені доведеться вивчати та розробляти в майбутньому. Робота неважка, але справ різноманітних бага-то. Галюсечка вивчає фізичну хімію – характерна наука третього курсу.

Трохи важкувато, але нічого, вже майже “пів інституту” закінчила успіш-

но. Я дуже за неї радий. Тільки вона, мені здається, дуже глибоко все сприймає і більше, ніж треба, хвилюється щодо навчання. В лютому, зда-ється, є можливість поїхати на Батьківщину... А незабаром 1981 рік!

12 лютого (1981 рік). Дійсно, можливість додому поїхати є реальна. В суботу, 14 лютого, я на поїзді їду на Батьківщину. Вже й білет на руках.

Галинка недавно поїхала. Вже вдома, напевно. А я тут сам в чотирьох сті-нах. Як загнаний звір, в цій маленькій кімнаті на сьомому поверсі, місця собі не знаходжу без моєї рідної Галюсі. Я так вже звик до неї, так палко і ніжно люблю її, що навіть і не уявляю собі, що було б, коли б розлука була довгою. А вчора вона мені приснилась. І від того, що її вже декілька днів немає зі мною, чомусь серце аж заболіло. Ніби й цілу вічність не бачився з моєю ніжною, доброю, розумною, милою, рідною, коханою Галюсечкою.

Перед очима зараз її образ у вікні вагона поїзда перед від’їздом. Ну, нічо-

го! Скоро і я буду в моїй любимій Україні, разом з моєю Галинкою.

28 червня. В Іваново спека. Кожен день термометр вже довгий час показує за 30ºС... Вся зелена жива природа перетворилась в жовту, навіть не в золоту, як інколи кажуть про осінь. Гнітючий вигляд має зараз трава і дерева. Аж жаль дивитись на ось ці стеблиночки, які так жадібно чекають вологи... Уявляю і знаю, як важко зараз моїй Галі. В ній же б’ється серце маленької людини. Кого нам пошле доля?..

6 серпня. Через шість років я знову побачив справжні жнива... На-

ші! Подільські! Багаті! Я можу із впевненістю і гордістю сказати, що більш хвилюючої і красивішої картини, напевно, на Землі немає. Довгий

час мені не вдавалося побувати вдома під час збирання врожаю. Канікули

студентські випадали якраз на осінь і зиму.

І ось, як в дитинстві, я знову пригорнувся до ніжних і теплих колосо-

чків стиглої пшениці... Мені довелося знову проїхатись на комбайні, вози-

ти з батьком зерно на колгоспний тік, бачити щасливі заклопотані хлібо-

робські обличчя. Дійсно, це треба тільки бачити і відчути...

25 серпня. У нас народилася дівчинка! Як я люблю дітей! Манюсінь-ка дитинка. Вага – три кілограми 350 грамів, зріст – 55 сантиметрів. Перед

154

нами стоїть величезна відповідальність, адже нам треба виховати справж-

ню людину. І ми з Галиночкою зробимо все, щоб вона була у нас щаслива.. 28 серпня. Сьогодні річниця нашого весілля. Дочку ми вирішили на-

звати Діаною. Довго думали і вирішили. Причому, це було в передостанній

день до народження дочки. Ми з Галиною Дмитрівною ходили в цей день ще в обласну бібліотеку, “перевернули” там безліч літератури, але так і не прийшли до єдиної думки. Схилялися ми до того, щоб назвати дочку Ок-саною чи Лесею. Але потім ми чомусь вирішили, що такі імена аж занадто

поширені, принаймні, у нас, в Україні, і звучать якось досить звично. Та-кий варіант ми трохи невпевнено, але усе-таки відхилили. Інша справа – з ім'ям хлопчика. Тут ми взагалі не приходили до єдиної думки. Галя в цьо-

му відношенні пропонувала, по-моєму, зовсім несерйозні варіанти. Я був схильний до того, щоб ім'я було українське, і щоб воно відбивало якусь родову чи сімейну пам'ять. Це були Тарас, як звали мого діда, Богдан чи

Роман. Але це було краще, на що ми були здатні. Отже, наші пошуки за-кінчилися вибором імені Діана. Це моя ініціатива, але мама наша відразу з нею погодилася! Діана – слов'янське ім'я, що означає богиню полювання. Справа в тім, що прізвище, яке носить тепер наша родина, коротке. І необ-

хідно щоб ім'я, по можливості, було з трьома чи чотирма голосними, але не довгим, тому що це нам не подобалося. Наприклад: Олександра. Хоча ми і хотіли назвати дочку ім'ям її прабабусі. Ім'я нам подобається ще і тому, що

воно якесь незвичайне і, разом з тим, просте і красиве. Отже, Діана Василі-вна!

25 червня (1982 рік). Цілий рік не писав. Такого в мене ще не було.

Сьогодні моїй доні Дінусі 10 місяців. Я зараз не уявляю, яка вона там, у

бабці Тосі і бабці Тасі. За однією рідною людиною скучати важко, за двома – вдвічі. За Галиночкою дуже скучаю. А доцю так хочеться взяти на руки.

Чорт би побирав таке ділове життя! Розлука не для мене! Доцю моя, при-

їду, здається, нікому і ніколи не віддам тебе... 12 липня. На Галинку трохи розсердився за те, що довгенько не пи-

ше. Люблю її. Жити без неї не можу. А вона мене не зовсім розуміє. Напи-

сала декілька коротких листів і все. Горда і, напевно, хоче віддячити мені за минуле літо, коли вона залишилась тут, в Іваново, одна, а я в той час як-

раз перебував в Україні. Їй було важко. Здається, мені зараз набагато важ-

че. Переді мною її фотографія. Це все, що біля мене зараз є. Як мені вже набридли ось ці “шабашки”, розлуки... Все віддав би, аби лиш бути всім

трьом в цей момент дома. Хлопців, правда, не хочеться підводити. Інколи

здається, що вже немає сил так терпіти. Так і хочеться кинути все і поїхати

додому. Та ще, як на зло, ці переговори. Два рази замовляю, і Галинка все не з’являється. По ночам кошмарні думки лізуть в голову. Останнім часом

зовсім не можу заснути. Це, не дивлячись на те, що цілий день, як “сто ки-

тайців”, махаю молотом та кидаю асфальт. Стомлений каменем падаю на ліжко, а не спиться...

155

25 серпня. Нашій донці сьогодні день народження. Рік тому вона з’явилася на світ. Дуже б хотілося написати про те, як живуть, як вихову-

ються маленькі діти. Це надзвичайно цікаво і, разом з тим, виховувати ду-

же важко. Треба, не лінуючись, описувати цікаві і смішні випадки, а також

наші хвилювання і турботи, кожен день чітко і акуратно. Колись, потім бу-

ло б дуже приємно почитати і згадати. На жаль, часу зовсім не вистачає. Доця наша зовсім недавно зробила перші кроки в житті і почала одразу

непогано ходити. Діаночці в цей час виповнилось майже одинадцять міся-ців. І всі ми з величезним щастям спостерігали цю надзвичайно зворушли-

ву картину, яку хотілося більш детальніше описати.

25 серпня (1985 рік). І сьогодні день народження нашої доні. Тільки

їй тепер чотири роки. Вона вже досить самостійна людина: їсть, одягаєть-ся, взувається і т. п. сама. Рахує до двадцяти і більше. Трохи пише та ма-лює. Любить дивитись книжки, робить, навіть, певні застереження мамі. Досить спокійна та розсудлива. Думаю, що це все для її чотирьох років ха-рактеризує дитину непогано. Щасти тобі, наша доню!

28 серпня. Сьогодні ювілей нашого з Галинкою весілля! Пройшло

вже п’ять років з того дня, коли ми побралися. Як давно це було і, разом з тим, як свіжі в пам’яті спогади про той чудовий і щасливий день. Та й всі п’ять років для нас, нашої сім’ї видалися напрочуд радісними та щасливи-

ми. Багато змін у нашому житті. Живемо, трудимося, ростимо та виховує-мо нашу доньку. Саме головне – це те, що зараз ми вже живемо на нашій

рідній Вінниччині, в самій Вінниці, за що дуже вдячні нашій долі. Живе-мо, працюємо по спеціальності. Галиночка – на заводі, а я – в педагогічно-

му інституті. Люди поважають нас, ми любимо людей. А це головне! Мрі-ємо, дерзаємо, досягаємо наших цілей. Надзвичайно подобається Вінни-

ця і Вінниччина, “її сади, її поля”... Це правда, що і Вінниця і місця під

Вінницею віддавна люди вважали чи не найкращими в світі, навіть, красивішими від Венеції та Флориди. Я сам впевнився, що це дійсно так.

Південний Буг з його сивою та легендарною історією. Чудо-річка! Як я люблю її. Мені здається, що від цих щасливих змін в моїй уяві про красу,

про щастя я навіть виріс. Вінницю я полюбив і це назавжди!

Тече тиха річка, тече невеличка,

Де зілля шумить з осокою

Над тою рікою, мов брат із сестрою,

На світ ми з’явились з тобою.

Над Бугом-рікою росли ми з тобою,

Над Бугом стрічали світанки,

І темної ночі в гаю воркували,

Мов два голубочки, до ранку.

Від раннього ранку до темної нічки

Шукав я червону калину,

Любив карі очі і чорнії брови,

Кохав молодую дівчину.

156

Кохав я дівчину, а потім покинув,

Поїхав в далеку чужину.

За синєє море, за чорнії гори

Залишив свою Україну.

Пливи-пливи човен, пливи води повен

Відсіль аж до синього моря.

Вертайся, козаче, до своєї дівчини,

Бо висохнуть очі від горя.

Над Бугом-рікою росли ми з тобою.

Над Бугом будем помирати,

Бо наша Вкраїна, мов рідная ненька,

То наша є рідная мати.

З пісні В. Клименка

26 червня (1985 рік, через 10 років після закінчення школи, з мого ви-

ступу)

Дорогі друзі! Милі мої однокласники!

Минуло сьогодні рівно десять років від того гарного червневого дня, коли ми після святкування випуску розбіглись, щоб якомога швидше зу-

стрітись зі своєю долею.

Я на наступний день одразу ж відправився в Іваново, де і провів бі-льше восьми років свого життя. Не знав я тоді, що по збігу обставин Іва-ново стане для мене другою Батьківщиною. Другою Батьківщиною – це факт приємний – стало Іваново і для моєї коханої людини – дружини. На новому місці я зразу ж став готуватись до вступу в університет на юридич-

ний факультет. І був я тоді трохи самовпевнений. Історію я знав добре, зо-

лота медаль гарантує вступ, досить здати один екзамен (історію) на “5”.

Думаючи так, я цілий липень провів у військовій частині, де жила моя сес-тра з чоловіком (він військовий) серед природи. Ходив в ліс, купався, часто

відвідував театр і кінотеатри, а на історію махнув рукою.

На екзамені мені дісталось те, що я знав, але не в достатній мірі. На-ступні екзамени сенсу здавати не було, хоч і мене запрошували на історич-

ний, на біохімічний факультети університету. Я не погодився. Мені здава-лось, що мрія моя рухнула. Далі було так. Ректор Івановського хіміко-

технологічного інституту професор Крєстов Геннадій Олексійович (вияви-

лося так, що він у моєму житті ще не раз відігравав важливу роль і став мо-

їм учителем) погодився взяти мої документи на спеціальність “хімічна те-хнологія електровакуумних матеріалів та приладів”, яка мені сподобалась. На цей раз я вже мобілізував свої сили і легко здав екзамени, адже хімію я завжди любив.

Таким чином, я став студентом першого курсу Івановського хіміко-

технологічного інституту. І знаєте, щиро Вам скажу, не жалкую я, що став інженером-хіміком-технологом. Я полюбив свою професію, а саме найго-

157

ловніше, в чому я бачу заслугу мого ІХТІ, що я по-іншому, по-чоловічому,

по-справжньому пізнав життя і знайшов свою долю – кохану людину.

Багато цікавого і незабутнього було в студентські роки. Це нелегкі роки життя! Безкінечні заліки і екзамени, захоплююча громадська робота, а саме головне для мене – студентські будівельні загони – яскрава і незабу-

тня, важка і дорога моя цілинна епопея. Де тільки я не побував, будучи в будівельних загонах: Сибір і Казахстан, Оренбурзька область і Нечорнозе-мна зона Росії. Від рядового бійця до комісара зонального будівельного за-гону. А працював я, як проклятий, щоб зняти в деякій мірі тягар з плечей

моїх батьків. І це мені вдалося! Я нагороджений за мої цілини почесними

грамотами організацій, ювілейними значками “Ударник ВССО” та ін. На-вчаючись в інституті, був комсоргом групи, членом комітету комсомолу

інституту, відповідальним за військово-патріотичний сектор Ленінського

райкому комсомолу м. Іваново, членом обкому комсомолу. Нелегко було

мені! Їжа погана – заробив виразку, скучав за Батьківщиною... Але інсти-

тут закінчив без єдиної трійки. Після цього зразу ж відправили нас на вій-

ськові збори, під час яких я одружився з моєю Галинкою. Мене направили

працювати асистентом кафедри загальної хімії Івановського енергетичного

інституту, де я і пропрацював три роки. Успішний захист, направлення на науково-викладацьку посаду, присвоєння звання лейтенанта запасу і, на кінець, наше з Остапчучкою весілля – то були щасливі дні.

Перебуваючи на посаді асистента кафедри хімії, я успішно склав всі екзамени кандидатського мінімуму, виконав частину дисертації. В най-

ближчі роки постараюсь захистити кандидатську дисертацію.

Незабаром у нас народилася дочка. Ми назвали її Діаною. Нині їй

майже чотири роки.

Близько двох років тому ми з Галиною Дмитрівною вирішили пере-братися на Батьківщину і успішно це здійснили.

Я працював у цей час провідним спеціалістом-технологом з виготов-лення інтегральних схем та мікроелектронних приладів на Вінницькому

науково-виробничому об’єднанні “Жовтень”. Але весь час тягнуло до нау-

кової роботи, адже заділ деякий був. І зовсім недавно, в березні місяці, здійснилася моя мрія – я нарешті став науковим співробітником кафедри

фізики Вінницького державного педагогічного інституту ім. Миколи Ост-ровського.

Хочу повідомити також, що всі ці роки, безумовно, я підтримував найтісніші зв’язки з моїми близькими друзями: Петром Стеценком та Ва-силем Голубчиком. Останній, навіть, став моїм кумом. Я цьому безмежно

радий. На закінчення хочу з приємністю сказати ще і про те, що я безмеж-

но щасливий бачити Вас сьогодні після цих десяти років розлуки розум-

ними, гарними, вродливими, здоровими і щасливими.

Вінниця – це місто, яке не можна не любити. Маючи таку чудову на-году, з великим задоволенням запрошуємо Вас до Вінниці. Будете для нас шановними гостями.

158

Дозвольте мені побажати Вам на майбутнє незгасаючих радісних ро-

ків, доброго здоров’я і, найголовніше, мирного чистого неба над всіма на-ми! До наступної зустрічі, дорогі мої шкільні друзі! 19 квітня (1998 рік). Здається, поважають мене люди. Значить, не-даремно я живу на цій землі. Людина опромінюється світлом в тій же

мірі, в якій вона сама випромінює. Ось і вірші пишуть на мою честь до

мого сорокаріччя. Щиро їм дякую!

Благословен той день і час,

коли розквітла килимами

земля, яку сходив Василь

своїми босими ногами.

Низький уклін тій матінці Землі і Матері, що породила сина,

любов і ніжність дала на зорі, на добрий шлях в дорогу спорядила.

А там один, в далекій стороні, він працював, не знаючи утоми,

І Україну рідну бачив уві сні, без тями знову захотів додому.

І вже могутній молодий Орел,

з собою взявши чарівну Орлицю,

спішив до рідних місць, джерел.

Створив гніздо, перетворив його в світлицю.

А в добрий час, у їх раю

з'явилася Діана, донечка-перлина.

І так, як мріяли без тями і завжди,

знайшли собі і ще Романа-сина.

Живе натхненно, трудиться Орел,

щоб подолати всі свої вершини.

А мудрість черпає з людських джерел,

із дня у день і кожної години.

Сьогодні в нього є прекрасний ювілей.

Душа горить. Вогонь як в Прометея.

Завжди порядний, щирий до людей.

Хай збудеться його омріяна ідея!

Володимир Заїка

159

Біля Івановського

ЗАГСу. Перші хви-

лини після розпису

(28 серпня, 1980 р.)

З Галинкою в улюбленій Вінниці (1985 р.)

160

Над Бугом-рікою...

З сином Ромою та донечкою Діанкою

в оздоровчому

таборі університету

“Степашки”

(1993 р.)

З онуком Влади-

ком на Чорному

морі (2005 р.)

Перші кроки в житті онука Владика

(2004 р.)

161

Перші місяці в житті онука Владика

(р. Південний Буг, 2003 р.)

Сім’я: син Роман, зять Андрій,

дочка Діана, дружина Галя (2003 р.)

162

Зустріч з російськими дру-

зями у м. Іваново на дачі Зав’ялових, зліва направо –

Світлана Зав’ялова, Микола Зав’ялов, Валерій Вандишев, Василь Петрук (2005 р.)

Син Рома. Вінницька дитяча школа мистецтв (1996 р.)

Після отримання медалі за успішне закінчення школи

сином Романом

(2005 р.)

163

Син Роман під час міжнарод-

ного екологічного форуму

«Екотопія» у Португалії (2007 р.)

Онуки – Вітя та Владик (2010 р.)

Найближчі друзі – кум Володя Гар-

кушевський і професор Василь Куха-рчук під час відпочинку на березі р.

Південний Буг (2003 р.)

164

У музеї під

відкритим небом

поблизу Мелітополя (2005р.)

Біля входу у рідну Аль-ма-матер – Івановський

державний хіміко-

технологічний

університет, через 25

років після закінчення (Росія,

2005 р.)

Біля скульптурної композиції “Мені тринадцятий мина-

ло...” на батьківщині Тараса

Шевченка, В. Петрук справа

(2006 р.)

165

На подвір’ї біля ха-ти, де зростав наш

великий Геній Тарас Шевченко

(2006 р.)

Біля хати, де народився і виріс великий Каменяр – Іван Франко, (2005 р.)

166

На території му-

зейно-

меморіального

комплексу с. Колодяжне –

батьківщини

Лесі Українки

(2006 р.)

На Свєнтокшиських

горах поблизу

м. Кельце з еко-

логами України,

Польщі, Данії, Норвегії та

Фінляндії. Пер-

ший справа «не-се свій Хрест».

(2005 р.)

167

З дружиною

Галею та дру-

зями Кухарчу-

ками – Василем

і Людмилою на березі Чорного

моря (Саки, 2005 р.)

З колекти-

вом кафед-

ри під час відпочинку

на березі р.Південний

Буг (2005 р.,

перший

зліва)

168

На могилі Тараса Григоровича Шевченка,

Шевченківський національний

заповідник у Каневі (2006 р.)

На могилі Вчителя - члена-кореспондента АН СРСР

Крєстова Геннадія Олексійовича (Іваново, 2005 р.)

169

Колектив рідної кафедри хімії та екологічної безпеки.

Зліва направо: Світлана Бабій, Катерина Маракуліна, Ірина Тхор, Надія Звуздецька, Ольга Гордієнко, Марія Євсєєва, Тетяна Мельник, Павло Тур-

чик, Сергій Кватернюк, Олександр Бобко, Василь Петрук, Ігор Васильків-ський (2005 р.)

Завідувач кафедри ХЕБ, д.т.н., професор Петрук В.Г. з першим випуском

студентів-екологів ВНТУ (2005 р.)

170

Виступ на презентації картин друга – відомого вінницького художника Федора Панчука в його рідній школі (2006 р.)

Під час виступу на зборах Конгресу української інтелігенції Вінниччини

(2004 р.)

171

Мама – Антоніна Тарасівна (2006 р.)

З Галиною

Дмитрівною

на південно-

бузьких по-

рогах

(2003 р.)

172

РОЗДІЛ 6

МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА

Кожна людина з дитинства мріє – ким вона буде. Я – не виняток і теж задумувався змалечку, як складеться моя доля. Мабуть, найпершим

моїм захопленням було малювання. Я гарно малював у дитинстві. Батькові друзі-фронтовики, які приходили до нас додому у гості, хвалили мої дитячі малюнки, і пророкували мені велике майбутнє художника. Я серйозно ста-вився до цих похвал, і ще старанніше намагався зобразити чи сільську ву-

лицю, чи інтер’єр хати, чи орнамент, чи портрети видатних людей. Трохи

згодом я уже “твердо” вирішив бути пілотом. Це захоплення жило в мені довго. Воно було викликане тим, що недалеко від батьківської хати був ае-родром, з якого скромні трудяги цивільної авіації АН-2 вносили на колгос-пні поля мінеральні добрива та отрутохімікати. Ми, дітлахи, буквально

днювали біля тих літаків, спостерігаючи за їх злетом і посадкою, а форма-одяг пілотів справляла на нас незабутнє враження. Одного разу нам пощас-тило і льотчики, не пам’ятаю вже, за яку нашу послугу, на свій страх і ри-

зик “провезли” нас. До цих пір згадую те моє дитяче захоплення від польо-

ту над рідною Кропивною. А коли моя мама готувала юшку з курки, то я нічого більше не їв, окрім крил. Ще й досі цю смачну частину курки полю-

бляю. Далі я “марив” футболом, а пізніше, десь з класу шостого, захотів бути уже військовим, причому – офіцером. Це від того, що чоловік моєї сестри Ніни був офіцером. Він приїжджав на час щорічної відпустки додо-

му, іноді навіть у парадній формі. Це мені подобалось. Крім того, воєнною

і військовою тематикою я захоплювався ще з малих літ. Зрозуміло, що в домі фронтовика про це часто говорили. То ж, після закінчення восьмого

класу Кропивнянської школи я подав документи у Хмільницький райвій-

ськкомат для зарахування мене у Калінінське ( тепер – це місто Твер у Ро-

сії) суворовське училище. Зарахований, як відмінник навчання, я рівно два місяці “прослужив” у КСВУ. Цього було досить, щоб зрозуміти, що зовні-шній блиск і внутрішній зміст військового буття – різні речі. Погана їжа, надмірні фізичні навантаження, хамське ставлення командирів до підлег-лих переконали мене в необхідності повернутися в рідне село для того,

щоб закінчити нормальну середню школу, змужніти і, нарешті, визначити-

ся, чого я хочу у цьому житті. Я зрозумів, що військова сірість, одноманіт-ність, буденність – це не моє покликання. Разом з тим, після вступу у

дев’ятий клас Ступенецької середньої школи переді мною знову постала дилема – ким бути. Врешті-решт, після тривалих роздумів, зважувань, ана-лізу я прийшов до думки – бути мені юристом. Несправедливість, непра-

вду, образи, цинізм у часи так званого “розвинутого соціалізму” я бачив буквально на кожному кроці. Цікаво, що нинішні можновладці, бізнесме-ни, “круті”, здебільшого колишня партноменклатура або їхні нахабно-

цинічні нащадки, що безсоромно обікрали людей, не вважають за потрібне рядитися в тогу святості. А колишні партначальники в ті часи на словах

173

були за народ, але “жирували” не менше теперішніх господарів нашої долі. Пригадую, наприклад, хоч це і не про «жир», а про ідіотизм, як колишній

третій секретар Вінницького обкому КПУ Григорій Баняк (прізвище сві-домо трохи переінакшую), якось безапеляційно переконував мене і профе-сора Корчинського Георгія Антоновича (нині покійного) в тому, що голо-

ду в Україні у 1933 році не було і що це, мовляв, всього-на-всього, домис-ли націоналістів. Бачили б ви, люди добрі, яка в нього “ряха”, нажерла у

райські для таких, як він, комуністичні часи. Розгніваний Георгій Антоно-

вич ледь не натовк йому пику, але я їх розборонив, бо і в часи незалежної України “правда” була б на боці цього українофоба. Нажаль! Таких при-

кладів я можу приводити безліч і це могли б підтвердити, зокрема, мої од-

носельці. Але кому це треба?

Можливо, саме відчуття гострої несправедливості, що мала нормою

життя в ті часи і спонукала мене – юнака до вибору професії юриста. З ці-єю мрією я і закінчив Ступенецьку середню школу і подав документи до

Івановського державного університету імені першої у Росії Ради народних

депутатів на юридичний факультет. Конкурс на обрану спеціальність був неймовірний – близько двадцяти абітурієнтів на місце. Зрозуміло, що по-

трапити хлопцеві з села в число володарів щасливого прохідного квитка було просто неможливо. До того ж, за рівних умов, брали в першу чергу

тих, хто служив у міліції. Мрія стати гуманітарієм рухнула і я, завдяки ре-

ктору Крєстову Геннадію Олексійовичу (це людина, яка пізніше стала

моїм учителем), опинився у Івановському хіміко-технологічному ін-

ституті (ІХТІ), потрапивши на престижну тоді спеціальність “хімі-чна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, адже вітчи-

зняна мікроелектроніка набирала тоді обертів. Високотехнологічні галузі промисловості вимагали мільйонів і мільярдів мікросхем, транзисторів, ді-одів, опорів, конденсаторів, фотоелементів тощо. Для створення таких су-пермініатюрних пристроїв і приладів потрібні глибокі фундаментальні знання, в першу чергу, хімічних та фізичних законів, параметрів, режимів, операцій, засобів і методів. Одним словом – це технологія і вона є тією

квінтесенцією, що рухає ще й досі науково-технічний прогрес. Грамот-ний та толковий технолог сьогодні на Заході, в Китаї, Кореї або Японії на “вагу золота”. А Україна, нажаль, швиденько згорнула свою мікроелект-ронну галузь, яка в часи моєї молодості була однією з найпотужніших у

світі. Радянський Союз “витягував з себе останні жили”, аби його могутній

військово-промисловий комплекс нічим не поступався технологічним до-

сягненням у цій галузі Сполученим Штатам Америки.

Навчатися у ІХТІ було страшенно важко. Неспроста, всі студенти

Союзу отримували у ті часи стипендію близько сорока карбованців, а наші дві групи вакуумників (так нас скорочено називали) – шістдесят три кар-

бованці, а підвищена наша стипендія становила близько семи десяти двох

карбованців. Для сьогоднішніх студентів скажу – ми вчилися з семи три-

дцяти приблизно до сімнадцятої, а то і до пізнішої години. У суботу теж

174

училися. Кваліфікація “інженера-хіміка-технолога” так просто не давалася. Надзвичайно багато давали хімії, фізики, математики та теоретичної меха-ніки. Що стосується хімії, то ми вивчали більше десятка різних хімічних

дисциплін, а саме: загальну, неорганічну, органічну, фізичну, колоїдну,

аналітичну, фізико-хімічні методи аналізу тощо. Мені особливо подоба-

лась фізична хімія, оскільки саме вона відкривала силу-силенну фундаме-нтальних законів, принципів та правил, які лежать у основі речовинно-

матеріальних та технологічних процесів. Її нам читав видатний вчений

Краснов Костянтин Соломонович, надзвичайно мудра, коректна людина. Мене він виділяв серед усіх студентів потоку. Не знаю, за що. Можливо, за те, що я дуже уважно слухав і нотував його лекції, адекватно відповідав на його запитання, а, можливо, й за те, що його батьківщина – Одеса і він ме-не вважав своїм земляком. Наукові праці К.С. Краснова стосуються про-

блеми побудови молекулярних орбіталей багатоелектронних систем, мето-

ду самоузгодженого поля, вдосконалення методу Хартрі-Фока, спектраль-них методів дослідження будови та енергетичних станів молекул, кванто-

во-статистичної термодинаміки розчинів тощо. Його книги “Молекули і хімічний зв’язок”, “Фізична хімія” у двох томах та інші витримали не одне видання. Він вчив мене так: “Якщо Ви, юначе, колись будете виклада-

чем, то в процесі навчання і викладання будьте принциповим, послідо-

вним і надзвичайно вимогливим, а на екзамені – об’єктивним, але по-блажливим до студентів”. І ще: “Якщо в потоці, на якому Ви читаєте, є вагітна студентка, на екзамені ставте їй без всяких фамільярностей оцінку “п’ять”. Так чинить тільки справжній чоловік”. І я намагаюся дотримува-тися у науковій та навчально-методичній діяльності цих та інших мудрих

заповідей мого кумира. Завідувачем нашої випускної кафедри “хімічної технології електро-

вакуумних матеріалів та приладів” був у той час Максимов Олександр Іва-нович, доктор хімічних наук, професор, один з перших учнів мого учителя Крєстова Геннадія Олексійовича. Саме з ним вперше я зрозумів і вивів рі-вняння Шредінгера. Олександр Іванович був дуже скромною і порядною

людиною. Рідна випускна кафедра була надзвичайно солідною і сильною.

Що не викладач – то особистість. На ній тоді ще працювали: доценти Свє-тцов Володимир Іванович (тепер – доктор хімічних наук, професор), Кро-

това Галина Дмитрівна, Прик Кирило Яремейович, Петров Юрій Іванович,

Рибкін Володимир Володимирович (тепер – доктор хімічних наук, профе-сор), Міхеєв Володимир Миколайович та інші. Деканом нашого силікатно-

го факультету була чудова жінка, доцент Кривцова Гертруда Юхимівна, активна, жорстка, але справедлива людина.

На другому курсі Олександр Іванович Максимов запропонував мені займатися науковою роботою. Спочатку це було вивчення плазмових

процесів, які відбуваються у вакуумі, допомога науковим співробітникам

кафедри у конструюванні та складанні експериментальних установок по

дослідженню газорозрядних процесів, тонкощів сучасної мікроелектронної

175

технології, явищ, які відбуваються у твердих тілах, зокрема, у кремнії (не-даром наш факультет називався силікатним) та багато іншого. Ми отриму-

вали і спостерігали у закритому кварцовому просторі газ озон, досліджува-ли різні дифузні процеси при формуванні n-р-переходів тощо. Моїми кері-вниками наукової роботи були Сергієнко Олександр Федорович та Рибкін

Володимир Володимирович (сьогодні – доктор хімічних наук, професор).

Перший з них переїхав у Вінницю і працював на кафедрі електронних при-

ладів Вінницького політехнічного інституту (нині – ВНТУ). Саша багато

мені допомагав на перших порах, коли я теж перебрався до рідної Вінниці. Нажаль, він захворів і якось швидко згас. Царство йому небесне! Гарний

був чоловік і перспективний вчений.

Отже, з другого курсу почалася моя наукова діяльність. Було цікаво

і захоплююче. Наукові лабораторії, де я робив перші кроки у науці, від до-

лівки і аж до стелі були заставлені різноманітною апаратурою, що гула, блимала, видавала значення різноманітних параметрів. Щоправда, під кі-нець четвертого на початку п’ятого курсу мене “перехопив” ректор Крєс-тов Геннадій Олексійович і, таким чином, дипломну роботу я вже викону-

вав на кафедрі неорганічної хімії, якою він тоді керував за сумісництвом.

Це було зроблено “з легкої руки” доцента Виноградова Віталія Івановича (нажаль, тепер теж покійного). Віталій Іванович ставився до мене з якоюсь особливою, батьківською теплотою. Можливо, саме тому він став науко-

вим керівником моєї дипломної роботи. Однак спочатку тривалий час я виконував дипломні дослідження зовсім з іншої тематики у доцента Афа-насьєва Володимира Миколайовича разом з його науковим співробітником

Кравченком Олегом Йосиповичем, який тоді писав кандидатську дисерта-цію. Тема моєї з ними спільної роботи: “Дослідження кінетики швидких

хімічних реакцій за методом зупиненого струменю”. Надзвичайно важка, рутинна, довготривала робота. При цьому мені доводилося фотографувати

тисячі реакцій в момент проникнення однієї речовини в іншу. Однак їх кі-нетична крива ніяк не задовольняла моїх колег-керівників. Всі ми разом

вперто шукали причину різкого зниження кінетичних параметрів в момент зіткнення молекул. На цей аналіз мені довелося відфотографувати десятки

фотоплівок, але необхідного результату з незалежних від мене причин до-

сягти не вдалося. Настав квітень 1980 року. До захисту залишалося всього

близько двох місяців. Тоді мені швидко поміняли тему і керівниками моєї дипломної роботи стали вище згадані Виноградов Віталій Іванович і украї-нець по батькові Парфенюк Володимир Іванович, зять колишнього першо-

го секретаря Івановського обкому компартії Клюєва. Володя пізніше став моїм добрим другом. Ми разом з ним працювали на кафедрі хімії Івановсь-кого енергетичного інституту, разом поверталися додому пізно ввечері пі-сля занять із студентами вечірнього відділення (тоді такі були в більшості ВНЗ держави). Використавши попередньо накопичений матеріал та до-

опрацювавши деякі положення, визначилися з темою дипломної роботи,

яка тепер стала такою: “Фізико-хімічні характеристики водних розчинів

176

ацетдіаміду, ацетаміду та ацетону”. Чому саме водні розчини? В Іваново у

ті часи якраз заснували “Інститут хімії неводних розчинів АН СРСР”, ди-

ректором якого став наш ректор Крєстов Геннадій Олексійович, що деякий

час працював за сумісництвом. Тоді в Радянському Союзі зрозуміли, що

запаси ресурсів прісної води у світі катастрофічно зменшуються. Крім то-

го, значна кількість технологічних процесів потребувала величезної кіль-кості чистої води, наприклад: виробництво однієї тонни сталі вимагає по-

над п’ятсот тонн води і т. і. Прикладів безліч. Тому негайно потрібно було

шукати альтернативу, докорінно вивчаючи фізико-хімічні характеристики і параметри різних водно-сольових, неводних, органічних розчинів і роз-чинників з унікальними термодинамічними, кінетичними, сорбційними і навіть... інформаційними можливостями. Тепер “Інститут хімії розчинів РАН” успішно функціонує, продовжуючи традиції, закладені його заснов-ником членом-кореспондентом АН СРСР, а потім академіком РАН, лауре-атом декількох Державних премій Крєстовим Геннадієм Олексійовичем

(нині, нажаль, покійним). Під керівництвом Геннадія Олексійовича захис-тилося понад сто кандидатів та понад двадцять докторів хімічних наук.

Дійсно, це була світла людина. Пам’ять про нього буде жити вічно у серцях його численних учнів, до яких належу і я, хоча дисертацій під його

керівництвом не захищав. Декілька разів Бог посилав мені цю людину на допомогу. Перший раз, коли я з відомих об’єктивних причин не вступив на юридичний факультет, і він мене взяв до ІХТІ. Вдруге, коли він забрав ме-не для науки на свою кафедру, а третій раз – направив мене асистентом

кафедри хімії Івановського енергетичного інституту (ІЕІ) до свого кращого

учня, доктора хімічних наук, професора Абросимова Володимира Ксено-

фонтовича. З останнім ми і сьогодні спілкуємося час-від-часу чи листами

чи електронною поштою. Геннадій Олексійович цікавився моїми справами,

підтримував мене, коли я був комісаром зонального штабу студентських

будівельних загонів ІХТІ, та в багатьох інших життєвих ситуаціях. Прі-звище Крєстова занесено до найбільш значимих енциклопедичних довід-

ників, як одного з найвидатніших хіміків. Його книги “Неорганічна хімія”,

“Термодинаміка іонних процесів у розчинах”, “Від кристалу до розчину”

та інші і досі є настільними для багатьох серйозних фізико-хіміків та тех-

нологів. Власне, праці Крєстова Г.О. і його послідовників стосуються, го-

ловним чином, явища сольватації і гідратації у всіх його проявах, що сут-тєво доповнює, а в окремих випадках і вносить корекцію в теорію розчинів та змінює наші уявлення і знання про найважливішу речовину на Землі –

воду. А сьогодні, коли я впритул зайнявся серйозно ще й екологією, відчув на собі, як важливо мати такі знання. Бо те, що ще тридцять-сорок років тому висувалося як гіпотези, сьогодні людство вже реально відчуває на со-

бі, а саме: нестача якісної питної води, деградація екосистем світового оке-ану, гостра необхідність заміни технологічних процесів, що потребують значних об’ємів прісної води та багато-багато інших екологічних і техно-

логічних проблем. Зрештою, після успішного захисту дипломної роботи я

177

вже знав, де буду працювати. Геннадій Олексійович довго думав, зважував – чи направляти мене в інститут хімії неводних розчинів АН СРСР науко-

вим співробітником, чи в енергоінститут на кафедру хімії на викладацьку

посаду. Переважило останнє. Напевно, Крєстов врахував при цьому мої організаторсько-педагогічні здібності. Проте зразу, в день наших успішних

захистів, я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – беззмінна трійця друзів –

вирушили на будівництво сінажної траншеї в глуху “дєрєвню”, що за три-

дцять кілометрів від Іваново, по Володимирській трасі, глибоко в лісі. Пам’ятаю, що поблизу цього поселення була “видатна” тюрма, в якій сидів певний час фельдмаршал Паулюс після полону його під Сталінградом. У

всякому разі, добре натрудившись з десятого по тридцяте червня 1980 року

на цій “шабашці” ми з хлопцями заробили більше як по тисячі рублів на кожного. Тоді це були серйозні гроші. А першого липня вранці з Івановсь-кого залізничного вокзалу ми – хлопці-випускники ІХТІ, разом з випуск-

никами Московського інституту тонкої хімічної технології вже вирушали

на тримісячні курси офіцерів запасу в спеціальний табір під місто Кі-

нешму, що на Волзі. Мені повезло. Керував цими зборами мій щирий зем-

ляк, родом з-під Бердичева, полковник Лугіна Петро Герасимович. Хоч як там було важко на тих зборах нам – курсантам, але Петро Герасимович

завжди підтримував мене морально. У вільний від кросів, тактико-

спеціальної підготовки та інших занять час ми довго розмовляли з моїм

земляком, перебираючи у пам’яті рідні з дитинства місця. Він, як і я, дуже скучав за Батьківщиною, за милою Україною. У вересні, коли вже зовсім

стало холодно, весь навчальний батальйон з палаток у лісі перебрався до

казарм Кінешемської окремої бригади хімічного захисту Московського

військового округу. Тут я вже деякий час виконував обов’язки командира взводу, коли кадрові лейтенанти були направлені на навчання на спеціаль-ний полігон хімзахисту недалеко від міста Саратов. В мене це виходило

зовсім непогано. В останній день вересня, після трьох місяців важкої слу-

жби, нам присвоїли військові звання лейтенантів запасу і відпустили з Бо-

гом додому. Моя військова спеціальність була такою: “Командир взводу

хімічного захисту, дегазації, дезинфекції і дезактивації особового складу,

обмундирування та бойової техніки”. Коротше кажучи, нас п’ять років на військовій кафедрі муштрували методам застосування зброї масового зни-

щення і як від неї захищатись. Багато речей у ті роки були секретними і викладались виключно під суворим контролем першого відділу. Напри-

клад, методи синтезу та вплив надзвичайно отруйних речовин на живі сис-теми, масштабні наслідки застосування ядерної та бактеріологічної зброї тощо. Аж згадувати страшно, що нам демонстрували на “закритих” прак-

тичних та тактико-оперативних заняттях...

Ми збиралися з Галею зразу після служби зробити весілля в селі. Однак, коли я прибув на кафедру загальної хімії в ІЕІ і повідомив про цей

намір завідувача кафедри професора Абросимова В.К., то він, приголом-

шений, ледь не впав в кабінеті зі стільця: “Як, за Вас цілий вересень колеги

178

“тягнули” навантаження, а Ви ще й далі хочете відпрошуватись?!.” Корот-ше, після цієї “бесіди” я вже того ж дня, вечором, вів практичні заняття з хімії для студентів-вечірників. Так починалася моя викладацька кар’єра.

Тоді я ще не володів прийомами педагогічної майстерності. Одна справа –

слухати лекції, працювати на лабораторних чи практичних заняттях, як це роблять всі і зовсім інша – самому, без підготовки “з вогню та в полум’я”...

Однак, я досить швидко адаптувався на кафедрі і зразу ж поступив у заоч-

ну аспірантуру. Володимир Ксенофонтович визначив мені тему кандидат-ської дисертації, що була пов’язана з магнетохімією розчинів. О, це було

страшенно цікаво! Відомо, що більшість розчинів, які нас оточують, мають діамагнітні властивості, але деякі можуть бути і парамагнетиками, тобто

під дією направленого магнітного поля витягуються у голки, конформу-

ються у сніжинки тощо. Цей ефект з успіхом використовується в авіації, у

медицині та інших високотехнологічних галузях. Разом зі мною на кафедрі працювали досвідчені педагоги, доценти Кукушкін Євген Павлович, Тро-

фименко Михайло Іванович (родом з України, але соромився свого роду і не афішував цього), Іонов Олександр Валентинович, завідувач лабораторі-ями Панкратов Юрій Петрович, а також мої друзі – молоді асистенти та науковці: Іванов Євген Вікторович, Міхєєв Сергій В’ячеславович та дру-

жина Жені Іванова – Надія Вікторівна. З родиною Іванових моя сім’я ще донедавна підтримувала тісні дружні зв’язки, але після війни з Росією

«впадати» в дружні обійми «старших братів» огидно.

Над тематикою, якою наділив мене “шеф”, я почав працювати

вкрай інтенсивно і активно, приводячи у здивування моїх колег. Я ство-

рював свою власну експериментальну установку. Дістав і доопрацював не-обхідну конструкцію віскозиметра. Треба було “вибити” гроші на потуж-

ний магніт. Я це згодом зробив і особисто привіз аж із Московського уні-верситету імені Михайла Ломоносова постійний магніт англійського виро-

бництва, вагою близько трьох тонн і потужністю в триста тисяч ерстед. Пі-сля цього необхідно було з допомогою спеціального крана “внести” цей

магніт через вікно і встановити його на спеціальні рейки в науковій лабо-

раторії кафедри аж на третьому поверсі. В інституті щодо цього був неве-ликий “переполох”. Але я зробив це і майже завершив складання експери-

ментальної установки. Залишився тільки експеримент і написання дисер-

тації. Однак, наступило літо 1983 року. Моя дружина Галя успішно за-

кінчила ІХТІ і вкрай категорично запропонувала вертатися додому, в Україну. Я й сам цього хотів так, що й словами не передати. Переді мною стояв вибір. З одного боку – здані всі екзамени кандидатського міні-муму, дисертація на виході, перспектива отримати квартиру буквально че-рез рік-два, з другого – мила серцю Україна без будь-яких перспектив. Я

без вагань кинув усе, з’їздив у Москву в Міністерство електронної проми-

словості СРСР, де мені дали, як молодому спеціалісту, особливе розпоря-дження – направлення на Вінницьке науково-виробниче об’єднання “Жо-

втень”, а простіше – радіоламповий завод. У Вінниці, у нас з Галею, не

179

було “ні кола, ні двора”. Щоправда, на перших порах нам допомогли роди-

на Сороків (це моя рідня по мамі) та Олександр Федорович Сергієнко,

який домігся, щоб ми тимчасово жили на квартирі у сусіда його друга. Так

нам вдалося “зачепитися” у Вінниці. Далі ми ще довго митарились з двома дітьми по квартирах і гуртожитках, але то окрема “історія з географією”.

Хоча і Міністерство мене направило на “прорив” з вимогою до місцевої влади про термінове виділення квартири. На заводі великою проблемою

була якість стратегічно важливої серії мікросхем К-561 і К-564 (остання застосовується, зокрема, у винищувачах та стратегічних і тактичних раке-тах та інших спеціальних електронних приладах). Я потрапив у ключовий

цех №2 з жорсткою електронною гігієною на посаду інженера-технолога першої категорії з правами начальника технологічного бюро. Начальника-ми цеху були у свій час Новосад Микола Олексійович та Кривов’язюк Анатолій Федорович (останній недавно помер). Чудові люди, але час був такий, що з них керівництво об’єднання декілька разів на день “знімало

стружку”, то і вони мусили бути жорсткими до інженерного складу цеху.

Мало-помалу, ми разом з моїми колегами Соловйовим Іваном Івановичем,

Рудницьким Борисом Васильовичем, Пасічник (Мельник) Людмилою Іва-нівною (стала нашою кумою, хрещеною Мамою мого сина Роми), Пошто-

венком Володимиром, Ніколенко Мариною, Самойленко Людмилою та іншими надзвичайно грамотними інженерами-технологами добилися таки

свого, знайшли причину браків і суттєво збільшили процент виходу якіс-них виробів, що і вимагалося від нас. Однак, виробництво, навіть таке пе-редове, мене не захоплювало. Я хоч і писав рацпропозиції, удосконалював фотолітографію, дифузію, іонну імплантацію, плазмове напилення та інші складні технологічні процеси, але увесь час “марив” наукою. Працювати

було надзвичайно важко і психологічно, і фізично. Тризмінна робота. План, як зашморг, весь час тяжів над головою. Почала прогресувати моя студентська хвороба – виразка дванадцятипалої кишки. Відсутність житла. Все це спонукало мене зробити рішучий і кардинальний крок, щоб не об-

ставини мене вели по життю, а я обирав свою долю. Тому почав інтенсив-но шукати роботу в інститутах, в звичному своєму середовищі. Так я по-

трапив на кафедру фізики Вінницького державного педагогічного інсти-

туту (ВДПІ, тоді ще імені Миколи Островського, нині – імені Михайла Коцюбинського). Але про завод я хотів би сказати з особливою повагою

і теплотою, оскільки я майже за два роки роботи на ньому залишив час-точку свого серця і душі, здобув такі глибокі технологічні знання, які май-

же в жодному вузі світу не давалися. Тому я, як людина, що закінчила ін-

ститут без єдиної трійки і отримала таку чудову виробничу практику, мо-

жу віднести себе без перебільшень до категорії сильних інженерів-хіміків-технологів, яких у Вінниці на сьогодні залишилось буквально одиниці. Щоправда, на таких, як я, вже немає попиту, бо мікроелектронна промис-ловість Вінниці, як і усієї України, нажаль, перестала існувати Але глибокі

180

теоретичні і практичні знання мені і сьогодні допомагають у щоденній ро-

боті зі студентами.

І першим, кого я зустрів у ВДПІ пізно вечором після роботи, на ка-федрі фізики, був Володимир Савович Гаркушевський, що мирно сидів і розв’язував задачі. Ми познайомилися, розговорилися. Виявилося, що на тематиці у них є вакантна посада молодшого наукового співробітника і Володя пообіцяв звести мене з його “шефом”, завідувачем кафедри фізики

Смолінським Євгеном Степановичем. Тут мене аж розпирає від нетерпін-

ня, щоб сказати заздалегідь, що ці дві людини зробили для мене у житті

надзвичайно багато. Володя став моїм щирим і добрим другом, кумом

(хрещеним Батьком мого сина Романа). Євген Степанович став моїм

учителем, науковим керівником моєї кандидатської дисертації, темати-

ку якої він і окреслив: “Розробка методів і засобів контролю оптичних ха-рактеристик неоднорідних світлорозсіювальних середовищ”. Щоправда, співкерівником цієї роботи є ще й Поджаренко Володимир Олександро-вич. Тоді, у 1990-1991р.р. це дозволялося, тим паче, що Володимир Олек-

сандрович серйозно допомагав мені в метрологічному та організацій-ному планах. Як завжди, я взявся за справу активно, хоч частина співробі-тників кафедри фізики на перших порах ставилися до моїх експериментів скептично. Отже, оптика розсіяння та спектрофотометрія неоднорідних

(світлорозсіювальних) середовищ. Проблеми оптико-фізичних та оптоеле-ктронних досліджень розповсюдження світла у вище зазначених об’єктах є вкрай актуальними, адже вони проявляються як у глобальних мірилах Все-світу, так і на ядерному рівні. І навіть навколишній світ у всьому його не-скінченному розмаїтті і багатогранній красі ми спостерігаємо лише завдя-ки розсіянню світла, бо не розсіювальні (прозорі) предмети побачити не-можливо. При цьому провідною в оптико-фізичних дослідженнях залиша-ється спектрофотометрія, бо її унікальні методи є безконтактними, не-руйнівними і локальними, а її головний інструмент – світловий промінь –

завдяки співмірності кванта з енергією взаємодії мікрочастинок є зручним

мікрозондом для вивчення енергетичних взаємозв’язків у речовині. Розсі-ювання випромінювання характерне для більшості оточуючих нас неодно-

рідних середовищ живої і неживої природи. Воно надзвичайно складне за своєю фізичною суттю, тому часто-густо не враховувалось ані в медицині, океанографії, гідрооптиці, екологічному моніторингу, ані більшістю авто-

рів спектроскопічних досліджень, які застосовували закон Бугера без будь-яких критичних застережень. Тому настав час не відмежовуватись і надалі від явищ розсіяння, а ретельно враховувати і розумно використовувати їх в аналітичних і спектроскопічних проблемах. За об’єкт досліджень ми з Єв-геном Степановичем брали гуморальні (життєзабезпечуючі) середовища, в першу чергу, кров і її деривати (сироватка, плазма, розчини еритроцитів), а далі – шкірні покриви, причому донорські (здорові) зразки порівнювали з аналогічними хворих реципієнтів.

181

За час з 1985 по 1990 роки було здійснено сотні і навіть тисячі ек-спериментів з метою визначення істинних, тобто дійсних значень показ-ників поглинання вище зазначених об’єктів у широкому спектральному ін-

тервалі та різних температурних режимах. В результаті, було вперше від-

крито “ефект антистоксового поглинання” плазми крові онкохворих з

діагнозом “лейкоз” у спектральному діапазоні 550 – 850 нм, а для зло-якісних пухлин (аденокарцінома) – на довжинах хвиль 650 – 950 нм. Цей

ефект запатентовано і є відповідне авторське свідоцтво. Щоправда, в пері-од з 1990 по 2000 роки держава перебувала в стані стагнації. Тим, хто гна-вся за грішми, науковоємна продукція була непотрібна. Тому відкрите мною явище, що передбачало перспективу раннього виявлення, зокрема, онкозахворювань, зацікавило лиш закордонних фахівців, а українська ме-дицина зробила вигляд, що у неї немає можливостей впровадження його у практику профілактичної діагностики людей. При цьому ми вперше під

керівництвом Євгена Степановича Смолінського сконструювали, вигото-

вили і запатентували однопроменевий спектрофотометр з інтегруваль-

ною сферою, як унікальний оптичний первинний вимірювальний пере-творювач. Все це дало можливість мені завершити дисертаційну роботу

на вищезазначену тему. Наступив 1990 рік. Євген Степанович передав ка-федру колишньому проректору Петру Михайловичу Зузяку. Останній до-

закінчував докторську. Склалося враження, що команда Євгена Степано-

вича, до якої, безперечно, відносився і я, стала на кафедрі з новим керівни-

цтвом “не зручною”. Досягнення, напрацьовані нашою науковою групою,

до яких відносилися кількасоттисячні держ- і госптематики, проведення нами на базі ВДПІ визначного республіканського семінару “Оптика і спек-

троскопія та їх роль у народному господарстві”, а також багато інших нау-

кових результатів не бралися до уваги прихильниками іншої наукової гру-

пи з “Фізики твердого тіла”, якими керував Петро Михайлович. Ми з Во-

лодимиром Савовичем зрозуміли, що за таких умов нам краще шукати ін-

шої роботи. Євген Степанович залишився на кафедрі і ще тривалий час на ній працював, будучи в опалі. Нелегко йому було і в 2000 році він помер.

Жаль! Світла була людина. Не реалізував він всі свої можливості, як

вчений. Проте має декілька вдячних йому учнів, серед яких є і ми з Во-лодимиром Савовичем Гаркушевським. Пам’ятаю, як Євген Степанович

на моєму захисті кандидатської відстоював мене. Колишній ректор, член

ради Кузьмін Іван Васильович закидав: “Всё хорошо, но слова “Василий

Григорьевич “создал” экспериментальную установку не годятся. Только

Бог может создавать”. На що Євген Степанович блискавично відреагував: “Бог створив світ, а Василь Григорович таки створив установку!”. Треба віддати належне – Петро Михайлович з кафедри мене не проганяв, але особливо і не затримував. При цьому наша наукова група за рік тоді публі-кувала більше наукових праць, ніж цілі окремі кафедри ВДПІ. Доречно бу-

де сказати: “Шляхи Господні незвідані!” Вже і Петро Михайлович з часом

не прижився на кафедрі і тому попросився до Вінницького державного

182

технічного університету. Перш, ніж взяти його на роботу, знаючи мої зв’язки з ВДПІ, наш ректор, який дуже ретельно підбирав кадри, запросив мене на консультацію стосовно кандидатури доктора фізико-математичних

наук Петра Михайловича Зузяка на посаду завідувача кафедри фізики. Зро-

зуміло, що, не зважаючи на попередні обставини, я, звичайно, підтримав Петра Михайловича.

Завершуючи цей етап, не можу не сказати добрих слів про мого ін-

шого учителя і друга, професора Кожем’яко Володимира Прокоповича – визначного фахівця в галузі оптоелектроніки, українського славного Еді-сона, що має понад п’ятсот винаходів і близько тисячі наукових робіт. Це він в ті часи був незмінним “донором” наших з Євгеном Степановичем ба-гатьох держ- і госптематик по лінії створеного ним наукового конструк-

торсько-технологічного бюро “Квантрон”. Дякуючи йому, ми продукували

унікальні речі, які стосувалися військової тематики і обробки зображень літаючих об’єктів за замовленням відповідних Союзних відомств тільки з грифом “для службового користування”.

Одного разу зайшов до нас на кафедру фізики у ВДПІ завідувач ка-федри хімії ВПІ доктор хімічних наук Корчинський Георгій Антонович,

щоб відвідати свого давнього друга, доктора педагогічних наук, професо-

ра Бушка Григорія Федоровича. Під час бесіди Георгій Антонович сказав, що шукає хорошого асистента на відповідну вакантну посаду на кафедру хімії ВПІ. Тут включився Григорій Федорович і видав про мене цілу низку

схвальних слів. Я йому за це безмірно вдячний. Так з блискучою рекоме-

ндацією я опинився у моєму рідному політехнічному, вимріяному мною ще з Іваново, коли я декілька разів намагався перевестися з ІХТІ до ВПІ і кожен раз мені відмовляли у зв’язку з великою академічною різницею вна-слідок різнопрофільності цих двох навчальних закладів. Перед тим, як без-посередньо потрапити на кафедру хімії, зі мною розмовляв тоді ще “свіжо

вибраний” ректор, професор Мокін Борис Іванович. Мої аргументи і моя біографія на нього, видно, справили позитивне враження і він продовжив мені пряму, але тернисту дорогу наукового та педагогічного сходження. Сподіваюся, що університет не помилився. За більше як двадцять п’ять ро-

ків моєї наполегливої роботи у ВПІ-ВДТУ-ВНТУ я, здається, довів це сво-

їми справами і результатами. Тому я вдячний тодішнім і ректору, і заві-

дувачу кафедри за розуміння та підтримку.

Так розпочинався найважливіший етап моєї науково-педагогічної кар’єри. Я розпочав свою діяльність на кафедрі з того, що на першому ж її засіданні, незважаючи на те, що Україна ще була у складі СРСР, виказав своє щире здивування стосовно індивідуального плану викладача, де ще й

досі були слова “комуністичне” виховання. Після засідання декілька “пе-реляканих” моїх старших колег вискочили, наче ошпарені, в коридор і по-

чали апелювати до Георгія Антоновича, мовляв, навіщо він взяв таку ради-

кальну людину на кафедру. Георгій Антонович, абсолютно поділяючи мої позиції, щиро посміявся з цього лементу. Не пройшло і року, як благопо-

183

лучно розвалилася велика радянська імперія. Ситуація корінним чином

змінилася на користь незалежності України, тому ті колеги не дуже хочуть згадувати цей ганебний для них випад. Після того був період так званого

“ГКЧП”. І знову декілька тих самих моїх колег перелякано “сховали голо-

ви в пісок”, а я одразу гучно заявив на кафедрі, що це звичайнісінький

“державний переворот” і що лідери цього угрупування не що інше, як ра-дикально налаштовані консерватори, які в агонії ще хочуть зберегти кому-

ністичну владу та імперію, тому вони довго не протримаються. Через декі-лька днів так і сталося. Я тут не спонукаю читача думати, що я є якимось пророком. Просто, ще з дитинства та з пролетарського Іваново я завжди

намагався бути чесним, відвертим і прямолінійним, тому іноді не вписува-вся в загальноприйняті тодішні норми і уявлення, але історія дуже швидко

розставляла все на свої місця. Я ніколи не казав на “чорне” – “біле” і на-впаки. До речі, це дуже простий рецепт для молоді. Не обманюйте ні се-бе, ні оточуючих. Будьте чисті перед своєю совістю. Ніколи і ні перед

ким не “прогинайтеся”. Тоді проживете у цьому житті достойно! Проте, хоч і деякі мої шановні кафедрали були прокомуністично на-

лаштовані, та як фахівці-хіміки – були бездоганні. Рідна кафедра хімії, а

потім хімії та екологічної безпеки була надзвичайно сильною і органі-зованою. У 1990 році на ній працювали: завідувач, д.х.н., професор Кор-

чинський Георгій Антонович, к.х.н., доцент Скрипник Лілія Іванівна, к.х.н., доцент Котлярова Галина Павлівна, к.х.н., доцент Цисар Інна Олек-

сандрівна, ст. викладач Заїка Володимир Григорович, асистент Петрук Ва-силь Григорович, асистент Ющенко Тетяна Іванівна, завідувач лабораторі-ями Подорожнюк Раїса Степанівна та співробітники, які час від часу змі-нювалися. Через рік до нас прибув з КПІ к.т.н., доцент Копецький Віктор

Петрович (у 1998 році вибув на ПМЖ у Канаду), а ще через рік – к.х.н.,

доцент Гандзій (Євсєєва) Марія Василівна. Після неї було запрошено з Львівської політехніки к.т.н., доцента Крикливого Дмитра Ізотовича, який

пропрацювавши у нас два роки і успішно захистивши докторську дисерта-цію, перейшов у 1994 році до ВДПІ завідувачем кафедри хімії. З того скла-ду зараз на кафедрі залишилися тільки двоє “старожилів” – я і Марія Васи-

лівна Євсєєва. Скрипник Л.І. і Корчинський Г.А., нажаль, померли, Ющен-

ко Т.І., пропрацювавши на декількох роботах, “осіла” у медичному універ-

ситеті, захистивши під керівництвом Цисар І.О. кандидатську дисертацію.

Цисар І.О. та Котлярова Г.П. зараз на пенсії, а замість Подорожнюк Р.С.

завідувачем лабораторіями тривалий час працювала Мельник Тетяна Ми-

хайлівна. Згодом кафедру поповнювали інженер Васильківський Ігор Володи-

мирович, асистент Безверхий Ігор Станіславович (виїхав на ПМЖ у Фран-

цію), аспірант Томчук Микола Антонович. Томчук М.А. та Васильківський

І.В. успішно захистили під моїм керівництвом кандидатські дисертації та працюють у ВНТУ. Ще прибули асистент Гордієнко Ольга Анатоліївна, асистент Звуздецька Надія Сергіївна, аспірант Звенигородський Едуард

184

Леонідович, який успішно захистив дисертацію на здобуття наукового

ступеня кандидата біологічних наук і недавно виїхав на ПМЖ до Канади.

Згодом, після ліцензування на кафедрі спеціальності “Екологія та

охорона навколишнього середовища”, посилили її склад к.г.н., професор

Півошенко Іван Максимович (нажаль, помер), к.б.н., професор Вдовиченко

Сергій Михайлович, к.с-г.н., доцент Бобко Олександр Олексійович, к.х.н.,

доцент Прокопчук Сергій Павлович. Старшими лаборантами тепер пра-цюють надзвичайно працелюбні колеги: Мельник Людмила Михайлівна, Резніченко (Бондарчук) Ольга Володимирівна. Крім того, окрасою кафедри

є також мої молоді колеги: Безвозюк (Тхор) Ірина Іванівна, Турчик Павло

Миколайович, старший науковий співробітник Кватернюк Сергій Михай-

лович і, нарешті, надія кафедри, наш перший випускник-еколог Іщенко Ві-талій Анатолійович. Безвозюк І.І., Іщенко В.А., Кватернюк С.М. успішно

завершили під моїм керівництвом дисертації і захистили їх.

В наступному після мого працевлаштування 1991 році я представив у

спеціалізовану вчену раду ВПІ і успішно захистив дисертацію на здо-

буття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю

05.11.13 – прилади і методи контролю природного середовища, речовин,

матеріалів і виробів. Опонентами були: д.т.н., професор Скрипник Юрій

Олексійович, м. Київ ( має найбільше винаходів в Україні – близько шіст-сот) та к.ф.-м.н., доцент Підкамінь Леонід Йосипович, м. Чернівці. Затвер-

джували тоді мій науковий ступінь ще у Москві. Мене одразу перевели на посаду старшого викладача, а через два роки мені вже було присвоєно вче-не звання доцента. Навчальне навантаження було неймовірне – понад ти-

сячу годин на рік. Іноді було так, що в день читав три лекції для денного

стаціонару, а увечері – дві-три лекції для заочників, а “вікна”, якщо такі були, заповнювалися лабораторними або практичними заняттями. Треба було скрізь встигати. Працювати зі студентами цікаво і захоплююче. Я вже був не новачком, оскільки до приходу у ВПІ спочатку працював три роки

асистентом у ІЕІ, а потім молодшим науковим співробітником, старшим

лаборантом і завідувачем лабораторії “Оптики” у ВДПІ. Я віддавався ро-

боті від дзвінка до дзвінка. Студенти мене поважали і поважають, бо мені було і є що їм сказати як з точки зору фаху, так і життєвого досвіду. Після захисту я був призначений вченим секретарем і одночасно заступником за-відувача кафедри. Багато років “тягнув” на собі більшість обов’язків, які мав би виконувати сам завідувач. Тому я на “всі сто відсотків” задовольняв Георгія Антоновича, як його бойовий соратник і заступник аж до того ча-су, коли я захистив докторську дисертацію. Проте, рано чи пізно, більшість заступників стають на місце своїх керівників, які або старіють, або в силу

різних обставин не встигають за жорсткими вимогами невблаганного часу.

Коли на кафедрі за моєї ініціативи і за згоди Г.А. Корчинського та під-

тримки ректора було відкрито нову екологічну спеціальність, роботи

зросло на порядок. Її треба було комусь виконувати. Георгій Антонович

почав явно “пробуксовувати”. На кафедрі наростало невдоволення мето-

185

дами його керівництва. Мої намагання щось зробити або змінити на краще сприймалось ним не інакше як “комсомольські замашки”. Зрештою, ректор

призначив мене у 2000 році завідувати кафедрою.

Разом з тим, я хочу сказати і добрі слова на адресу Георгія Антоно-

вича Корчинського, який мене прийняв на кафедру та до певної міри і пори

підтримував. Ми були з ним однодумцями в державотворчих і національ-них проблемах, входили до складу громадської організації “Конгрес украї-нської інтелігенції Вінниччини”, співзасновником якої я був. Він з допомо-

гою колег по кафедрі видав підручник “Хімія”. Був досить відомим теоре-тиком-електрохіміком, Заслуженим працівником народної освіти України.

Щоправда, наукових учнів не мав, проте світла пам’ять про цю непересіч-

ну людину житиме в серцях його колег. Після того, як я захистився і став доцентом, почав все більше заду-

муватись – а що далі? Далі – докторська. На перших порах розпочинати

було важко. Потужного керівника не було. Наукову школу спектрофотоме-трії Євген Степанович Смолінський “розпорошив” по світу. Обставини

складались не на мою користь. Однак у оптичній спектроскопії та оптиці світлорозсіяння було чимало наукових проблем. Традиційні методи вимі-рювального контролю та вимірювань оптичних параметрів не в повній мірі задовольняли вимоги сучасної спектроскопії, особливо неоднорідних (сві-тлорозсіювальних) об’єктів, а тому потребували подальших наукових по-

шуків, нових розробок, суттєвого вдосконалення, автоматизації та інтелек-

туалізації інструментальної бази. Тобто загальна теорія переносу випромі-нювання, в тому числі і розсіяння, знаходилась в задовільному, хоча і да-леко незавершеному стані, але окремі експериментальні методики, а також

необхідна для їх реалізації сучасна контрольно-вимірювальна техніка були

ще досить слабкими. Я вже не кажу про їх інтерактивність і метрологіч-

ність, тобто інтерактивної спектрофотометричної апаратури, яка б опира-лася на сучасні теоретичні методи світлорозсіяння та фундаментальні принципи інформаційно-вимірювальної техніки і метрології, яка надзви-

чайно потрібна для діагностики і моніторингу різноманітних природних

середовищ і об’єктів, або не було зовсім, або створено було обмаль і то

тільки, в основному, для аерокосмічних досліджень та частково медичної діагностики.

Я активно почав друкуватись. Докторська буде чи не буде, а без до-

статньої кількості опублікованих матеріалів захисту не могло бути в прин-

ципі. Тому і продовжив співпрацю з потужною науковою школою, яку

прийняв у спадок від професора Віктора Тихоновича Малікова доктор технічних наук, професор Поджаренко Володимир Олександрович. Я

поділився з останнім своїми міркуваннями і Володимир Олександрович

мене повністю підтримав. На тодішній кафедрі інформаційно-вимірювальної техніки було чи-

мало особистостей. Проте я якось швидко знайшов спільну мову з доцен-

том Кухарчуком Василем Васильовичем (тепер доктор технічних наук,

186

професор, завідувач кафедри ТЕЕВ і мій друг), Кучеруком Володимиром

Юрійовичем (тепер молодий, але талановитий доктор технічних наук, професор і теж мій друг), науковим співробітником Овчінніковим Свято-

славом Сергійовичем та іншими науковцями. Хлопці мені серйозно допо-

магали у метрологічному плані, бо метрологію раніше я вивчав лиш епізо-

дично, а потім життя змусило оволодіти нею в повній мірі самотужки. Так, крок за кроком, я у 1998 році завершив свою докторську дисертацію “Оп-

тичні методи та інтерактивні засоби контролю в діагностиці неоднорідних

середовищ” за все тією ж спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи конт-ролю. Науковим консультантом став Володимир Олександрович По-

джаренко. Опонентами були призначені, без сумніву, видатні особистості, одні з найталановитіших науковців України: д.т.н., професор Сахновський

Михайло Юрійович (останній із “могікан”, провідний в Україні фахівець з оптики світлорозсіяння, м. Чернівці), д.т.н., професор Володарський Євген

Тимофійович (один з найвідоміших теоретиків метрологічної науки та екс-периментальної інформатики, м. Київ, КПІ), д.т.н., професор Назаренко

Леонід Андрійович (завідувач відділу фото- та термометрії Харківського

інституту метрології). Захист відбувся успішно, проте моя виразка двана-дцятипалої кишки загострилася вкрай. Це наслідок безсонних ночей, пере-живань, значної кількості поїздок, передзахистів та морального і фізичного

виснаження. Докторські легко не даються! Тут я вкотре дякую Володи-

миру Олександровичу Поджаренко, який став для мене не просто вчи-

телем, але й старшим другом. Це не забудеться ніколи, а добрі діла цим

людям вернуться сторицею. Хай Бог їм допомагає і надалі вершити праведні справи! Жаль, на превеликий жаль, зовсім недавно не стало Во-

лодимира Олександровича. Він пішов у вічність. Пам’ять про цю світлу

людину буде вічно жити у мене і моєї родини! Через деякий час після захисту докторської мені було присвоєне вче-

не звання професора і головного наукового співробітника університету. В

наукових колах образно кажуть, що після докторської дисертації рухатися далі в науці немає куди, то залишаються тільки інтриги. Така “перспекти-

ва” мене аж ніяк не влаштовувала. Тому задумав я нашу міжфакультетську кафедру зробити ще й випу-

скною, оскільки загальної кількості годин навчального навантаження було

обмаль, а фахівці кафедри ХЕБ – просто чудові! Тому ми вирішили клопо-

тати перед ректором і Вченою Радою про відкриття нової спеціальності. Тодішні шифр і назва їй 6.070801 – “Екологія та охорона навколишнього

середовища”.

Це було викликано тим, що ми живемо у відповідальний час. Поча-ток ХХІ століття характеризується суттєвим погіршенням стану навколи-

шнього природного середовища, що є наслідком технологічних досягнень людства. Збільшується концентрація парникових газів у атмосфері, висна-жується озоновий шар планети, скорочується біологічне різноманіття, зме-ншується площа лісів, активізуються процеси евтрофікації і опустелюван-

187

ня, загострюється проблема якісної питної води, деградують екосистеми

Світового океану – це лиш неповний перелік екологічних проблем, з якими

стикнулося людство. Отже, наступає глобальна екологічна криза. Людству

загрожує загибель, якщо воно терміново не перегляне свого ставлення до

Природи. Людям нині необхідні нова натурфілософія життя, високі еколо-

гічна культура і екологічна свідомість. Ідея антропоцентричного гуманіз-му, що дозволяла тотальне нищення Природи Людиною, і яка домінувала в ХХ столітті, зараз стала хибною та неприйнятною.

На сучасному етапі розвитку людства лідером серед наук поступово

стає екологія, яка перетворилась із суто біологічної міждисциплінарної на-уки в глобальну науку про тактику і стратегію виживання людства.

Досягнення сучасної екології базуються на стратегії сталого розвитку,

суть якої полягає в раціональному природокористуванні з метою збере-ження відновлювальних можливостей біосфери та нормальних екологічних

умов життя для теперішніх і майбутніх поколінь. Концепція сталого розви-

тку, в свою чергу, базується на декількох сучасних науково обґрунтованих

ідеях, а саме: коеволюції, планетарного, а не містечкового мислення і під-

ходу до вирішення земних соціально-економічних та екологічних проблем,

необхідності самообмежень, оптимального використання природних ре-сурсів на основі ресурсоенергозберігаючих, мало відходних, мало витрат-них та замкнутих технологій, тотальної екологізації життя, тобто переходу

від шкідливих і небезпечних для довкілля і Людини сервотехнологій до

екотехнологій та ін.

Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів зниження ресурсоспоживання, диверсифікацію джерел енергоресурсів, впровадження нових, ресурсозберігаючих технологій та альтернативних

джерел енергії, підвищення екологічної свідомості нації. Бо тільки еколо-

гічно чиста, економічно стабільна і демократична Україна – не тільки мрія нашого народу, а майбутня повнокровна частка Європи і світу. При цьому,

як казав Махатма Ганді, “... світ досить великий, щоб забезпечити по-

треби кожної людини, але надто малий, щоб задовольнити людську

ненаситність...” При цьому треба пам’ятати глибоко екологічний принцип: “Не той

багатий, хто багато має, а той, кому вистачає…”. В цих словах чітко

простежується один із гуманних принципів, на яких ґрунтується стратегія сталого розвитку, – це принцип самодостатності і, головне, самообмежено-

сті. Ще давно колись мудро приблизно так казав наш видатний співвітчи-

зник філософ Григорій Савович Сковорода: “Для повного щастя я багато

не потребую, а лиш свіжого повітря і чистої сорочки…”. Якби кожна людина зокрема і, особливо багаті країни, розуміли і жили б за цими прин-

ципами, то і екологічних проблем не було б, або суттєво їх поменшало б.

Нажаль, концепція тотального збагачення сьогодні домінує і людство, та-ким чином, летить з неймовірним прискоренням в прірву. Тому, якщо воно

не повернеться обличчям до екологічних проблем, то це призведе світ до

188

загибелі, або, щонайменше, до страшної агонії. Отже, необхідність нової натурфілософії, нового екологічного мислення і свідомості, екологічної освіти і науки стає очевидною. Недаремно екологія у ХХІ столітті з міжди-

сциплінарної біологічної науки виходить на перший план серед усіх фун-

даментальних наук і природничих дисциплін. То ж, з 2000 року ми, успіш-

но пройшовши Державне ліцензування, почали підготовку студентів –

майбутніх фахівців-екологів. Я з колективом кафедри натрудились добре, поки все це реалізували. А у 2014 році ми благополучно проводжали у ве-лике життя вже десятий випуск наших вихованців. Треба з гордістю від-

значити, що мої колеги-викладачі і співробітники кафедри віддавали і від-

дають всі свої сили, розум, талант, здібності на те, щоб наші випускники

були найкращими висококваліфікованими спеціалістами і порядними лю-

дьми, патріотами матінки-України і її благословенної Природи. Для цього

науковці кафедри активно підключились до вирішення багатьох важливих

наукових і народногосподарських проблем. В першу чергу, це болюча і вкрай актуальна проблема знешкодження (знезараження) непридатних,

невпізнаних та некондиційних пестицидних препаратів (ПП), яких чи-

мало ще з радянських часів накопичилось в Україні і, зокрема, у Вінниць-кій області. Ми критично проаналізували стан справ у цій галузі, розроби-

ли найсучасніші і найоптимальніші як з екологічної, так і з фінансової точ-

ки зору технології знешкодження та утилізації ПП, вперше запропонували

схему та розробили Технічне Завдання на проектування і виготовлення мобільного технологічного комплексу, який на основі реагентного вилу-

чення та термічного знешкодження ПП мав би усувати цю проблему без-посередньо біля сховищ і складів, де вони до цього часу зберігаються і ка-тастрофічно впливають на людину і довкілля. Крім того, активно прово-

диться робота з іншого наукового напрямку – спектрофотометрії приро-

дних середовищ. В цьому аспекті ми успішно завершили першу частину, а зараз знову продовжуємо спільний україно-білоруський проект з дослі-дження спектрів дифузного відбивання біотканин з метою розроблення но-

вих методів і принципів неінвазійной медичної діагностики та спектропо-

ляриметрії водних середовищ. Здійснювати ці розробки мені активно до-

помагають мої молоді колеги: старший науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович, віртуоз сучасних комп’ютерних технологій, розум-

ний, талановитий хлопець та доцент Черноволик Галина Олександрівна, які захистили під моїм керівництвом дисертації на ці тематики.

При цьому з кожним роком ми набуваємо нових знань, безцінного

досвіду і авторитету у наукових колах. Недаремно, за моєї ініціативи і без-посередньої організації на базі кафедр нашого інституту та університету

було проведено І-ий, ІІ-ий, ІІІ-ій та ІУ-ий Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною участю, на які прибувало багато учасників зі всіх куточків України і декількох зарубіжних країн. Ці наукові форуми спричинили над-

звичайно позитивний резонанс в освітній, науковій та практичній екологі-

189

чній сферах нашого унікального Подільського краю та України в цілому,

додаючи серйозного іміджу рідному ВНТУ.

Але останні десять-п’ятнадцять років кафедру хімії, а далі – хімії та екологічної безпеки періодично примикали до різних факультетів та ін-

ститутів. Однак, територіально ми знаходилися з ними в різних кінцях уні-верситетського містечка, територія якого близько тридцяти гектарів, що є співмірною цілій державі Ватикан. Тому це додавало нам суттєвих незруч-

ностей і ніяк не сприяло покращенню навчально-методичного процесу.

Нарешті, 19 березня 2007 року ректором прийнято, а Вченою радою згодом

затверджено рішення про заснування у структурі ВНТУ нового навчаль-

но-наукового інституту екології та екологічної кібернетики (сьогодні- це інститут екологічної безпеки та моніторингу довкілля), до складу

якого входило п’ять, а тепер чотири кафедри: екології та екологічної без-пеки (завідувач – д.т.н., професор Петрук В.Г.); комп’ютерного еколого-

економічного моніторингу та інженерної графіки (завідувач – д.т.н., про-

фесор Мокін В.Б.); хімії та хімічної технології (завідувач – д.х.н., професор

Ранський А.П.); та фізичного виховання (завідувач – к.п.н., професор Євсє-єв Л.Г.). Його директором призначено мене. Вкотре потрібно було розпо-

чинати велику справу спочатку і розвивати її. Приміщення, ремонти, кад-

ри, зв’язок, студентське самоврядування, вчена рада, гуртожиток та багато

інших обов’язків і проблем, які треба вирішувати негайно, докорінно і ква-ліфіковано. Обов’язків та турбот надзвичайно багато. Більше того, після мого призначення, як директора інституту, ректор погодився з моєю про-

позицією створити у нашому університеті окрему кафедру екології та еко-

логічної безпеки, яку доручено мені і очолити. Рідну кафедру хімії та екологічної безпеки, в яку я вклав багато років свого життя, душі і праці, і яка за словами ректора стала потужною, запропоновано змінити на “хімії та хімічної технології”. Завідувати цією кафедрою за моєї ініціативи за-прошено мого друга і колегу з Дніпропетровська, відому в наукових колах

людину, визначного вченого хіміка-органіка, д.х.н., професора Ранського

Анатолія Петровича. При цьому я, як завжди, дивлюсь у майбутнє оптимістично. Адже

все це – заради студентської молоді – нашої зміни, заради глибокої, фун-

даментальної та всебічної освіти і науки, заради процвітання рідного уні-верситету, заради щасливої долі моєї Вітчизни !..

190

ВЧИТЕЛІ

Петрук Григорій Михайлович,

Батько

Смолінський Євген Степанович,

к.ф.-м.н., професор, науковий керівник канди-

датської дисертації

Поджаренко Володимир Олександрович,

д.т.н., професор, науковий співкерівник кан-

дидатської та консультант докторської ди-

сертації

Крєстов Геннадій Олексійович,

д.х.н., професор, академік РАН,

директор Інституту хімії неводних роз-

чинів РАН, Заслужений діяч науки і тех-

ніки СРСР

191

У робочому кабінеті з колективом кафедри ЕЕБ (2011 р., зліва направо: Ва-

сильківський І.В., Мельник О.Ф., Ткачук О.О., Бобко О.О., Мельник Л.М.,

Безвозюк І.І., Бондарчук О.В., Турчик П.М., Кватернюк С.М., Вальчук Г.Г.,

Іщенко В.А., Петрук Р.В.)

Під час обговорення результатів наукового експе-рименту із здобувачем Чер-

новолик Г.О. (2005 р.)

На секції МНПС “Оп-

тика та спектро-

скопія” у ВДПІ,

співорганізатор В.Петрук

справа у верхньому ряду

(1988 р.)

192

Учасники МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів”,

Петрук В.Г. в центрі (5 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)

Відзначення 50-річного ювілею з найближчими друзями та колегами

(19 квітня 2008 р.)

193

Комісія МОНУ під час акредитації екологічної спеціальності на кафедрі

ХЕБ, третій справа (ВНТУ, 2004 р.),

Лабораторне заняття з хімії для студентів-екологів (2000 р.)

194

В процесі роботи

над докторською

дисертацією

(1995 р.)

Виступ перед студе-нтами-екологами на новорічній акції “Не рубай ялинку”

(кафедра ХЕБ ВНТУ,

2004 р.)

195

Метрологічна еліта України (зліва направо стоять: Хаїмзон І.І.,

Васюра А.С., Водотовка В.І., Кузовик В.Д., Володарський Є.Т., Кичак

В.М., Петрук В.Г., Готра З.Ю. з дружиною, Осадчук В.С., Манойлов В.П.,

Тимчик Г.С., Кучерук В.Ю., Філіпський Ю.К., Філинюк М.А., Осадчук

О.В., Кухарчук В.В., Пєтух А.М., сидять: Злепко С.М., Роїк О.М.), 2011р.,

після засідання спеціалізованої вченої ради

Навчально-методична комісія з екології МОНУ, 2010 р

(Петрук В.Г. справа, у другому ряду)

196

Василь Петрук

представляє про-

ект «МультімаО-

нко перед експе-ртами та інвесто-

рами з України

та Кремнієвої Долини, КМДА

(Конкурс «Інно-

ваційний прорив – 2012»)

Разом з одним із найвидатніших спо-

движників екологіч-

ної освіти і науки

України, д.г.-м.н.,

професором Білявсь-ким Георгієм Олек-

сійовичем після еко-

логічної експертизи

(Хаджибейський ли-

ман, 2007р.)